Текля Тихан. Незнищенність

5 жовтня громадськість Львова провела в останню путь свою достойну краянку – скромну, але вельми енергійну й активну нашу сучасницю, щиру українську патріотку Теклю Тихан.

Прожила Текля Тихан (яку близькі знайомі звали ще й пані Наталею, бо мала колись псевдо «Наталка») 90 літ. 
Коли знайомишся з її нелегкою долею, видається, що Бог навмисно дарував їй життєві хрести, щоб загартувати її дух та показати незнищенність укра­їнців.

Народилася Текля 28 липня 1926 року в Карпатах, в мальовничому містечку Кути. Батьки – Дмитро і Марія Костенюки – померли в молодому віці. Батько помер, коли доня ще була в колисці, а мама померла, коли Теклі було 10 років. Проте пані Текля вважала, що свою побожність і український патріотизм вона винесла саме від батьків. З вдячністю згадувала і вплив шкільного катехита о. Петра Середи. 
Проте труднощі дитинства не обмежилися лише сирітством. У 1939 році був арештований більшовиками вуйко Микола Галицький, під опіку якого пішла осиротіла Текля, а його дружину, малого синочка і Теклю новоприбулі «визволителі» вивезли в Казахстан. Цікаво, що вуйко не відзначався націоналістичними переконаннями, належав до товариства «Каменярі», яке мало соціалістичний напрямок. Але «виз­волителі» арештовували всіх активних українців і вивозили у віддалені краї їхні родини. 
Отож, у першому масовому вивозі жителів Галичини 13 квітня 1940 року тринадцятилітня Текля була вивезена в Казахстан, в Семипалатинську область. Там виселенців чекала тяжка праця і голодне існування. На щастя, це тривало недовго. У 1941 році вуйка випустили з тюрми і після певних клопотань вдалося добитися дозволу повернутися додому. 
Склалося так, що 22 червня 1941 року, дня, коли німці напали на Радянський Союз, Текля Костенюк повернулася в рідні Кути. Вже при німцях за один рік закінчила шостий і сьомий клас. Мусила остерігатися, щоби німці не забрали її на роботу до Німеччини, але добрі люди її попереджали, допомагали.
У таких обставинах Текля швидко подорослішала, сформувався, зміцнів її чіткий світогляд – глибоко побожної української патріотки. Навчилася пізнавати й цінувати ласки Божі, яких зазнавала на своєму тернистому шляху. 
Великий і благодатний вплив на формування її особистісної постави мав парох містечка Кути о. Роман Закревський. Цей отець, будучи ревним священиком і палким українським патріотом, дуже дбав про релігійне й національне виховання своїх парафіян, проповіді його завжди вміщали конкретні й будуючі повчання. Пані Наталя і на схилі літ згадувала багато його настанов та підкреслювала, що о. Закревський користувався великим авторитетом і виховував парафіян, особливо молодь, за її висловом, «строго і гарно». 
Душа юної дівчини бунтувалася проти несправедливості й утисків, яких зазнавав рідний народ і визрівало прагнення служити загальнолюдському благу. Це стремління привело Теклю в Юнацьку сітку ОУН, і коли повернулися на Гуцульщину більшовики, вона вже активно працювала в Організації. Хоч довелося бути свідком страшної розправи більшовиків над її товаришами по Організації, яку здійснювали жорстоко й привселюдно, це ще більше запалювало її бажання боротися з ворогами українського народу. 
У 1943–1944 рр. Текля Костенюк навчалася в Коломиї в Промисловій школі, а з 1944 р. працювала в м. Косові на пошті. Її праця на поштовому комутаторі добре прислуговувалася Організації, бо не раз їй вдавалося довідатися, куди й чого переміщаються совєтські військові частини. Але трапилося їй необережно розконспіруватися, і Провідник, якому вона підпорядковувалася, наказав їй перейти в підпілля. 
Однак 19 серпня 1945 року Текля разом із трьома підпільниками була заарештована під час облави в Кутських лісах Вер­хо­винського району. Після слідства в Кутах і Коломиї її судив Воєнний трибунал і присудив 10 років за статтями 54-1а і 54-11.
І ось Текля Костенюк у Красноярському краю, в лагерному пункті Мар’ян-Клин, на лісоповалі. Важка праця, постійний голод, фізичне виснаження, засилля злочинців-головорізів… Та все це не здатне було знищити національної гідності українок-патріоток. Спільно прибігали під опіку Господа Бога. 
