–     аналітичну замітку Ольги Різниченко про російсько-українські відноси та ймовірні наслідки міжнародної ізоляції для нашої держави «Світло Майдану»;

–     статтю Лесі Рупняк про прощу до Перемишлян, що на Львівщині, духовенства УГКЦ, присвячену вшануванню пам’яті блаженного священномученика Омеляна (Ковча);

–    матеріал, приурочений до сторіччя легендарної  зв’язкової генерала Шухевича Галини Дидик, та інші.

Читайте газету в розділі «Нація і держава» на нашому сайті.

Прес-служба КУН

Голова Конгресу Степан Брацюнь, голова правління Міжнародного фонду ім. Ярослава Стецька Леся Брацюнь, очільник Київської міської організації Конгресу Юрій Шепетюк разом із партійцями поклали квіти до могили Слави Стецько і запалили поминальну свічку.

Прес-служба КУН

У цьому році їй було б дев’яносто два, та її вже дев’ять років немає серед нас. Той досить теплий березневий день подарував пані Славі останні життєві сонячні проміння і попрощався з нею назавжди. Довгих-довгих сорок п’ять років вірна і віддана Україні патріотка в серці та революціонерка за духом АннаЄвгенія Музика – Слава Стецько перебувала у вимушеній еміграції в Мюнхені, хоч її серце, справи та мрії були прикуті до України.Та волею долі саме мюнхенське небо бачили востаннє її очі. Багато хто був свідком, як вона відмовлялась їхати з Києва на обстеження до Мюнхену, як високо цінувала українську медицину, як довіряла майстерності українських лікарів, але врешті піддалася нашим вмовлянням перейти ще одне обстеження. Та було вже надто, надто пізно, щоб можна було сподіватися на порятунок життя.

Це була та сама мюнхенська лікарня, в якій в далекому 86-му останні слова вдячності, любові та прощання промовив її рідний чоловік – Ярослав Стецько. Може, пані Слава, відмовляючись від закордонного лікування, передчувала щось?

…В українській церкві на Шонштрасе, 55 в Мюнхені зібралася невелика громада українців, яких вдалося оповістити про сумну подію. Будній день, пообідній час, поминальна відправа, прощальні слова отця, труну винесли на подвір’я і раптом полинула пісня:

Чуєш: «Кру-кру-кру!

В чужині умру.

Заки море перелечу,

Крилонька зітру…»

І полетіла пташкою в Україну, на Батьківщину, щоб спочити в рідній землі, яку любила понад усе. Тут на неї чекав останній дім – церква Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. В цій невеликій церкві на Дніпровських схилах пані Слава протягом дев’яти років після повернення в Україну спільно з іншими молилася щонеділі та в свята, освячувала пасхальні святкові страви на Великдень, а тепер у ній прощалася навіки з Україною, і Україна прощалася зі своєю Славою. Та на згадку про пані Славу ця маленька церковця залишила пам’ятний знак, що увічнив це непересічне життя – білосніжний мармуровий барельєф Слави Стецько на одній із пілястр церкви – ідея настоятеля храму отця Ігора Онишкевича. Чи був цей задум простий для здійснення? Спілкуюся з отцем про сміливу та трохи ризиковану ідею: «Як вам, отче Ігоре, прийшла така думка, щоби встановити меморіальну дошку на спомин про пані Славу на церкві?» «Дуже просто прийшла думка, я бачив весь час Славу Стецько в церкві. Вона була в першу чергу жінкою-християнкою. Була політиком, та в церкві ставала як рівна з рівними, і для мене була велика честь, щоб вона продовжувала тут бути. Я думав, якщо вона мала силу в житті так чинити, то і з неба буде продовжувати допомагати Україні. Я розумів, що це не просто здійснити, але ваша підтримка (родини) та людей і діяння Святого Духа довершили справу».

