Нинішній співрозмовник "Нації і держави" - Степан Брацюнь - людина надзвичайно скромна, побожна і  толерантна. Проте непохитна, якщо мова заходить про базові людські переконання - любов до своєї землі - України - та  свого народу - українців. З іншого боку він належить до покоління, яке спершу називали щасливим (бо не знало війни та голоду), а згодом загубленим чи перехідним (бо на їхню долю випали часи суцільних перебудов і перемін). З огляду на це цікаво простежити на прикладі нашого співрозмовника ще й процес становлення національної самосвідомості цього покоління. То є життєпис людей, котрі відкривали для себе правдиву історію свого народу по крапельці, по крупиночці, ніби складаючи пазли почутого, побаченого і прочитаного у єдине полотно буття українського народу в XX столітті. Результат - чіткі і сталі патріотичні переконання. А також відповідь на питання: як  колишні піонери і комсомольці стають переконаними націоналістами.

- Пане Степане, нині Ви - Голова Секретаріату Головного проводу Конгресу Українських Націоналістів, Голова Всеукраїнського благодійного фонду "Соборність". Яким був Ваш шлях до усвідомлення ідей українського націоналізму?

- Початок життя складався доволі традиційно. Народився 1963 року в селі Ступник на Вінниччині у селянській родині. Після закінчення десятирічки вступив до Київського медичного інституту імені О. Богомольця та здобув спеціальність "лікувальна справа". Після цього доволі довго працював терапевтом районної лікарні міста Бучач на Тернопільщині.

Власне, моя життєва дорога і світогляд ведуть початок з рідного села, зі споглядання буття моєї родини та односельців. Дуже любив у дитинстві спілкуватися зі старшими людьми. З перших вуст чув про колективізацію і Голодомор, а згодом пожалкував, що не записував розповідей живих свідків. Співставляв почуте з тим, що розповідали шкільні підручники історії. Нестерпно хотілося зрозуміти, що ж насправді відбувалося і чому говориться одне, а робиться - зовсім інше. Під час навчання в інституті я відчув у комсомолі щось неприроднє, слизьке. Страшенно дратували синочки-комсорги, постійне заганяння, відбувальщина. Я навіть мріяв вийти з комсомольського віку і був щасливий, коли це сталося.

1986 року, коли закінчив інститут, розпочалася перебудова, з'явилася маса раніше закритої інформації, яка обурювала цинізмом радянської системи, котра знищувала нашу свідомість, нещадно маніпулювала нами, робила з українців патріотів чужої держави, чужих інтересів. Нарешті я знайшов для себе відповіді на безліч запитань, які раніше хвилювали.

Настала мить, коли ясно усвідомив: Україна має бути незалежною, ні за кого не "чіплятися", нікому не коритися, бо українці - нація, що має свої відмінності, пов'язані з духовною спадщиною, із нашою землею, природою та генетичним кодом. Усім єством зрозумів: я - українець і люблю свою Україну.

Можна жити і НЕ ЗНАТИ, як робити зло. Та обов'язково слід ЗНАТИ історію свого народу. Мені випало щастя як лікарю спілкуватися з багатьма простими й надзвичайно мудрими і добрими людьми, які багато розповідали про те "визволення", яке принесли на Західну Україну "совєти". Такі теми часто порушували і обговорювали в колі родини, багато чого я почерпнув від батька моєї дружини, який до того ж любив співати стрілецькі і повстанські пісні, що були живим підручником боротьби за Україну у XX сторіччі. А вже 1989 року синьо-жовті прапори замайоріли по всьому Бучачі. Коли я чув козацький марш - без слів розумів: це - моє, по мені "йшов струм".

Сталося так, що я увійшов до числа членів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, лікарського товариства під орудою академіка Любомира Пирога. 1993 року став гостем першого Великого Збору КУН в палаці культури "Україна". Це був представницький і репрезентативний збір. Невдовзі вступив до лав Конгресу Українських Націоналістів. Того ж року я створив районну організацю КУН у Бучачі та визначився, що мушу її очолювати.

