Що день прийдешній нам готує?

Вибори 30 вересня спричинили не лише очікувані метаморфози на двох гілках української влади, а й послужили своєрідним детонатором для знакових змін в середовищі політичних сил. Цією публікацією "Нація і держава" починає огляд українських політичних "редутів".

Партія регіонів - колос на глиняних ногах?

Поки що важко спрогнозувати, до яких наслідків для самої Партії регіонів призведе куца перемога на виборах цієї політичної сили, в результаті якої владу, напевно, таки доведеться віддавати іншим. І чи так само чітко спрацьовуватиме "бригадна" дисципліна в стані донецьких, якщо помаранчеві тепер, на відміну від минулого літа, не нароблять дурниць, і таки не лише сформують уряд і більшість, а й порозуміються між собою і втримають владу у своїх руках. (Втім, подібне можливе лише за обставин майже неймовірних, а саме, що помаранчевий табір не перетвориться на відомих героїв з старої байки про лебедя, рака і щуку. А про те, що подібне може статися, причому дуже скоро, свідчать окремі промовисті сигнали, котрі періодично надходять з цього табору). Чи є гарантія, що "люди бізнесу" з партії донецьких втримаються від спокуси - ні, не побігти привселюдно до фракцій переможців (цей досвід після Мороза і Кінаха сотоваріщі навряд чи буде тепер повторений),  - а просто, знайшовши якісь інші форми самореалізації, "маякнути" новій владі: ми, мовляв, теж продаємось, але наша ціна ось така... І, дивись, якийсь, здавалося б, досі надійний чиновник проявить зайву самостійність у прийнятті якогось важливого рішення, або депутати котроїсь із місцевих рад проголосують зовсім не так, як розпорядився Віктор Федорович... А далі, чого доброго, і в парламенті можуть виникнути несподіванки... Тим більше, що насправді ця партія є доволі строкатим конгломератом, який об'єднує, здавалося б, непоєднувані речі: ностальгуючих за совком і дешевою ковбасою пенсіонерів і бомжів, - це з одного боку, а з іншого - мільярдерів калібру Рената Леонідовича. Звести все це докупи, звісно, можна - достатньо пообіцяти громадянам перших двох категорій (а таких у нас вдосталь), знову ж таки, дешевої ковбаси, після чого ввімкнути в репродукторах мелодію з відомої совєцької пісні про "огромную страну" і голосно гукнути "бєй бандєровцев і оранжевих!". Але ж обіцянками і лозунгами не нагодуєш, що, зрештою, і підтвердили результати останніх виборів - у абсолютному вимірі провладна Партія регіонів набрала набагато менше голосів, ніж півтора року назад... Вже не кажу про те, що ніяка ідеологія не зцементовує лав цієї партії, ніякі лозунги, крім дешевого "ковбасного" і провокативного "дайош рускій язик!", не  об'єднують цю політичну силу докупи. Крім того, відомо, що й у самому стані донецьких далеко не завжди панує благодать і порозуміння, і що грошові партійні лантухи не з усіх позицій доходять згоди між собою. І це  ще питання: як себе вестимуть олігархи, перебуваючи в опозиційних шанцях, - адже їм, на відміну від обдуреного "електорату", є що втрачати.

Щоправда, якщо казати про ідеологію, то і в теперішніх політичних опонентів донецьких у цьому питанні - суцільна каша. Однак наразі мова не про партійну ідеологію, а - про перспективи партійного будівництва ключових суб'єктів нашого політичного життя.

Так-от, те, що Партія регіонів, цей колос на глиняних ногах, навряд чи довго протримається у теперішньому вигляді, є фактом, який мало піддається сумніву. Тим вірогідніше це у разі, якщо ця політична сила буде, по-перше, усунута від влади нині, а по-друге, не зможе повернути собі важелів управління й за результатами наступних президентських виборів.

Між іншим, не видно, щоб донецькі особливо надавали увагу "роботі над помилками", залишаючись, по суті, таким собі архаїчним уламком совєцької епохи з дещо осучасненим, не без допомоги американських технологів, антуражем і підфарбованими декораціями.

Крім того, як відомо, вагоме значення для політичної сили має й особа лідера, його харизма. Ми не знаємо, на скільки ще вистачить пороху в порохівницях у теперішнього трибунного лідера донецьких. І що буде, коли Віктор Федорович почне, як то кажуть, здавати. Адже й вік починає підпирати, та й удар він, незважаючи на солідну вагову категорію, тримає аж ніяк не по-боксерськи, а болісні поразки, як це видно, таки істотно зачіпають тонкі струни його на диво вразливої душі. 

