ЛИЦАРІ ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ

Виповнилося 90 років славетної перемоги Січових Стрільців Директорії проти війська Скоропадського. На честь цієї події поміж селами Мотовилівкою та Плесецьким, біля станції Корчі, у Київській області, на місці бою встановлено кам’яний козацький хрест.

Саме там 18 листопада 1918 року невеликий загін українських повстанців розгромив кількатисячну армію білогвардійців.

За спогадами Романа Дашкевича – керівника відділу гармашів та бронепотягу Січових Стрільців: «…коли була оголошена грамота гетьмана Скоропадського від 14 листопада 1918 року про скасування самостійности України і про те, що Україна буде входити до складу Росії, вибухнуло українське національне повстання проти гетьмана Скоропадського та білогвардійців, які його підтримували, й Симон Петлюра, зібравши в Білій Церкві офіцерів штабу Січових Стрільців, заявив їм: «…ми вирушаємо не для того, щоб перемогти, бо перемогти таку силу неможливо… Безсумнівно, що ми всі загинемо, тому, що ми не переможемо війська гетьмана Скоропадського, і тим більше не переможемо стотисячну німецьку армію, яка його підтримує. Але ми маємо виступити, щоб довести усьому світові, що Україна без бою не зречеться Незалежности, і Січове Стрілецтво для рятування ідеї української державности піде в передовій лаві всенародного повстання навіть проти переважаючих сил ворога».

Січові Стрільці, які разом з масами Українського Народу скинули гетьмана і зламали його реакційний режим, виступивши проти гетьмана після проголошення його маніфесту 14-го листопада 1918 року, яким він хотів прилучити Україну до Москви, – боролися, боряться і будуть боротися за суверенність Українського Народу і за його Самостійну Республіку.

Січових Стрільців особистого складу було всього 862 чоловіки, і стан Окремого загону Січових Стрільців напередодні протигетьманського повстання, 15 листопада 1918 року, був таким: курінь піхоти, складений з чотирьох сотень, разом бойового стану 20-х старшин і 474 багнетів; одна скорострільна сотня – 12 скорострілів; одна легка батарея – 4 польові гармати; кінна розвідка – 30 шабель та інші менші допоміжні відділи. Разом бойовий стан виносив 46 старшин і 816 стрільців. Окремий Загін Січових Стрільців складався з двох третин із галичан, а в одній третій частині – наддніпрянців. Ціла 4-та сотня складалася з молоденьких новобранців із Білоцерківщини, які протягом тільки десятиденного вишколу стали такими добрими бойовиками, що в критичному положенні йшли на багнети проти сильнішого ворога. У Білій Церкві Січове Стрілецтво мало у своєму складі уродженців усіх українських земель.

Їм протистояло майже восьмитисячне військо російських добровольців гетьмана. Крім того, в нього ще були полки сердюків, офіцерський батальйон, гетьманська гвардія, кінні сотні, гарматна батарея, бронепотяг й інші допоміжні загони. А головне, що в Україні стояло стотисячне німецьке окупаційне військо, яке за першим наказом знищило б усіх, хто підняв би тільки голос проти них, яке стояло й очікувало наказу: «Розтрощити всіх і не залишити нікого живим»!

І тому Симон Петлюра закликав Січових Стрільців зрозуміти, що вони вирушають загинути, й він сказав таку фразу: «Ми маємо показати цілому людству, що Україна без бою і без пострілу не здасть своєї самостійности».

Коли Січові Стрільці 17 листопада 1918 року захопили Фастів і вирушали на Васильків, де вже були загони князя Святополк-Мірського, російського білогвардійського офіцера на службі у Скоропадського, в розпорядженні якого було лише кадрових офіцерів близько тисячі, вони не сподівалися перемогти і вийти з того бою живими. Вони хотіли героїчно померти, але довести, що Україна хоч у такий спосіб опирається інтеграції в чужу імперію.

Але якось так виявилося: можливо, волею Божею, нашим українським героїзмом той бій став переможним та увійшов в історію як бій під Мотовилівкою.

18 листопада у районі залізничних станцій Мотовилівка і Васильків нечисленні повстанці вступили у нерівний бій з гетьманськими військами. Бій тривав цілий день і йшов вздовж всієї лінії залізничної колії. Січові Стрільці та їхній бронепотяг наступали з Фастова. Російські білогвардійці – з боку Василькова. І протягом усього того шляху час від часу спалахували всілякі бої та різні сутички.

Дуже великий бій відбувся в районі села Хліпчого, де, на жаль, підрозділ Січових Стрільців потрапив в оточення і був знищений російськими білогвардійцями (там загинув сотник Микола Загаєвич).

Внаслідок подальшої вміло організованої військової операції, яку провадив сотник Федір Черник (героїчна постать Січового Стрілецтва – голова органу самоврядування Стрілецької Ради, який раніше, навчаючись в університеті у Львові, разом з Євгеном Коновальцем був співголовою Мазепинських гуртків та організатором Січового Стрілецтва на Галичині, а після російського полону він разом з Євгеном Коновальцем очолював курінь Січових Стрільців в Києві), та вдалих дій нашого бронепотяга вдалося відкинути білих і дуже сильно побити їх у ровах, а головне – підірвати білогвардійський бронепотяг, який перевернувся і впав. Цей бій і його перемога набули просто величезної сили.