Чудовий задум! Та це правда, що кожна ідея мусить мати виконавців. Реалізувати задумане отцем Ігорем взявся скульптор Борис Довгань. На меморіальній дошці – викарбувані слова: «Тут молилася за Україну і звідси пішла до Господа Слава Стецько». Народний депутат України п’ятого скликання, голова Київської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів Андрій Лопушанський узяв на себе всі витрати по виготовленню та встановленню меморіальної дошки. Він виявився одним із тих людей, що не втрачають бажання та відвагу по-справжньому продовжувати шанувати тих, кого вже немає серед живих. На відкритті та освяченні меморіальної дошки А.Лопушанський говорив про величезний внесок Слави Стецько у розбудову Української держави, її заслуги перед Україною та Конгресом Українських Націоналістів. Він, зокрема, зазначив, яке незабутнє враження на нього справила Слава Стецько вже під час їхнього знайомства. «Її доброзичливість, непідкупна увага і повага до співрозмовника, шляхетна поведінка мимоволі спонукали до думки, що саме такою і має бути справжня національна еліта України», – наголосив пан Лопушанський.

Тепер кожен, хто приходить на молитву до храму на Аскольдовій могилі, може побачити на пілястрі церкви, якщо піти праворуч, світлий мармуровий барельєф Жінки, яка дуже любила Бога, Україну, людей і своїм життям та прикладом заохочувала так жити інших – Слави Стецько.

Вона дивиться на нас своїм добрим розуміючим поглядом Матері, і ми впевнені, що там, на небесах, вона молиться за Україну.

Леся БРАЦЮНЬ

«Нація і держава», № 19, 10 травня 2012 року

Змагання пройдуть у Київській загальноосвітній школі № 240. Учасниками спортивного заходу будуть також учні київських шкіл № 18, 226, 244 та Вишгородської загальноосвітньої школи № 3.

Організатором змагань виступив голова Вишгородської районний організації Конгресу Українських Націоналістів Валерій Сидорчук.

До 92-ї річниці із дня народження засновниці Конгресу Українських Націоналістів, голови Проводу ОУН(р), народного депутата України трьох скликань Слави Стецько публікуємо інтерв’ю політика, яке вона дала газеті «День» у 1998 році.

— Пишіть про долю, — сказала мені головний редактор. — До речі, дуже цікава людина — Слава Стецько, голова Конгресу українських націоналістів. Це — особистість!

І ось я вже стою перед дверима Конгресу українських націоналістів. Набравши повні легені повітря, важко видихаю: у-ф-ф і рішуче натискаю на дзвінок. Двері відразу ж відкриваються.

— То пані кореспондент — полька? — привітно усміхається вусатий «вуйко».

— Та яка я полька? Батько дійсно з вінницьких поляків, мати із Сибіру, я більшу частину життя прожила у Києві. А народилася на Крайній Півночі, в Норильську.

— У Норильську? — вуйко кидається до мене, як до улюбленої племінниці.

— У Норильську? — чується ще чийсь радісний вигук із-за рогу, й до нас поспішає ще один дядечко «у літах».

Навперебій вони розпитують мене про те, про це. У моїй рідній тундрі вони були в засланні. І відчувається, спогади у них… найприємніші. Мені відразу стає легко й добре. Страх перед націоналістами зникає. Я перестаю напружуватися, складаючи подумки фрази українською в перекладі з російської. Посмілішала: пробачать.

Із хвилюванням чекаю на голову Конгресу українських націоналістів. Ось і пані Слава. З Верховної Ради. У чорному шовковому костюмі. На лацкані — витончена брошка. Красиво укладене волосся. Легка хода. Привітне обличчя. Ось тобі й найстаріший депутат парламенту…

Давати інтерв’ю голові Конгресу українських націоналістів не звикати. Ідеї, завдання, погляди? — будь ласка! А просто «про життя» своє?.. Пані Слава явно хоче піти мені назустріч. М’яко усміхається й …знову говорить про політику. Потім я зрозуміла: загалом-то, крім цього, у Слави Стецько нічого не було. Ця жінка в прямому значенні всю себе віддає боротьбі за незалежність України. Ні, я не переплутала дієслівні часи. Саме віддає, а не віддавала. День незалежності — це добре. Але це далеко не та незалежність, якої для своєї Батьківщини Слава Стецько бажає й ради чого працює вже більш як півстоліття.