- Пане Степане, Вам багато років випало працювати поруч з легендарною постаттю новітньої української історії, засновницею КУН Славою Стецько. Поділіться враженнями про ці роки та про цю непересічну особистість.

- Пані Слава Стецько справила на мене враження дуже організованої, надзвичайно зібраної та охайної людини. Зачарувала умінням спілкуватися, була тонким дипломатом, випромінювала сильну віру в обрану нею справу, була оптимістом. Часто говорила, що віра - це вже половина успіху. Вона сама по собі була легендою, оскільки їй довелося боротися за волю України разом з легендарними провідниками української нації - Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Степаном Ленкавським. Я чув, як після виголошення її першої доповіді на Першому Великому Зборі КУН люди говорили, що це направду велична постать в Україні. Щоправда, сама пані Слава до похвали і возвеличення ставилася по-філософськи. Була цілком відданою Україні. Намагалася якомога більше зробити для свого народу. Говорила, що коли людина служить народу - вона вже є щасливою і людей робить щасливішими. Коли ж думає тільки про власне благополуччя - може мати багато розчарувань. Багато працювала, не шкодуючи ні сил, ні часу. Її золоті правила - нікуди не запізнюватися та завжди дотримуватися слова. Була гарним оратором, а найкращий приклад показувала своїми діями. Хочу відзначити те, про що багато хто знає: її принципи роботи, її дух зберігаються в Конгресі Українських Націоналістів досі.

З-поміж характерних особливостей Слави Стецько - надзвичайно чуйне ставлення до людей. Не осуджувала навіть російськомовних чи "гомо совєтікус", вважаючи, що люди ні в чім не винні, такими їх виховала система. Вона казала: "Людину треба пригорнути, навчити, дати нове".

У траурній процесії поховання лідерки КУН взяли участь чимало російськомовних українців. Її поважали і поважають.

- Чи має намір Конгрес клопотатися про появу в столиці України пам'ятника Славі Стецько чи інших відзнак?

- Головний провід КУН звертався з листом до нинішнього складу міської влади Києва з пропозицією про перейменування однієї з вулиць Києва на честь Слави Стецько, встановлення пам'ятної дошки на будинку, де вона жила, утворення музею та присвоєння її імені одній із шкіл столиці. Отримали відписку: мовляв, немає такої змоги. І чого тоді варті всі публічні декларації, мовляв, шукаємо видатні українські постаті.

12 березня виповняться чергові роковини смерті нашої провідниці. А до дня її народження - 14 травня - Конгрес Українських Націоналістів планує встановити пам'ятник на могилі Слави Стецько на Байковому цвинтарі. Ми зверталися також до Секретаріату Президента України щодо увічнення пам'яті пані Слави, пропонуючи хоча б у Тернополі, на її малій батьківщині, встановити пам'ятник, утворити музей, назвати вулицю на її честь, а також присвоїти Славі Стецько звання Героя України посмертно. Поки що відповідної реакції немає, проте КУН сподівається, що нас почують. Навіть попри той факт, що в Секретаріаті Президента залишилося ще багатенько старих функціонерів-гальм, котрі бояться націоналізму, як чорт ладану.

- Україна саме зараз переживає вельми драматичний, якщо не сказати більше, період своєї новітньої історії. Пане Степане, у чому Ви вбачаєте головні цілі КУН в умовах активного реваншизму "кирзовиків"?

- Найперше наше завдання сьогодні - консолідувати всі здорові державницькі сили. Не обов'язково довкола нас, хоча будемо робити все, щоб стати епіцентром того об'єднання. Багато сьогодні політиків голосять про об'єднання, хоча реальних справ для цього не роблять, або роблять тільки для своєї вигоди.

