Генетичний код є в кожного народу

Другий тиждень «стурбовані» ( і зазомбовані росагітпропом)  громадяни  переймаються  «злочином»  міністра культури Євгена Нищука, змагаючись, як же його кваліфікувати:  як «нацизм», «ксенофобію»  чи «расизм»? Відповідаючи на запитання про причини надто повільного відродження української культури  на Сході та Півдні України, серед  інших причин міністр назвав ту,  коріння якої сягає трагічного 1933-го. Виморивши українських селян голодом, Москва заселила  «мертві», спустошені села людьми із Росії.  У них  відмінна від української ментальність,  інша матеріальна культура, інша родова пам’ять.  «Там нема генетики», — сказав  пан Нищук, самозрозуміло, що йшлося про нашу, українську генетику.  Та він пропустив слово… Хоча навряд чи його захотіли б почути записні провокатори чи ті, хто  традиційно не чує слушних думок .  Адже не про людей «без генетики» вони вболівають. Їхні  інсинуації спрямовані проти міністра , який на ділі дбає про те, щоб Україна стала українською.

Примітивізм звинувачень виглядав надто комічним, аби на нього реагувати серйозно. Проте випади проти Євгена Нищука подекуди були приправлені неприпустимою дозою приниження людської гідності, що  не рекомендовано навіть нардепам.   Рекорд брутальності  продемонстрував «суб’єктивний погляд» на  відомому телеканалі, де «говорящий» чоловік, ігноруючи елементарну пристойність,  несамовито лютував, очевидно, від безсилля  звинуватити Нищука в  «злочинах проти людяності» і називав предмет своєї озлобленості не інакше як «воно».  Можливо, для нардепа розгнузданість – це і є свобода слова. Тим паче, що з нього, «імунітизованого», та ще й офіційно «суб’єктивного», візьмеш?  Можливо, він справді  сподівається , що його  бридка тирада  мобілізує супроти Євгена Нищука начебто ним же ображених (про що  ті, звісно, не здогадуються). І коли вони вийдуть  на  площі боротися «за життя» без нього, то, може,  з  такого дійства і нардепу перепаде якийсь бал до рейтингу.

… А міністр навіть вибачився. За нечітко сформульовану думку.  Декого навіть розсердив  своєю ліберальністю. Але ж не личить йому, інтелігенту,  людині високого інтелекту, духовності і культури, ставати на прю  з невиліковно хворими на українофобство  людьми та ще й із  специфічними потребами  паплюження і суб’єктивними поглядами  на національні цінності. Хіба здатні вони збагнути поклик сумління людини, яка кожний день свого життя присвячує такій неприбутковій справі, як відродження української культури? Навряд чи.  Між тим, Євген Нищук дуже коректно говорив про  наболіле . А годилося б куди гостріше — про наслідки україножерської політики Москви, яка призвела  до ганебної ситуації,  коли  в незалежній Українській державі  її мові, літературі, пісні, культурі загалом, як і самим українцям — до речі , вперто нав’язується вторинність.  Ким?  Духовними нащадками  Валуєва, Дзержинського, Сталіна та  нинішніми пахолками Путіна.  Ми  їх не позбулися, не допомогли їм перебратися з України в їхні улюблені краї за Уралом, не створили законодавчий захист  самому існуванню  української нації на її етнічних землях. Адже обов’язок держави  —  забезпечити повноцінний розвиток та життєдіяльність автохтонної  нації, яка впродовж століть зазнавала наруги від різних окупантів.

Люди, які ідентифікують себе, як українці, не зможуть  упосліджувати ні своє походження, ні надбання предків. Натомість  навіть сором’язливі  спроби влади  щось  зробити для відродження  українства  не сприймалися  певною частиною суспільства так, як на них мали б реагувати громадяни, які мають  національну гідність і честь.  Хто ці люди?  Їх декілька категорій . Це духовно скалічені поневолювачами українці, які  забули, якого вони роду – племені, зреклися мови, звичаїв, історичної пам яті. Чингіз Айтматов називав таких манкуртами. Український епос, література , наблизивши цей типаж до реалій середньовіччя,  найменували їх яничарами.  Іноді в них, за переказами, під впливом асоціативних обставин, раптом пробуджується і нуртує генетичний  код пращурів, повертаючи нащадків  до одвічних цінностей , коли голос крові будить  сумління…  Про притаманності яничарства  писав український вчений, видатний археолог Борис Мозолевський, завдяки якому скарби українського народу поповнилися золотою пектораллю.  Втім, нижче прочитайте його «Яничари».

Український дух  живе. Навіть приспаний і зранений, він пульсує і чекає  на  слово і пісню, на щиру  любов і вірність , які його  збудять і матеріалізують  у могутній народ, який стане символом  миру і свободи,  —  український народ. А генетика – незнищенна, навіть коли вона так жорстоко притлумлена, що виглядає, наче її нема. Вона , зранена й витравлювана «дикими людьми»,  все одно оживе, коли прийде час. Бо ж – «не вмирає душа наша…»

Марія  БАЗЕЛЮК


Яничари

(То не лебеді ячали)


То не лебеді ячали, не полохані зигзиці —

То ловили яничари українок білолицих.


Степовими кураями налітали, ніби круки,

Рвали тіло нагаями, ще й назад в’язали руки.


Потішались до світанку, все спалили до билини,

Йшли при конях полонянки, цебеніла кров на литки.


А коли дорога дальня відняла останні сили,

Задзвеніла раптом пісня та й знялась у небо синє.


– Яничари, яничари, чи не так співали мами?

Яничари йшли, мовчали, тільки плямкали губами,


Наче вчули голос мами — пригорталися до циці,

Першим кинувся отаман, закричав без тями «Цитьте!»


Та мелодія широка залила ревіння кляте.

Затикали кляпом рота — виривалася з-під кляпа.


Розквітала буйним квітом, билась горем об причали.

– Так скажіть, чиї ви діти, яничари, яничари?


Чи не кобзи і цимбали вам співали на світанні,

А ви пісню потоптали, сплюндрували копитами.


Вже від бранок тільки шмаття, пісня лине все і лине,

Наче кара і прокляття, вічна мука України.


Не туман ставав над зіллям, не сичі вночі кричали —

Серед степу з божевілля їли землю яничари.

Борис Мозолевський