— Пані Славо, ну, розкажіть, де народилися, де вчилися, чому, зрештою, вибрали такий незвичайний для жінки шлях?

— Народилася я в живописному селі Романівка на Тернопільщині. Всі, навіть кілька польських сімей, які там жили, говорили українською. У шостий клас я пішла до народної школи в райцентрі Теребовля. Це старе княже містечко. Наставницею в класі була полька. Їй не подобалося, що я розмовляю українською. Одного разу вона ударила мене лінійкою по руці: «Мові по-польські!»

Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що — українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться. Це не торкалося конкретно мене. Я мала високі оцінки. Дуже добре знала латинь, історію, математику. Належала до «трійки» кращих, де були полька, єврейка та я.

Мої батьки були українськими патріотами. Старший брат — член ОУН. Поляки посадили його до в’язниці. Виростаючи у такій атмосфері, я не могла не протестувати, коли принижували патріотичні почуття. У гімназії ми організували гурток. Розбивалися на «п’ятірки», або «трійки». Очолювали їх старші гімназистки? У чиємусь будинку або, коли тепло, в лісі вивчали історію України. Читали, розказували молодшим.

1939 рік. До Західної України приходять більшовики. Щоб уникнути арешту, перебираюся до іншої місцевості. Мене «укорінюють». Я — директор школи в селі Юшківка. Живу в Дев’ятниках. Заочно вивчаю філософію. У Львівському університеті. У моїй школі діє підпільний центр. Зі старшинами, із зброєю. Одного разу, коли чистили зброю, стався вибух. Довелося залишити школу й піти в глибоке підпілля.

— А чим ви займалися під час війни?

— Входила до партизанської групи. Після того, як німці прорвали кордон і рушили вперед, а більшовицька армія відступала, ми зайняли місто Бібрку. 30 червня 1941 року у Львові було проголошено «Акт про відновлення самостійності України». І в Бібрці ми зібрали великі збори (з’їхалися всі селяни) й оголосили про самостійність.

Мені 21 рік. Я дуже активно працюю. У Львові вивчаю політехніку. Під кінець війни, коли більшовики знову взяли Львів, за дорученням ОУН виїжджаю за кордон. Спочатку — Відень, потім — Баварія. Мюнхен. У Мюнхені найбільше й прожила. Ярослава Стецька бандерівці звільнили з в’язниці перед самим падінням рейхстагу — щоб вести переговори про створення української армії. Це було нонсенсом. Був уже кінець. Потрібні були інші методи роботи.

Ми одружилися. 45-го у Мюнхені було скликано Конференцію підневільних народів. Створено Антибільшовицький блок народів. Мій чоловік очолив його. Я належала до проводу зв’язку, до центрального комітету. Й редагувала часопис «АБН-кореспондентес», який виходив англійською, французькою, німецькою, іспанською, португальською мовами. Щоб не плутати Ярослава та Ярославу, я завжди підписувалася Славою.

До Антибільшовицького блоку входили представники всіх підневільних народів Радянського Союзу в підкомуністичній Центральній Європі. Еміграції було розкидано по всьому світу — в Південній і Північній Америці, в Австралії, на Близькому Сході, навіть в Індонезії. У нас була мета: організувати українські співтовариства й розвивати контакти з іншими підневільними народами. Тому ми з Ярославом постійно подорожували. Де території величезні — в Канаді й Австралії, працювали по півроку. Виступали з доповідями, влаштовували прес-конференції, зустрічалися з молоддю, з державними діячами. Робили все, щоб викликати інтерес і симпатію до України. Треба було переконувати народи підтримувати емігрантів із підкомуністичних країн морально й політично. Нам ішли назустріч. На захист прав підневільних народів, у тому числі українського, в ООН виступали прем’єр-міністр Канади Діфенбейкер, глава американської делегації Стівенсон, представник Філіппін Фелікс Серрано.

