Слава СТЕЦЬКО: «ХОЧ БИ ДЕ ТИ БУВ – БУДУЙ УКРАЇНУ!»

Серед своїх особливо небезпечних і ненависних ворогів стара імперська влада майже п’ять десятиліть називала АБН – Антибільшовицький Блок Народів, заснований ще Ярославом Стецьком. Як відомо, цей блок своєю діяльністю охоп­лював найважливіші країни всіх континентів, нині до нього належать представники двадцяти семи народів, які змагаються за свою державну незалежність.

З моменту свого створення у 1946 р. АБН провів сотні конференцій та семінарів, сотні політичних акцій в обороні національних і людських прав поневолених народів, безпосе­редньо допомагав борцям за свободу — приміром, у 40 – 50-х рр. в СРСР, мадярським повстанцям у 1956 р., чеським і словацьким патріотам у 1968 р. тощо.

Як писала преса діаспори, великою політичною перемогою АБН і ОУН був момент, коли з нагоди 40-ліття АБН і 25-ліття проголошеного Конгресом США Тижня Поневолених Народів 1983 року в Білому Домі Президент Р. Рейган у присутності Я. Стецька, державних чинників та громадськості офіційно заявив: «Ваша боротьба є нашою боротьбою».

…Аж ось більшовизм зазнав краху, а «імперія зла» розвалилася. Осмислити діяльність організації в нових історичних умовах нещодавно зібралися в Торонто представники 14  націй на Конгрес АБН.

У численних промовах та дискусіях за «круглими столами було вирішено, що допоки існуватиме загроза з боку проімперськи налаштованих сил, а тим паче триватиме запекла боротьба (як-от на теренах колишньої Югославії) за державну незалежність, — свою політичну зброю АБН не складе, проте називатиметься тепер, у постбільшовицьку добу, Альянсом-Блоком Народів Європи й Азії.

Після смерті 1986 р. Ярослава Стецька це політичне об’єднання очолила і є по сьогодні його президентом Голова Конгресу Українських Націоналістів, магістр Слава СТЕЦЬ­КО. З нею я зустрівся під час згадуваного форуму тут, у столиці канадського Онтаріо.

 

— Пані Славо, так званої «контрпропаганди» свого часу не хотілося читати. Тож дозвольте поцікавитися: що писалося про вас у пресі УРСР?

— Писалося раз у раз, що ми є зрадники народу, запроданці, прислужники чужих держав, їхні агенти. Що ми від них гроші дістаємо. І, наприклад, я нібито маю віллу у Філадельфії… не знаю, чому саме у Філадельфії — може, тому, що назва міста розкішно звучить… Писалися, одне слово, різні нісенітниці. Але ми через це не журилися — розуміли: якби про нас мовчали, то це означало б, що з нами щось є негаразд, що ми, певно, нічого не робимо, якщо комуністична пропаганда мовчить… (Неможливо уявити, що про нас могла добре писати преса, перед якою стояло завдання знищити все, що є українське).

Ми знали, що народ читає «між рядками». Люди в Україні вміли робити висновок з офіційної лайки, що ОУН чи АБН знову зробили щось позитивне… Тож антинаціоналістичні дописи нас радше заспокоювали.

Грошей ні від яких держав ми не брали, навпаки — стверджували, що наше ставлення до тієї чи тієї країни визначається її ставленням до питання самостійності України. Ми втримували контакти з організаціями, які виступали за незалежність нашої Батьківщини, за розвал імперії на самостійні держави, і визнавали право кожної нації на свою власну державу. Ми мали контакти з величезною кі­лькістю організацій у всьому світі — ми співтворили Світову Лігу за свободу і демократію (раніше називалася Анти­комуністичною Лігою). Ми ініціювали створення Європейської Ради за свободу, співпрацювали з подібними організаціями Південної Америки, з Азійською Антикомуністичною Лігою, з різними спілка­ми в арабському світі, Пів­денній Африці.

І жодні «ворожі держави» нас не утримували. Ми з чоловіком були настільки вбогі, що нам… було дуже зручно втікати з хати до хати, коли нас переслідували, — ми мали лише одну валізку, куди вміщалося все наше майно. Ну, з часом з’явилося в нас чимало книжок, сяке-таке начиння й одяг, тож утікати стало важче…

— У якій країні вам дово­дилося переховуватись од переслідувань?