Тому повинні пам'ятати, що об'єднуватися заради самого об'єднання непотрібно, а мусимо єднатися заради справи - будівництва міцної Української держави. Об'єднуватися не з усіма, створюючи політичну саламаху, а із спільними по духу.

Пригадую, пані Слава завжди переконувала, що найбільше об'єднує спільна дія, яка перевірить справжність того об'єднання.

Конгрес Українських Націоналістів від перших днів утворення явив собою приклад консолідації, адже до нашої партії увійшли численні громадські організації. Нам вдалося подолати відцентрові сили та утворити команду й структуру партії. Партійне будівництво продовжується і зараз. Характерна особливість сьогодення: до КУН приходить молодь, студенти, інтелектуали. Втім, ми поки-що не вдавалися до здійснення жодного технологічного піар-проекту. Проте твердо усвідомлюємо свою місію правої партії, яка і сьогодні боронить Україну від зазіхань космополітів чи ліберал-демократів. Ми радикальна партія щодо побудови національної держави, але при цьому не з тих, хто принижує гідність інших націй чи на кшталт російських ультрарадикалів, що чинять насильницькі акти по відношенню до представників інших народів. Українські націоналісти - не расисти, не шовіністи і ніколи ними не були. Іще: ми виступаємо категорично проти провокацій. Тому розцінюємо провокативні політичні угруповання, які заявляють, що сповідують ідеологію українського націоналізму, як проекти спецслужб, зокрема ФСБ Росії, спрямовані на дискредитацію самої ідеї українського націоналізму.

- Доводилося побіжно чути про соціальні проекти Всеукраїнського благодійного фонду "Соборність". На мій погляд, це саме те, чого зараз найбільше потребує український народ: соціального захисту, підтримки, орієнтирів. Розкажіть детальніше про це.

- Фонд "Соборність" з початку створення 1997 року провів багато благодійних проектів з різних напрямків: у сфері науки, медицини, освіти, видавництва українських книг, надання гуманітарної допомоги незахищеним верствам населення. У рамках медичного проекту фонду "Соборність", завдяки контактам і підтримці Слави Стецько, 1998 року започаткована міжнародна програма "Дар життя". Її мета - допомагати дітям із вродженими вадами серця. Протягом дії програми "Дар життя" близько п'ятсот українських дітей із соціально незахищених родин були успішно прооперовані, із них 15 - у клініках США, а в минулому році одну дівчинку із Рівненщини прооперовано в кращій клініці у Парижі. Оперують діток переважно в Інституті серцево-судинної хірургії імені академіка Амосова в Києві та в обласних центрах. Науково доведено, що 97 відсотків вчасно прооперованих дітей стають фізично повноцінними.

У рамках програми фонд "Соборність" підтримує створені обласні центри кардіохірургії, що могли б на місцях надавати медичну допомогу дітям з вродженими вадами серця. Ми дотепер співпрацюємо із такими центрами у Харкові, Одесі, Луцьку, Тернополі. Проводити таку роботу стало можливим завдяки тому, що до програми "Дар життя" долучилися Українсько-американська фундація "Воля", Інститут серцево-судинної хірургії імені академіка Миколи Амосова, організація українських жінок Великої Британії, Ліга Українців Канади, Союз українських організацій Австралії, міжнародний комітет "Дар життя" Ротарійського клубу №7250 зі США. Не можу не згадати керівника Українсько-Американської фундації "Воля" Теодора Олещука, який зробив найбільше для цієї програми. Ми також звертаємося із закликом до співвітчизників України приєднуватися до великої місії спасіння людського життя.

12 березня, в день смерті Слави Стецько, яка була ініціатором створення фонду "Соборність" як голова ОУН і Голова КУН, ми плануємо провести презентацію програми "Дар життя". В знак її пам'яті.

- Дякую за розмову. Нехай Господь благословляє Ваші добрі починання.

«Нація і держава», 13 лютого 2007 року