ВІДІЙШОВ У ЗАСВІТИ СТЕПАН СЕМЕНЮК

Конгрес Українських Націоналістів із глибоким сумом повідомляє, що в ніч на 12 липня 2019 року, в старечому будинку, в Зеленій Гурі (Польща), відійшов у засвіти  ветеран національно-визвольних змагань,  тихий подвижник (як називав його Євген Сверстюк), лицар честі і волі Степан СЕМЕНЮК. Через півроку, в січні 2020-го, ми відзначали б його століття. Людина дивовижної долі та вдачі, він належав до тієї когорти українських героїв,  з яких і через сто літ братиме приклад  українське юнацтво.

Степан ДРАНИЦЬКИЙ ( його справжнє прізвище) народився в січні 1920 року, в селі Гаражда, на Волині в патріотичній родині українських господарів,  яка плекала своїх дітей у безмежній любові до свого народу. Степан присвятив йому все своє життя. З юності перебував у лавах борців за Українську Самостійну Соборну Державу. У вісімнадцять літ він – член Організації Українських Націоналістів. Організовує визвольний рух у Луцькому, Дубенському та Острожецькому районах, де його призначено провідником. Влітку 1941 року, вже за німецької окупації, бере участь у створенні загонів самооборони, які захищали наш народ від сваволі нацистів і  на основі яких згодом  постала Українська Повстанська Армія.

Степан Семенюк перебував в епіцентрі боротьби. За ним полювали російські диверсанти, яких саме для боротьби проти УПА, а не проти нацистів засилав на Волинь НКВД.  Тож у ворожі лапища друг Степан потрапив незабаром після відступу німецької та повернення Червоної армії. Катування, приниження, знущання… Від смерті його врятував неймовірний випадок, завдяки якому  він проходив у списках захоплених енкаведистами бранців під прізвищем Семенюка, начебто громадянина Польщі. Після слідства і суду він опинився відбувати виро у Норильських концтаборах ГУЛАГу, де нестерпні умови перебування спонукали  політв’язнів піднятися на повстання. Степан Семенюк був один із його організаторів і керівників. Проте як справжній «тихий подвижник»  про свою роль у повстанні , навіть в роки Незалежної України, говорив дуже скромно.

Як «громадянина» Польщі,  його й передали їй для відбування терміну, щоправда, вже після смерті Сталіна та Берії. Для нього це була еміграція. Вийшовши на волю, лише за декілька літ він зумів добратися в рідну Гаражду, де залишилися лише уламки  великої родини Драницьких. Віра в те, що українці розіб’ють кайдани неволі й

побудують незалежну Українську Державу, була такою  незборимою, що живила його панові  волю до боротьби,  дарувала йому надлюдські сили навіть у безвиході. Про все це пан Степан згодом напише в своїй книжці «…І гинули першими».

Його віра в УССД увінчалася перемогою 24 серпня 1991 року.  Він усе життя жив Україною, а тепер мав змогу будувати її Державу! Чи може бути більше щастя для Людини його покрою та гарту? Навряд чи. Степан Семенюк відвідав чи не всі області України, й, о диво, всюди почувався своїм. Мабуть, тому, що українці, які відчувають щирість і готові взяти собі за дороговказ правдиве слово, друга Степана шанували повсюдно.

Він часто їздив  у Польщу, до дружини, яка хворіла. Дуже тяжко пережив її смерть. А згодом і сам відчув, як «літа на зиму повернули». Та знову їхав до рідного краю. Волів тут поселитися, на рідній Волині.  Під час Революції Гідності 94-літній  друг Степан 

був на барикадах, знову й знову приїжджав до Києва. І раптом зліг. У Зеленій Гурі в нього не було рідних, які б його доглядали. Лікарі вважали, що перевозити його, хворого й немічного, в Україну ризиковано. Він опинився у старечому домі, де його відвідував  шляхетний друг Василь Шляхтич. Приносив йому вісті з України. І листи від тих, які його пам’ятали.

Ми сумуємо. Смерть друга Степана – велика втрата для нас. Тож співчуваємо усім, для кого він був близьким, другом. Молимо Всевишнього, аби оселив його душу там, де праведні спочивають.

Прости і прощавай, дорогий друже. Пам’ятаємо.  Не забудемо.

 Степан  Брацюнь, Голова  Конгресу Українських Націоналістів

 Марія Базелюк, редактор газети «Нація і Держава»