З КОГОРТИ НЕСКОРНИХ

Cьогодні, 14 травня, виповнюється сто років від дня народження Слави Стецько, однієї з найвидатніших українок ХХ століття. Унікальна жінка, вона вражала відвагою і толерантністю. А ще мала незбориму силу волі, щоб ігнорувати менторство одних, безпардонність других, підступність третіх і водночас працювати без відпочинку й вихідних. Імя Слави Стецько добре відоме не лише на її Батьківщині, а й у багатьох країнах світу навіть без переліку тих поважних постів, які вона обіймала впродовж свого многотрудного життя і боротьби за незалежність України, а також за права на вільне життя тих народів, які, як і вона, вважали найвищою цінністю свободу. Я мала честь запізнати Славу Стецько в червні 1991 року, коли після сорока семи років розлуки з Україною вона прибула до Львова на відзначення 50-річчя відновлення Української держави Актом 30 червня. Вона виступала з промовою на площі Ринок, біля будинку, з балкону  якого пів століття тому провідний діяч ОУН Ярослав Стецько, звертаючись до учасників Народних Зборів, оприлюднив Акт,  який стверджував: Українській державі бути! Німці, ошелешені відвагою українських патріотів, оговталися за кілька днів і розпочали репресії, вимагаючи відкликати Акт про відновлення Української держави. Та хіба могли зректися високого Чину лицарі честі, люди, для яких Україна та її свобода були понад усе – не на словах, а на ділі?! Переконавшись, що Акт не буде відкликано, нацисти запроторили в концтабори Степана Бандеру, майже всіх членів Українського Державного Правління на чолі з прем єром Ярославом Стецьком та їхніх побратимів, багатьох  розстріляли. Але ніхто з них не просив пощади, не каявся, не падав ниць перед ворогом. Каста нескорених і незламних! До неї належала і Слава Стецько, з дому – Анна – Євгенія Музика, родом із села Романівка на Тернопіллі. «На шлях я вийшла ранньою весною…» Ці слова видатної поетки могла б повторити і пані Слава. Її український шлях розпочався з Юнацтва ОУН, згодом – підпільна праця, арешти, втеча, робота в Українському Червоному Хресті під керівництвом Катрусі Зарицької, втрати друзів по боротьбі і врешті – закордоння. 1944 року вона зустріла Ярослава Стецька, якого зуміла пораненого вивезти з ворожого оточення. Згодом він став її другом і коханим чоловіком. Вони жили в Мюнхені, та німецького громадянства  не взяли. Пані Слава таки дочекалася українського – вже в незалежній державі. В еміграції наполегливими стараннями вона здобула добру освіту, опанувала багато іноземних мов. Провід ОУН доручив їй одну з найважливіших ділянок праці в Антибільшовицькому блоці народів (АБН), президентом якого впродовж десятиліть був Ярослав Стецько. По його смерті в 1986 році АБН очолила Слава Стецько. Унікальна організація, започаткована на Рівненщині 1943 року Конференцією поневолених народів, у 1946 році вже ствердилася як АБН, об єднала представників поневолених московською деспотією народів і  стала для них своєрідним інструментом геополітики. Крім українців, до АБН належали представництва народів Кавказу, Прибалтики, Середньої Азії, підневільних Москві західноєвропейських країн. Вони несли світові правду про злочини імперії зла. Їм вірили і допомагали. На час розпаду СССР Слава Стецько очолювала АБН —  світовий антимосковський фронт поневолених народів, діяльність якого  тепер була актуальна, як ніколи. Думаю, саме тому Славу Стецько зацікавила моя журналістська робота в гарячих точках Кавказу, і вона запропонувала мені долучитися до праці АБН, взяти участь у  Конгресі АБН, що проходив 1992 року в Торонто. Звісно, виступаючи перед його учасниками, я хвилювалася. Їх  цікавили події в Нагірному Карабасі, Чеченії, Грузії, де я не раз побувала і могла розповідати як свідок подій. Конгрес АБН, на якому беззаперечним авторитетом була Слава Стецько, справив на мене непроминальне враження. Я  відчула, що світ вболіває за долю народів, які ще не сповна можуть захистити себе від Москви, державною політикою якої як і раніше залишалося народовбивство. Тож не марно я працюю, вирішила, і, повернувшись в Україну, через короткий час знову вирушила в Грозний. На той час там перебував, після державного перевороту, президент Грузії Звіад Гамсахурдіа з побратимами, з котрими я вже була знайома. Коли ж тепер під час розмови з президентом я згадала про АБН і його Конгрес у Торонто, Гамсахурдіа виявив неабияку обізнаність про його діяльність, навіть назвав прізвище грузинського князя – Ніко Накашидзе, який належав до керівництва АБН, із захопленням говорив про Славу  Стецько, щиро зрадів, одержавши від мене номер її телефону, і далі розпитував. Іноді виглядало так, що це він бере в мене інтерв’ю, а не я в нього. Як з ясувалося згодом, він не раз телефонував пані Славі.