Командантом усієї формації Січових Стрільців був Євген Коновалець, який керував загальними організаційними і політичними справами при співучасті Стрілецької Ради. Командантом куреня піхоти призначено Андрія Мельника, а курінним ад’ютантом Михайла Матчака. Курінь піхоти складався з двох сотень, з яких кожна мала понад 200 стрільців. Першою сотнею командував Роман Сушко, другою – Іван Чмола. Крім цього, була там запасна сотня (100 стрільців) під командуванням Василя Кучабського та сотня скорострілів (150 стрільців) під командуванням Федя Черника. Невеличким відділом гармашів командував Роман Дашкевич. Усі команданти сотень і відділів – це передвоєнні активні члени й провідники Січових Стрільців та майже всі старшини Українських Січових Стрільців.

У бою було триста Січових Стрільців, з них загинуло 35 чоловік (всі вони потім були поховані в Маріїнському парку, в районі нинішнього будинку ВР. На жаль, та могила не збереглася), а з боку противника загинуло незрівнянно більше (за різними даними – 350–600 чоловік). Але втрати повстанців були великими вже тим, що загинула людина, яку вважали душею Січового Стрілецтва – сотник Федь Черник, який командував цим боєм. Він очолював стрілецьку раду, орган, який вирішував всі політичні питання. Саме він славний у нашій історії ще й тим, що відіграв дуже велику роль в обороні Центральної Ради від наступу більшовиків під час повстання «Арсеналу».

Надвечір стрілецькі частини прорвали праве крило оборони противника і захопили Васильків. Гетьманські війська, зазнавши значних втрат, відступили в напрямі Києва. Олександр Даценко, ад’ютант Симона Петлюри, пізніше, згадуючи про цей бій, роль Січових Стрільців і про Федя Черника, в 1968 році, відзначаючи 50-у річницю перемоги під Мотовилівкою, писав у своїй книзі: «Я твердо переконаний, у недалекому майбутньому, на місці бою під Мотовилівкою та в самому Києві, постане монумент Федорові Черникові з кавалерійською рушницею в руці та піднесеною головою, і з очима, зверненими до золотих Київських бань; він був тим героєм, імена яких будуть вписані в книгу Української слави. Хай сплять ці безсмертні герої, дух яких кличе нас завершити те, що ними не закінчене. Прекрасна легенда живе і жити буде».

Цей бій, який мав би початися як героїчна смерть, закінчився славною перемогою, про яку потім завжди з гордістю згадували всі Січові Стрільці у своїх споминах; як приклад того, як в неймовірно важких обставинах можна перемогти; як в дуже важкій ситуації завжди можна здобути наше Українське право і нашу Українську волю.

Ще не має пам’ятника Федору Черникові, але вже є ініціатива сільської ради перейменувати назви вулиць й дати їм імена Українських героїв; уже є пам’ятний кам’яний козацький хрест, який, завдячуючи зусиллям патріотичного руху, поставлений і, сподіваємося, що будемо відзначати сторіччя перемоги бою під Мотовилівкою біля великого меморіального комплексу. Тут все буде по-іншому: і пагорб цей буде зелений, і дерева, посаджені торік, зміцніють і будуть повносилі, й штахетник окреслить цей меморіальний комплекс. Нині біля підніжжя кам’яного козацького хреста на гранітній плиті викарбувано:

«ТУТ 18 ЛИСТОПАДА 1918 р.

ПЕРЕМОГЛА УКРАЇНСЬКА ЗБРОЯ.

УКРАЇНЦЮ!

НА ПОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ СЛАВИ

ВКЛОНИСЯ СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ

СВОЇХ ГЕРОЇВ…»

Споруджували монумент коштом благодійних пожертв. Об’єдналися дуже багато людей, які належать до різних громадських організацій. З самого початку долучилася спілка української молоді, а її секретар Олександр Федоренко відзначив: «Перемога – це завжди вияв духу, вияв вірности певним ідеалам, насамперед ідеалам власної батьківщини, власного народу. Січові Стрільці, які перемогли, – виявили найвищий рівень національної свідомости, відповідальности за долю свого народу, за долю України. Січові Стрільці перемогли за долю Українського народу, за минулі, наступні і майбутні покоління українців».

А Плисецький сільський голова Микола Луценко додав: «Переможний для Січових Стрільців бій був нерівний. Усього 600 стрільців свідомо йшли на смерть, бо знали, що йдуть проти тритисячного війська. Стрільців було менше, але вони стояли за народ і тому вони перемогли. На жаль, у подальшому Центральна Рада не змогла відстояти Незалежність України. Тому є багато об’єктивних та суб’єктивних причин. І це має послужити гарним уроком теперішньому поколінню політиків, бо часи міняються, а ми маємо ті ж самі обставини і тих самих ворогів. Але саме того дня, коли війська Центральної Ради перемогли під Мотовилівкою, українці показали всьому світові, що в них є національна ідея, за яку вони готові були померти, за яку вони, зрештою, перемогли».

Ми дуже часто відзначаємо річниці, сумні для України: і бій під Крутами був героїчним, але не можна назвати його успішним. З військової точки зору ми там героїчно оборонялися, всі загинули; так само і бій під Базаром та в Літках, Жовтих Водах і Берестечку – це героїчні, але поразки. Небагато в нас перемог, а це є саме місце такої перемоги.

Говорячи про нинішній стан гуманітарної сфери, на мою думку, в Україні бракує гуманітарної політики, в основі якої є просування героїчної країни та успішних людей. Хибними є пріоритети, де найбільша увага приділяється трагічній Україні та своєрідній «історії неуспіхів». Акцентувати на героїзмі необхідно, перш за все, для того, щоб гідно виховувати молоде покоління. Нині ніде в світі немає прикладів виховання свідомости нації на помилках та поразках. Патріотизм та самоповагу слід виховувати на позитивних прикладах, стверджуючих гордість за свій народ.

Світлана БАДЕРА

Газета «Нація і держава»