— У Німеччині. В Мюнхе­ні. Там ми змінили одинад­цять помешкань. Нас, точні­ше покійного Ярослава, постійно шукав КГБ.

…А купити нас було неможливо. Пригадую, прийшов один злий американський полковник і сказав, що купить нас за… консерви. Я просто розсміялася йому в обличчя. На тому розмову бу­ло закінчено.

Стараючись (і небезуспіш­но) вийти на лідерів різних країн, донести до них і до їхніх народів нашу проблема­тику, ми робили головну став­ку все-таки на власний народ в Україні. Рівночасно ж ми ставили і на співпрацю поне­волених народів, вірили, що можемо спільними зусиллями розвалити совєтську імперію зсередини. Тим-то й створили Антибільшовицький Блок На­родів. Через співпрацю з ор­ганізаціями інших народів на­магатися впливати на світо­ву опінію, мобілізувати в кожній країні прихильників справи визволення України та інших поневолених націй.

Однодумців і симпатиків нашої справи знаходили на рівні президентів, міністрів і парламентських діячів, серед лідерів і членів студентських, жіночих та інших організа­цій. Намагалися мобілізувати також і всю українську спі­льноту, щоб той позитивний наступ наших ідей був потужнішим.

Тривав змаг української кон­цепції самостійних народів з московською, імперською кон­цепцією. Чи легким був той змаг? Не забуваймо, що вели­ка російська еміграція на За­ході мала гроші й вплив, бу­ла дуже сильною. А наша не була панською, не мала отих маєтків, високого «іміджу» в суспільстві, а мала попервах діточок на плечах, незнання мов і відсутність даху над головою… Чи відомо вам, що дуже часто лишали дитину в колисці десь біля місця праці, біля фабрики, а забирали вже після зміни…

І хіба не диво, що ця емі­грація побудувала церкви, школи, громадські доми, ство­рила наукові заклади, вихо­вала дітей в українському дусі й вивчила їх у найкращих університетах!..

Отож ми намагалися залу­чити наших українських нау­ковців, журналістів, адвокатів, студентів, ми поставили перед собою завдання: хоч би де ти був — будуй довкола себе Україну! І ми справді її бу­дували… Тепер, коли дивиш­ся, скільки було створено ор­ганізацій, що роблять добру справу для України, скільки написано й видано книжок, який високий відсоток серед українства інтелігенції, людей, котрі посідають важливі міс­ця в політиці різних держав, економіці, культурі, то доходиш висновку, що еміграція зробила дуже багато.

— Знаю, що АБН проводив багато різноманітних політич­них акцій, які діставали роз­голос у світовій пресі, впли­вали на громадську думку. Йдеться про речі серйозні. Проте одна з таких акцій, що мала несподівано кумедний сюжет і дала блискучий результат, здається, була пов’я­зана з особою генсека М. Хрущова?..

— Всюди, де з’являвся якийсь більшовицький чи мос­ковський вожака, — ми там зараз проводили акцію проте­сту. Був Шелєпін в Англії — проводили проти Шелєпіна (та ще й так завзято, що він уже не з Лондона від’їздив до Москви, а подався до Манче­стера і звідти потайки відле­тів, аби ніхто не знав)…

У червні 1964 р. стало відомо, що до скандинавських країн мав їхати Хрущов. Доб­ре, ми підготували летючки, різні видання, запланували пресову конференцію… Йдучи парком у Стокгольмі напере­додні прибуття «високого мос­ковського гостя», Ярослав побачив пам’ятник Карлові XII. «Знаєте що, — сказав, — поставимо тут вінок на озна­менування приїзду кремлівсь­кого вождя». З нами йшов товариш шведського короля, професор Нерман, який пора­див: «Тут не варто класти ві­нок — комуністи кинуть його в канал. Ліпше покладіть на саркофаг Карла XII». Ярослав каже: «Та як! У королівській церкві? Та ж ми не маємо доступу туди». Професор пообіцяв полагодити цю справу з королем, отримати для АБН дозвіл.