Історію національно-визвольного руху України добре знав Джохар Дудаєв,чим мене вразив ще під час першого інтерв’ю з ним. Сказав, що багато дізнався від офіцерів, з якими разом служив. Я не приховувала здивування відвертістю своїх земляків – офіцерів Радянської Армії: адже їх могли здати стукачі. «Так я ж чеченець!», — сказав Джохар, і я збагнула: українці йому вірили. Ще одним джерелом пізнання української нескореності був для нього Абдурахман Авторханов, видатний чеченець у вигнанні, який спілкувався з Дудаєвим. Почувши від мене, що Конгрес АБН відбувся в Торонто, він пожалів, що не в Мюнхені. Бо там, запевнив Джохар, до нас обов’язково завітав би Авторханов, який мешкав на той час у Мюнхені. Чеченці з особливим пієтетом ставилися до Слави Стецько. Адже вона відстоювала інтереси Ічкерії на панелях неурядових організацій в ООН. Тож на Конгрес АБН, який в листопаді 1993 року вперше проходив у Києві, делегації від Ічкерії та Грузії були найчисельніші. Чеченці привезли привітання від Джохара і запрошення провести наступний Конгрес АБН у Грозному. Ми з радістю  його прийняли. Проте через рік в небі на Ічкерією вже ширяли російські літаки з касетними бомбами, після яких залишалася випалена земля…

Де ви тепер, мої незабутні друзі, яким пощастило вийти живими з пекельної війни й терору, — Міраб Кікнадзе, Мате Ціхасешвілі, Віктор Домуховський?..

Полеглим за свободу несть числа. Їм наша пам’ять і слава навіки.

Пані Слава переживала їхню смерть як особисту трагедію. Коли загинув Гамсахурдіа, домовину з його тілом доставили в Грозний, де й поховали в лютому 1994-го.. Я перебувала в столиці Ічкерії, і пані Слава доручила мені від імені українських націоналістів виголосити прощальне слово на сумних урочистостях. Прости і прощавай.. Мені не забути його похорон, як і не забути сльозу, що бриніла на очах Слави Стецько, коли розповідала їй, як усе було. Мені здалося, що вона передчувала небезпеку, яка загрожує Джохару. В якийсь момент сказала, що Москва і тепер полює на лідерів визвольних рухів, які не хочуть їй коритися, і додала: «На таких, як Дудаєв». Коли в квітні 1996 року його підступно вбили російські терористи, в її очах стояла кінецьсвітня туга і – мовчання. Ми з ним не попрощалися, не провели до могили, дорогу до якої знають лише найближчі. Слово про Джохара, яке виголосила Слава Стецько, коли українці віддавали йому почесті в річницю загибелі, думаю, запам’ятав кожен. «Він (Джохар) обезсмертив чеченський народ своєю любов ю  до нього, відвагою і вірністю йому» , — сказала в тиші залу.

Фрагмент моїх спогадів торкається тих подій і тих людей, які в моєму житті залишили глибокий слід, і де Слава Стецько займає особливе місце. Нікого не хочу образити, але нині надто вже помітна частина нашого суспільства здрібніла душею. Скарбами духовними не торгують, як і священними ідеалами. Пам ятаю, як зреагувала Слава Стецько на чергову провокацію Кремля щодо України, яку Москва шантажувала газом. «Ми захищатимемо Українську державу, не віддамо її на поталу московським окупантам, навіть якби нам довелося орати нашу землю сохою. Не сумнівайтеся, буде в нас квітуча держава, тільки спочатку вона має стати українською… А задля майбутнього сьогодні будьмо жертовними…»  Пані Слава ніколи себе не возвеличувала. Її амбіції не зашкалювали від заздрощів, які взагалі не були їй відомі. Змістом її життя була Українська Самостійна Соборна Держава. Найвищою цінністю – свобода народу. Такими були ідеали, які вона стверджувала, будучи  впродовж 1991-2000 рр. Провідником ОУН(р), засновницею та  Головою Конгресу Українських Націоналістів протягом 1992-2003 рр., народним депутатом ВР України трьох скликань, Президентом АБН. Такі ж цінності сповідували близькі їй за духом побратими. Чому ми з вами не врятували Україну від наруги, яку вона переживає сьогодні? Не були відвертими з народом? Не були вимогливими до себе? Не прищепили духовні скарби, притаманні нескореним доби Коновальця і Бандери, ровесникам Незалежності? Ми шукаємо відповіді…

 Марія  БАЗЕЛЮК