Ми розповідали про сталінські табори. Про страйки в Теміртау, Норильську, Воркуті, Караганді. Про нелюдське придушення повстання в Кінгірі. Там за вказівкою Москви проти повсталих пустили танки. 500 українок, одягнувши національні костюми, вийшли з піснею вперед. Були упевнені: на жінок не посміють наїхати. Однак танки не зупинилися…

Ці події описували очевидці — представники інших національностей, які після звільнення виїхали за кордон. У річницю голодомору наша молодь взяла сім трун (вважалося, що загиблих — сім мільйонів, а пізніше повідомили, що — десять) і кинула на подвір’я більшовицького посольства у Канберрі, в Австралії. Проти радянського режиму молодь виступала з акціями протесту перед ООН, московськими амбасадами в столицях різних країн. Вивішували плакати, розповсюджували літературу, старалися проникнути на подвір’я посольств і передати заклики до звільнення з радянських тюрем політв’язнів — Чорновола, Лук’яненка, Плюща, Валентина Мороза, решти. Загалом, робота була довготривалою й багатогранною. І все — ради самостійності й незалежності України. Вважаю, що прожила бурхливе й досить цікаве життя.

— Пані Славо, а де ж лірика?

— Лірика? — пані Слава подумала-подумала й очі її загорілися. — Пригадала. 57-го року ми приїхали до Сайгона. Я одягнута за модою. У льняній сукенці. Але для спекотного вологого клімату то було найгіршим варіантом. Тканина не пропускала повітря. Потрапила, певно, на протяг, захворіла. Треба готувати виставку, а я лежу. Нервую. П’ю ліки. Раптом до мене запурхнула зграйка в’єтнамок. Чоловік десять. Мило щебечуть: «Ми за вас цілий день молилися у церкві». Це були католички (наслідок панування французів). Дивлюся на них, таких тендітних, ніжних, у легких сукенках. Метелики, й усе тут. Порівняно з ними наші жінки виглядають як солдати у чоботях. Чудово так на душі було. А потім защемила туга. Пригадала своїх співвітчизниць. Як вони місять ногами багнюку сільським бездоріжжям, як, не розгинаючи спини, длубаються в землі. І нічого, крім цього, не бачать. Навіть паспортів не мають. Шкода мені їх стало.

До речі, сама Слава Стецько вперше отримала паспорт у Львові 1991 року. Приїжджала вона на святкування 50-річчя від дня проголошення «Акта про відновлення самостійності України» (30 червня 1941-го його зачитував Ярослав Стецько). Потім знову поїхала до Мюнхена. Потім — путч. Слава знову у Львові, а незабаром у Києві. У жовтні 92-го її обирають головою Конгресу українських націоналістів. Навесні 93-го партію реєструють. Можливо, Слава Стецько стала б народним депутатом ще 94-го року. Вступила в боротьбу за мандат, але тут виявилося, що вона… не громадянка України. Паспорт, виданий у Львові, означав усього лише «почесне громадянство». Ось така штука сталася з головою Конгресу українських націоналістів. З людиною, котра ніколи не приймала чужого громадянства, залишалася вірною Україні й боролася за її незалежність. Роз’їжджаючи по всьому світу, Слава Стецько все життя прожила як «дисплест персенс» — бездержавна персона…

У березні 97-го були довибори в Івано-Франківському окрузі. Вона набрала 86,6 відсотка голосів. Перед присягою пані Славу попередили: «У залі кричатимуть, свистітимуть, але ви не звертайте уваги, читайте текст». Вона не звертала уваги. Так само, як у травні нинішнього року, коли їй доручено було привести до присяги новий депутатський корпус.

«Половина зали квітне, половина — в’яне». Таким досить ємним заголовком статті одна з молодіжних газет охарактеризувала ту, «присяжну» ситуацію у Верховній Раді. Слава Стецько витримала. Чи їй не витримати цих «хлопчачих витівок», порівняно з тим, що вона пережила на своєму віку!