Наступного дня має приїха­ти Хрущов. Двоє шведських студентів допомагають нам підготовляти додаткові летючки. Ярослав пише промову, я вдосвіта зриваюся до квіткарні, щоб вчасно був готовий синьо-жовтий вінок… О два­надцятій ми вже під церквою. Нас зовсім маленька групка, зате є два великих авта по­ліції. Тих охоронців порядку обставили круг церкви. А я думаю, ну що ж вони нудьгу­ватимуть — і дала кожному антиімперську листівку. Полі­цаї читають — ніби стоїть хор з нотами… Ми ввійшли до церкви. Відбувається цере­монія, Ярослав урочисто кладе вінок на саркофаг, виголошує промову, а професор Нерман перекладає її шведською мовою. Все любо зробили, після цього провели прес-конференцію… Тим часом Хру­щов виступав у Ґетеборгу…

Наступного дня вранці при­ходить до нас шведська поліція й оголошує, що є нота від московського уряду з ви­могою, щоб ми тут припини­ли свої протести. Ми відпові­даємо, що маємо квитки і нині ввечері від’їздимо зі Шве­ції (про виступ московського лідера в Ґетеборгу ми ще нічого не знаємо)… Ввечері йдемо на вокзал, заходимо до вагона, аж тут надбігає група молодих шведів, які вигукують, щоб затримали поїзд: сталася, мовляв, якась страшна подія… Що за подія? Хрущов на своїй зустрічі з пре­м’єр-міністром Т. Ірландером і його урядом на державному прийнятті в Ґетеборгу звар’ював. Увесь час замість читати свою промову кричав до Ірландера, вимахуючи па­льцем: «Вам захотілося галу­шок полтавських?! А так про­граєте, як Карл XII про­грав!!!» А Т. Ірландер ніяк не второпає, про що йдеться і як усе це розуміти. А той валить на Мазепу, на Бандеру, на Стецька, на УПА, на все на світі. Перекладач-швед, який готувався відтворювати своєю мовою написану про­мову, розгублений. Хрущов мусить йому раз у раз пояс­нювати, наприклад, хто такий гетьман Мазепа і що означає слово «гетьман». «Царь, понімаєтє, такий царь України!» — тупає ногою на бідолашного перекладача… І те все шведи приносять нам на вок­зал уже в тексті — цілу промову Хрущова, вже не ли­ше у шведській, а й у німець­кій, французькій, англійській мовах, адже — сенсація!..

Ідемо. Цілу ніч не спимо, розмовляємо — Ярослав, я і грузинський князь Негошідзе. Вранці прибуваємо до Ко­пенгагена, купуємо газету — на першій сторінці великий заголовок: «Лють Хрущова і українська усмішка». Щось подібне — в усіх інших га­зетах. І справді, на фотознім­ку — ми, усміхнені, з вінкам. На іншому знімку поруч — якесь поросятко з примальо­ваним обличчям Хрущова — тікає, а поліцаї ловлять… То мадяри, які проводили в Стокгольмі паралельну акцію, взяли й намалювали на маленькій свинці парсуну вождя й пустили бігати серед по­ліції і фотокореспондентів… Свої перші сторінки під усе зараз оповідане мною віддали газети в Каліфорнії, в Японії, в Парижі — по всьому світу…

Такої голосної реклами бо­ротьби українців за незалеж­ність Батьківщини ми ніяк не сподівалися. Спасибі, Микита Сергійович допоміг (потім, як ми довідалися, йому це при­гадали на відомому пленумі цека).

А коштувала нам ця фан­тастично ефектна акція всьо­го лише сто шведських крон: саме такою була ціна вінка…

— Та весела історія відбу­лася в загалом невеселий час. Ситуація кардинально змінилася… Якими є завдання очо­люваної — тепер уже вами, пані Стецько, — організації?

— Справді, ситуація зміни­лася. Совєтський Союз роз­пався, розпалася Югославія, розділилася Чехо-Словаччина. Тож треба нашу працю допасовувати до нових умовин.