Пані Наталя багато розповідала, як всі разом щиро молилися, яке щастя мали, коли одній дівчині вдалося, попри всі обшуки, перевезти молитовник, тоді спільно відмовляли всю Службу Божу. При цьому не лише зберігали власну духовність, а й спонукали своєю ревністю й інших, побутових ув’язнених, задуматися, а то й приєднатися до звернення до Бога, про якого багато хто з них забув, чи й не знав. Цікаво, що ті побутові в’язні («битовички» – як їх називали), хоч здебільшого були дуже здеґрадовані і немало прикростей робили політичним в’язням, їхнім спільним молитвам не перешкоджали, лише дуже дивувалися. 
Також поблизу «лагера» ув’язнених було село, де мешкали сім’ї лагерної обслуги. Вони теж з цікавістю й здивуванням дивилися на поведінку українок, які в дні свят у лісі не працювали, а співали пісень, водили гаївки. «Что еті хахлушки дєлают?» – запитували. Їм пояснювали. А коли одна дівчина дістала з волі посвячені писанки, то і їх дрібненькою частинкою почастували. Так святкували Великдень у 1947 і в 1948 роках. А на третій рік ті місцеві жителі похвалилися, що теж вже святкують Пасху: «як ви, так і ми»…
Отак і в неволі, в жахливих обставинах життя українки-патріотки зберігали духовність як свою, так і ближніх.
У 1950 році Теклю разом з іншими політв’язнями перевезли в Казахстан, в спецтабори в Балхаші, де вже були самі політичні. Побутових в’язнів залишили на Мар’ян-Клині. В Балхаші працювали на важких земельних роботах, але вже мали вихідні, і умови були більш стерпні. Можливо, на це вплинули страйки й повстання в інших таборах. Згодом, після смерті Сталіна, почали переглядати кримінальні справи ув’язнених і тих, хто відбув уже дві третини свого терміну, звільняли.
У жовтні 1954 року Теклю Костенюк звільнили, але дозволили їхати лише в Караганду, де була на виселенні її тітка.
Тут Господь посилав їй і радості, й гіркі хрести…
У 1955 році Текля вийшла заміж за Олексія Тихана, родом із села Болохова біля Калуша, який відбув 11 років ув’язнення. Та щастя родинного життя затьмарилося смертю їхніх двох донечок. Видно, далося взнаки виснаження матері та важкі побутові обставини життя молодої родини. Проте згодом милосердний Господь дарував їм двох синів – Михайла, 1959 і Мирослава, 1960 років народження.
Великою благодаттю для Теклі Тихан, як і для багатьох виселенців, була присутність серед них священиків – о. Олексія Хири та о. Степана Пришляка. Ці отці жертовно душпастирювали, підтримували релігійний дух українців, а також і численних німців, виселених із Поволжя, уділяли їм усі Святі Тайни. Не раз відправляли богослужіння і в землянці Тиханів.
Цікавим був один епізод: одного разу отець Хира відправив у них Службу Божу, пані Текля приготовила скромну перекуску і, чим могла, пригостила отця та ще одну родину. Отець виглядав дуже задоволеним і зворушеним. Прощаючись і дякуючи, сказав: «Ви мені відзначили важливу річницю. Сьогодні виповнилося 50 літ мого священства». Отак покерував Господь Бог…
У 1966 році вдалося повернутися на Україну. Спочатку приїхали в Кути, але матеріальна скрута не дала там затриматися. Тому переїхали в місто Калуш, де розвивалася промисловість і де чоловік став працювати електриком. Пані Текля трохи працювала в магазині, а потім архіваріусом і бібліотекарем у Калушському філіалі Київського інституту «Важпром­електро­проект».
У Калуші прожили 19 років. У той радянський час важко було релігійним людям, особливо греко-католикам, зберігати свою віру. Та Текля Тихан ревно берегла вірність своєму обряду. Регулярно слухала радіопередачі з Ватикану та прибігала під душпастирство підпільних священиків оо. Михайла Матійціва та Петра Купчинського, які активно діяли в Калуші.
Про цей період свого життя та діяльність підпільних священиків у Калуші п. Текля Тихан багато цікавого й конкретного розповіла у своєму інтерв’ю, даному 2000 року для Інституту Історії Церкви. Особливо тепло згадувала пані Наталя о. Михайла Матійціва, котрий відбувши ув’язнення, мешкав у Калуші і часто відправляв у домі Тиханів. І хоч намагався діяти обережно, влада всіляко переслідувала його. Дійшло до того, що його арештували та змушували підписатися під укладеною кагебістськими чиновниками статтею-розкаянням. Відмовився, але став при цьому інвалідом, бо, «намовляючи», відламали йому дверима пальці руки. 