… А може, досить про політику?

— Пані Славо, хоч трохи про особисте. Ось, який у вас розпорядок дня?

— Встаю о 6.30. Роблю «малорухомку» — трошки розімнуся. Купаюсь у ванні (душа в мене немає). П’ю каву. Їм вівсянку. І йду до Верховної Ради. Якщо немає засідання комісії, то пополудні їду до себе до Конгресу. Години півтори працю. Потім знову — до Верховної Ради. О 18 годині знову повертаюся сюди, приймаю людей, займаюся партійними справами. Працюю до 9—10 вечора. І, нарешті, — додому. Слухаю новини. Трохи читаю пресу. Лягаю в ліжко й за одну хвилину засинаю, як дитина.

— Так буває у людей зі спокійною совістю…

— Так, мене нічого не мучить. Зрідка тільки ятрить душу один момент, пов’язаний з тією травневою присягою. Подія, безсумнівно, історична. Для мене й моїх однодумців. Але я не згодна з тими, хто казав: «Це почесне завершення». Ні, я не хочу завершення. Я хочу далі працювати. На благо моєї України.

Ванда КОВАЛЬСЬКА, «День», №160, субота, 22 серпня 1998

Вояк ОУН-УПА, один із засновників Конгресу Українських Націоналістів, соратник Слави Стецько, Петро Касінчук  все життя до решти, до останнього подиху віддав шляхетній справі – служити Україні.

Висловлюємо щирі співчуття родині та побратимам покійного.

Царство небесне українському лицарю і вічна слава його доблесним справам.

Голова Конгресу Українських Націоналістів                   Степан Брацюнь

Окрім самої авторки, яка декламувала вірші із нової поетичної збірки, перед присутніми виступили директор видавництва «Твердиня», письменник, журналіст Микола Мартинюк, редактор збірки «Замовляння із любові», поет, літературний критик Петро Коробчук, голова Київської організації НСПУ, головний редактор «Української літературної газети» Михайло Сидоржевський, художник Анатолій Риженко.

Вів презентацію  український поет, критик, літературознавець, доктор філологічних наук, професор, лауреат Шевченківської премії Юрій Ковалів. Своїми враженнями від творчості поетеси поділилися також Заслужений артист України Василь Довжик та співачка, композитор, поет Олена Карпенко.

Від Конгресу Українських Націоналістів Анну Багряну привітав голова Київської міської організації Юрій Шепетюк, він передав найщиріші вітання від Голови Конгресу Степана Брацюня і подарував поетесі квіти.

Дорогі подруги, матусі й бабусі!

У квітучому місяці травні українці разом із усім світом відзначають День матері – світле свято наших любих матусь, наших Берегинь. У травні також вшановуємо Діву Марію як символ найчистішої любови, материнської жертовності й християнського смирення. У травні народилася й наша Провідниця – славної пам’яті Слава Стецько, тендітна жінка й незламний борець за Україну, для якої як рідні діти були всі члени Конгресу.

Найблагородніше покликання на землі – бути мамою. Один письменник сказав, що справжнє материнство є найкращим серед усіх мистецтв, найвеличнішим з-поміж усіх професій. Бо та, яка може намалювати шедевр чи написати книгу, що зворушать серця мільйонів людей, заслуговує оплесків та захоплення. Але, чудові сини і дочки якої впливатимуть на світ ще довго потому, як будь-яка картина поблякне, а книжки і скульптури понівечить час, саме та заслуговує найглибшої шани, яку тільки можна виявити.

Тож низький уклін Вам за Ваші недоспані ночі, натруджені руки, люблячі серця…  Зичимо Вам здоров’я, світлої радості, шани і любові від Ваших дітей, поваги від людей, сил і наснаги й надалі дарувати життя та плекати майбутнє України!