Маємо працювати над розв’язанням проблем національ­них меншин. Ось учора я ма­ла окрему зустріч з румуна­ми, котрі слушно зауважили, що треба нарешті застанови­тися над розв’язанням пробле­ми Придністров’я. Свідомі румуни не хотіли б конфлікту з Україною — вони розуміють, що там багато шкодить при­сутність 14-ї армії Росії, що є різні московські плани зітк­нень українців з румунами…

Тож питання меншин в Ук­раїні й кожній іншій новій державі є наріжним каменем їхньої безпеки, і треба мати велику співпрацю, треба ма­ти з нашими сусідами толерантні взаємини.

Маємо дуже розумно підходити до тієї великої російсь­кої меншини, яка є в Україні, — в тому середовищі багато мішаних родин, росіян, вихованих на українській куль­турі, які мають свої симпатії до Української держави і знають, що саме в незалеж­ній Українській державі їм найкраще житиметься. І це підтвердив референдум.

Ми не повинні породжува­ти почуття ненависті до ін­шого народу. Є важливим, щоб ми любили свою націю, іншу шанували і щоб ми були настільки сильні, щоб шанували й нас і не мали апети­тів обертати українців у сво­їх невільників. Не забуваймо, що Москва, навіть московсь­кі демократи дбають про пе­ретворення СНД на єдину державу — державу росій­ську. І тому слід якнайскорше з тієї «співдружності» ви­йти. Те саме стосується й ін­ших народів, які є в СНД. Ми повинні  координувати наші плани стосовно «співдружності», спираючись на досвід нашої дотеперішньої співпра­ці. До цього нас кличе і по­треба спільно відбудовувати національні економіки.

— Як ви розумієте понят­тя «інтернаціоналізм»?

— Якщо хтось твердить, що немає поняття «нації», а є якась сукупність, якась «інтер­національна спільнота», то я це відкидаю. Бо вважаю, що є природні творива: людина, родина, суспільство — влас­не, нація. Інтернаціональною, себто міжнародною, може бу­ти лише співпраця націй, на­родів. І це не перекреслює національних первнів.

Нині саме нації здобувають голос, це їхня епоха. І в то­му є велика перемога нашого АБН: ми постійно наголошу­вали, що нація — наріжний ка­мінь, на якому будуватиметься новий лад на сході Європи. Імперії саме тому нині роз­валюються одна за одною.

Коли дехто тепер закидає, що, мовляв, націоналізм ви­нен, що тривають нинішні вій­ни на Балканах, то я хочу відповісти: це не націоналізм винен, це винні ті, що, не звертаючи уваги на нації, на їхні прагнення, робили штуч­ні наддержави, імперії, під­коряли по кілька націй одній панівній. Сповідується прин­цип: де ступила хоч раз нога серба, там — Сербія. Майже те саме можна сказати про Росію.

Лише тоді, коли заперечу­ють права націй, і виникають війни. А не через те, що хтось любить свій народ і хоче жи­ти й творити для нього.

— Від «ленінців» нині мож­на почути верескливі поперед­ження про загрозу так звано­го «націонал-фашизму». Вони кивають у бік ОУН, зрештою, в бік усіх національно свідо­мих українців. Яким є став­лення ваше особисто та очо­люваних вами організацій до фашизму?

— Яким може бути наше ставлення до націонал-соціа­лізму, коли ми так страждали від нього! Тисячі й тисячі на­ціоналістів були запроторені тією силою де концтаборів і тюрем. Мій чоловік Ярослав Стецько відсидів чотири роки у фашистському концтаборі Заксенгаузен. Своє відсидів і провідник С. Бандера, двоє його братів були замордовані в концтаборі. Більшість чле­нів уряду Я. Стецька були помордовані тією машиною смерті. Щодругий — щотретій член ОУН має витатуйовані цифри — «пам’ятний знак» від років, проведених у німецьких концтаборах.

Нарешті, ми абсолютно від­кидаємо нацистську ідеологію.