У таких обставинах доводилося священикам та вірним греко-католикам зберігати свою духовність. Зате вона ставала міцною й незнищенною.
Свій духовний гарт і віру Текля Тихан найбільше проявила згодом у м. Кам’янка-Бузька, куди переїхали у 1986 році, щоб бути ближче до синів, які закінчили львівські вузи й осіли у Львові.
Це вже був час горбачовської перебудови, це вже перестали переслідувати за релігійні переконання, і Греко-Католицька Церква робила свої перші кроки виходу з підпілля, зустрівши при цьому гострий спротив не лише влади, а й існуючої легально Православної Церкви. Текля Тихан, хоч і була в Кам’янці-Бузькій порівняно новою людиною, включилася в гущу громадських подій. Стала активним членом Спілки політв’язнів, Товариства рідної мови та Марійської дружини, яку й очолювала. Ініціювала створення «двадцятки» та реєстрацію в Кам’янці-Бузькій греко-католицької громади. Часто їздила у справах громади до Львова, радилася з громадськими діячками Іриною Калинець, Стефанією Шабатурою, Лесею Крип’якевич, вони теж приїжджали до Кам’янки-Бузької. Від імені греко-католицької громади пані Текля їздила до владик Филимона Курчаби і Володимира Стернюка, уважно прислухалася до їхніх настанов. Самовіддано допомагала назначеним у Кам’янку-Бузьку отцям Степану та Володимиру. І все це – в умовах гострої протидії греко-католикам з боку вороже настроєного православного священика та очолюваних ним людей. 
Важкою була в ті роки міжконфесійна борня, та пані Текля вважала своїм обов’язком брати в ній участь, бо всім серцем вболівала за історичну справедливість, за відродження злочинно зліквідованої совєтською системою Церкви батьків і дідів. Нічого не прагнула для себе, лише прагнула справедливості й перемоги української ідеї. Дуже боліло, що люди, отримавши Божу ласку свободи своїх релігійних переконань, не керувалися Божими заповідями, зокрема, нехтували заповідь «Люби ближнього свого, як себе самого», обстоюючи свої переконання, сповнювалися ненависті до інакодумаючих, прикриваючись іменем Бога, тяжко грішили…
Та з Божою поміччю минулися ті протистояння, греко-католикам вдалося збудувати собі новий храм, потрохи Божа благодать наповнювала людські душі.
Ласка Божа спочила і на Теклі Тихан – нашій пані Наталі. 
Замешкала вона у Львові, втішалася родинами своїх синів та поринула в активне громадське життя. Стала членом різних громадських товариств (Спілки політв’язнів, осередку «Рідної школи» ім. Костянтини Малицької, Ліги Українських Жінок тощо). Ніяка патріотична акція в місті не обходилася без її присутності. Багато зустрічей з молоддю відбула, розповідаючи про минулі буремні часи.
А ще пані Наталя (як звичніше близьким її називати) натхненно співала. Бог дарував їй пісенний талант, який попри поважний вік не згасав. Вона була незмінною хористкою відомого вокального колективу «Відгомін», який діяв під орудою Богдани Сімович, котру можна називати ревною берегинею українства. 
Отож, Текля Тихан, як і всі учасники хору «Відгомін», майже до останніх літ натхненними піснями підносили український дух, славили Бога й Україну, надихали своїми піснями сучасників, плекали в людських душах високе і чисте. Це не можна забути!… 
Тож не дивно, що проводжаючи в останню путь Теклю Тихан, її подруги заспівали її улюблених пісень.
Важливо додати, що до останніх днів пані Наталя зберегла силу духу. Навіть будучи вже кволою тілом, вона свідчила світові про трагічні, але й величні сторінки української історії, дала немало інтерв’ю, які можна почути і в Інтернеті.
Покинула земний світ ще одна щира й діяльна Українка, залишивши по собі добру пам’ять і гарний зразок справжньої духовності і справжнього дієвого патріотизму.

Лідія Купчик,
голова Львівського міського осередку Всеукраїнської Ліги Українських Жінок

«Нація і Держава», № 10, 26 жовтня 2016 р.