11.05.05
«Был бы человек, а мы статью найдем» – ці слова стали символом радянської
епохи – епохи брехні, вбивства тіла і душі, коли за колючим дротом опинились сотні
тисяч безневинних людей. Священики, вчителі, звичайні хлібороби, повстанці – всі,
на кого лягло тавро «ворога народу», з різних куточків «Великоросійської імперії».
В жахливих табірних умовах вони роками «підіймали» економіку «Союза нерушимого».
Одним з таких місць перевиховання «класових ворогів» був Норильський ГОРЛАГ (государственно-особорежимный
лагерь), що знаходився в Заполяр’ї.
Згадує Надія Марківна Петренчук, в дівоцтві Ярмолюк, ув’язнена в кінці сорокових
років: «Умови перебування тут були жахливі – важка робота на шахтах, харчування, про
яке краще не згадувати. На перше – триста грамів баланди, на друге – черпачок
пшеничної каші. Вдома, бувало, котові більше діставалося. А тим, хто добре працював,
як винагороду давали печений оладок з тирси. А оскільки табір був «особорежимный», то дисципліна тут була дуже жорсткою. Працювали в дві зміни по 12 годин».
Розповідає колишній в’язень ГОРЛАГу Артем Степанович Петренчук, ветеран ОУН:
«У кожного з нас був номер, намальований масляною фарбою на всьому одязі – не
тільки на бушлатах, штанях, шапках, а й на спідній білизні. Прийшли з роботи,
отримали по ложці баланди – і на засув в барак до ранку. І не дай Боже кому
поворушитися. Вранці, о шостій, відчиняють – дадуть баланди і знову на роботу».
Та, як відомо, людське терпіння завжди має межу. Існуючи так з року в рік, люди
не витримали і з гаслом: «Або волю, або смерть»! піднялися на повстання. Було
це в травні 53-го – в рік смерті Сталіна.
«Повстання було добре організовано – в одну хвилину всі шість таборів, які знаходились
в Норильську на відстані 10-15 кілометрів один від одного, піднялися хвилею непокори. Нічна зміна повернулася в зону,
а денна вже відмовлялася іти працювати. Ми захопили владу в таборі в свої руки
– поспилювали грати з вікон бараків, позривали з себе ненависні номери… Адміністрація
табору намагалася навести порядок – оточила табір солдатами і поставила кулемети,
але розстріляти усіх в’язнів без вказівки з Москви не наважилася.
А повсталий табір чекав, тримаючи оборону. Так пройшло близько тижня. Інколи
до табору прибігали місцеві хлопчаки зі словами: «Дєржитесь, дяденькі, комісія
із Москви уже скоро прієдєт!» - і назад. Солдати їх не чіпали, не наважуючись
стріляти в дітей.
І комісія таки приїхала. Довго вони не були. Їм з Москви чіткі інструкції були – ГОРЛАГ з табору зняти,
зробити загальний режим. Номери познімати, грати з вікон поспилювати. Але ні номерів,
ні гратів уже давно не було – в’язні самі познімали. А для того, щоб підтримувати постійний зв’язок з Москвою
в таборі в новому будиночку посадили свою людину, яка цілодобово приймала скарги від в’язнів».
Комісія поїхала. Пройшло трохи більше тижня і адміністрація табору ввела війська.
Розповідає Надія Марківна:
«Чоловіча і жіноча зони були недалеко одна від одної – крайні бараки на відстані приблизно 50 метрів. На даху бараку в чоловічій зоні сидів чоловік і абеткою морзе передавав повідомлення.
У нас була одна засуджена з Криму, яка розумілася на цьому. Так ми дізнавалися
новини із чоловічої зони. Аж тут на даху з’явилася запалена ганчірка – знак того, що їх оточили. А через кілька хвилин війська
уже увірвалися в нашу зону. Нас зібрали докупи і розділили на три групи. Одну
групу жінок, що були зліва від мене, повели в невідомому напрямку. Ми вважали,
що їх усіх розстріляли, і лише через багато-багато років я прочитала у книжці
«Вони боролись за волю», що цю колону відправили до Караганди…
Через три дні з Москви прийшов наказ – тих, хто відсидів у таборі ¾ терміну –
випускати на волю під підписку про вічне поселення в м. Норильськ.
Л. Шашко, В. Орел |