Степан БРАЦЮНЬ,

Голова Конгресу Українських Націоналістів

Тут 12 квітня 1951 року полягли українські герої  Данило Мисак (псевдо “Каменяр“), Ігор Рачинський  (“Ромко“), Ярослав Іванець (“Малий“), Мар’ян Шульган  (“Білоус“), Ярило Соловій ( “Слава“), Марія Стефаницька (“Рома“). Вшанувати пам’ять героїчно загиблих повстанців прибули декан Кам’янка-Бузький УГКЦ, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці смт. Добротвір о. Богдан Горбаль, настоятель храму св. Володимира і Ольги с. Старий Добротвір о. Мирослав Ковальчук (УГКЦ), голова Кам’янка-Бузької райдержадміністрації Петро Замула, Стародобротвірський сільський голова Михайло Хімка, заступник Голови Конгресу Українських Націоналістів Роман Дідусь, вояки УПА Кам’янеччини, політв’язні, репресовані, громадськість Кам’янка-Бузького району та сусіднього – Сокальського, м. Червонограда.

«61 рік тому, тут, біля криївки, відбувся останній бій 6 українських повстанців. 61 рік потому можемо впевнено сказати, що жертовна боротьба тисяч ось таких незламних українських героїв дала нам сьогоднішню незалежну Українську державу, – сказав, виступаючи на мітингу, Роман Дідусь. – На жаль, маємо ще не таку Україну, про яку мріяли і яку виборювали наші батьки і діди. Але їхній чин є прикладом для нинішніх і майбутніх поколінь. Беручи його за взірець, ми збудуємо вільну, соборну, європейську Україну».

Хор Червоноградського Братства вояків ОУН-УПА “Нескорені“, яким керує Анжела Войтухів, вокальне тріо селища Добротвір, а також вокальний чоловічий колектив НД с. Великосілки виконали на мітингу низку повстанських пісень.

Конгрес Українських Націоналістів заявляє про свою глибоку стурбованість деструктивними процесами в українській політиці, спричиненими безвідповідальною позицією Президента України Віктора Януковича та його команди. Поставивши на перше місце власні бізнесові інтереси та прагнення розправи над політичними супротивниками, чинний Президент знищує не лише свій авторитет, а й європейські перспективи України. Відмова 12 президентів різних європейських держав приїхати на саміт держав Центральної Європи у Ялті 11–12 травня повинна стати серйозним дзвінком для української влади: Європа не має наміру підтримувати дружні відносини із авторитарним режимом, який вибудовує в Україні Віктор Янукович.

Під загрозою зриву нині опинився і довгоочікуваний футбольний чемпіонат Євро-2012, що мав би стати візитною карткою України і привабити мільйони туристів та іноземні інвестиції в нашу економіку. Натомість через останні скандальні події навколо утримуваної в колонії екс-прем’єра України Юлії Тимошенко, частини міністрів її кабінету та низки інших гучних політичних переслідувань Україна може втратити цей унікальний шанс.

Ми переконані, що Президент України повинен поставити державні інтереси вище власних і негайно припинити переслідування опозиції та звільнити всіх політв’язнів.

Водночас Конгрес Українських Націоналістів закликає європейське співтовариство не бойкотувати чемпіонат Європи із футболу в Україні, а знайти інші важелі впливу на українських владоможців.

Методи, якими Європа намагається впливати на режим Януковича, завдадуть шкоди не так владі, як мільйонам українців, а нашу державу штовхнуть у «братні» обійми Росії, яка з поверненням на президентську посаду Володимира Путіна посилить свій тиск на Україну. Нам прикро, що Європа так одностайно виступила на захист демократії в Україні лише тепер, натомість коли на початку своєї каденції Президент Янукович перекроював «під себе» Конституцію та антиконституційними методами формував більшість у Верховній Раді, відповідної жорсткої реакції Заходу не було.

Ми закликаємо сьогодні європейських політиків застосовувати політичні та економічні санкції персонально до Президента України Віктора Януковича та інших українських чиновників, які ведуть нашу державу до авторитаризму, а не до Української держави в цілому.

Головний Провід Конгресу Українських Націоналістів