АБН ми створили саме то­ді, коли німецькі війська ґрасували по Україні, коли йшла війна між двома тоталітаристськими силами — нацистською Німеччиною і совєтською Росією за пануван­ня над Україною. Тоді, 1943 року, була І конференція Поневолених Народів, і від­діли УПА охороняли її. Тво­рилися відділи інших національностей, що воювали спершу в складі УПА, а згодом від­ходили в рейдах на Прибал­тику, Словаччину…

Вважаю, що немає суттєвої різниці між нацистами і біль­шовиками. І так, як нацистів поставили на суд у Нюрнбер­зі, так повинен бути проведений і міжнародний трибунал над злочинцями з комуністич­ної системи. Для науки прийдешнім поколінням.

— Валентин Мороз, з чиїм іменем пов’язані скандальні  події у Львові, в місцевій ор­ганізації Руху, називає себе націоналістом. Чи він нале­жить до вашої організації?

— Ні, не належить. Багато всяких людей називають себе націоналістами. А ми відпові­даємо тільки за членів нашої організації. Ними можуть бути лише ті, хто приймає нашу платформу, нашу програ­му й діє згідно з нею.

Мені не подобається те, що сталося у Львові. Бо то є на шкоду всім національно-демократичним силам, парті­ям. Ми зацікавлені, щоб та­кі українські партії були си­льними. Від спільних наших зусиль залежатиме, чи Україна встоїться.

Ми вчимо нашу молодь: ко­жен український націоналіст дбає, щоб кожна українська людина була якось залучена до нашої національної справи. Колись ми говорили: «До боротьби за державу», а тепер кажемо: «До відбудови дер­жави».

— У березні 1992 р., ви­ступаючи в Києві на конфе­ренції ОУН, ви сказали, що не хотіли б, аби в Україні був капіталізм. Чи правильно я вас зрозумів?

— Не зовсім. Напевно, я даремно вжила слово «капі­талізм»… Розумієте, я не про­ти приватної власності, не проти ринкової системи західного зразка. Але я рішуче проти визиску людини люди­ною — саме це я мала на ува­зі. Західний світ також має свої вади. Є великі багатії, котрі, забувши про сором, ви­зискують робітників — цього в нашій державі бути не мо­же.

— Яким є ваше ставлення до поняття «українізація»?

— Слово «українізація» є трішки неправильним, асоцію­ється мені з русифікацією, а та була насильницькою.

Українська мова мусить бути державною в Україні. Не уявляю, щоб у Німеччині бу­ла державною якась інша мова, крім німецької, а у Франції — якась, крім фран­цузької…

Ми живемо в цивілізова­ному світі, й усі меншини по­винні мати всі права на рівні громадян. Усі громадяни ма­ють бути рівні перед законом і перед державою в своїх правах і обов’язках.

І я, українська націоналістка, є за те, щоб гарантува­ти права кожної національної меншини на розвиток її мови, культури.

«Українізація»? Що це означає? Що ми насильницьки приневолимо росіян говорити в їхніх хатах по-українському? Це було б щось нечуване… Та коли українська спільнота домагається української шко­ли — хіба це «українізація»? Це є природне право грома­дянина на освіту своєю рідною мовою.

На закінчення скажу ось  що. Я свято вірю у відродження України, я маю підне­сення на дусі, бачу колосальний людський потенціал в Україні, бачу ту добру ук­раїнську людину, хоч як ста­ралася чужа влада її знищити, погубити її духовний світ… Особливі надії покладаю на молодь, на теперішніх двад­цятилітніх, які значно менше відчули на собі отой страшний більшовицький вплив.

Ми з покійним чоловіком, з однодумцями завжди вірили в наш народ. Він — героїч­ний і незнищенний. Знаєте, коли верталися з концтабо­рів жителі Західної Європи, від них можна було почути, що «українці це не просто люди, це — надлюди, які не втрачали гідності в таборах смерті».

Усім громадянам України бажаю вірити в її майбутнє і знати, що нічого в світі не­має дарованого, тож від пра­ці кожного залежатиме доля держави й кожної її людини Я бачила, як відроджувалися інші європейські народи з аб­солютної руїни, спричиненої війною. І успіх приходив ті­льки тому, що та чи та нація відродила в себе жадобу до праці, до будування свого майбутнього.

Вів розмову Юрій ПРИГОРНИЦЬКИЙ,

Торонто

 

18 березня 1993 р.

Літературна Україна