Втім, слід визнати, що навряд чи Партію регіонів чекатиме сумна доля подібних їй, колись впливових мильних пузирів - партій тодішньої влади: НДП, СДПУ(о) чи блоку "Єдина Україна". Ця політична сила, скоріш за все, таки збережеться, адже основу її сили складають бізнесові інтереси найпотужнішого в Україні регіонального клану.

Як догодити віслюкові і втримати серпентарій?

Якщо ж говорити про БЮТ, то ця сила перебуває нині на підйомі, набираючи обертів від виборів до виборів. Звичайно ж, подібне відбувається завдяки харизмі лідера - Юлії Тимошенко. Скоріш за все, вдало вибрана тактика і стратегія дозволять цій політичній силі невдовзі перебрати на себе важкі, але такі солодкі вериги "партії влади". Еклектична суміш популістських соціальних гасел, колосальні кошти, вкинуті на формування і підтримку образу чи то новітньої Жанни д'Арк, чи принцеси Діани вкупі з матір'ю Терезою, а також шалена, нестримна воля до влади (за цим показником Тимошенко - незаперечний національний лідер), яку демонструє тендітний і симпатичний очільник БЮТ, - всі ці чинники якраз і творять той своєрідний феномен новітньої української політики, яким, без сумніву, є Юлія Тимошенко. Складається враження, що ніхто і ніщо не зможе зупинити її нестримного сходження на найвищу вершину омріяної влади. Як переконує попередній досвід боротьби, будь-які метаморфози долі вона вміє використати на свою користь і, за словами її електоральних опонентів, "викрутиться" з будь-якої ситуації.

Відповідно, майбутнє політичної сили, яку очолює Юлія Володимирівна, повністю залежить від становища і перспектив лідера. Авторитет і вплив її в бютівському середовищі є незаперечним і абсолютним. Ніхто з найближчого оточення навіть і близько не може претендувати на ту величезну народну любов (це сказано без сарказму і без перебільшення), якою користується ця жінка...

Разом з тим, говорити про ідеологічну наповнюваність БЮТ чи про якісь об'єднавчі (крім, звісно, грошей і бажання влади) чинники середовища, яке називається Блоком Юлії Тимошенко - ознака поганого тону. Гурт мобільних, хитрих, доволі цинічних (втім, це не дивина для нашої політики) і переважно заможних пристосуванців, які, просуваючись у фарватері сильного і амбітного лідера, зваблюють "народ" крикливими  популістськими гаслами - ось що становить собою ця політична сила. Між іншим, цей феномен - а саме природу людської віри в обіцянки, що їх продукує Тимошенко, більше того, народну любов до неї, яка подекуди переходить у фанатизм, - у нас досі не досліджено. І чи це не рудимент і атавізм недоброї пам'яті часів "розвинутого соціалізму", коли обіцяне з високих трибун прекрасне майбутнє ("національні багатства поллються нестримним потоком" і тому подібна дурня) виконувало функції такого собі жмута соломи на кінчикові дишля, за яким з останніх сил тягнувся і ніяк не міг дістати, тягнучи таким чином копицю сіна, впряжений у воза знесилений нещасний віслюк? А що цій дурній тварині за подібних обставин не потрібен і батіг - віслюк же цупиться з усіх сил, аби дістати прив'язану до дишля солому - так то й добре, адже візник при потребі не лише з повним правом може обізвати себе "демократом", а й - що головне - віслюк йому повірить, бо ж таки обійшлося без батога...

Що і хто може зупинити нестримний лет Тимошенко до найвищої влади?

Серед чинних політичних мужів таких, здається, наразі немає.

І поки що не передбачається.

Здається, єдиний, хто може стати на заваді амбітним устремлінням Юлії Тимошенко - це... сама Юлія Володимирівна. Проблема цієї жінки-політика в тому, що ми досі знаємо її переважно за викривальними гаслами чи красивими обіцянками, а не за конкретними справами. Півроку її урядування в 2005 році нині мало хто пам'ятає, тим більше, що тут спрацьовує феномен колективної забудькуватості (чудово, між іншим, описаний Гарсія Маркесом у його знаменитому романі "Сто років самотності"). Однак, насправді, у разі повторного сходження Тимошенко на прем'єрський пост (якщо вона таки розпочне глобальний переділ власності, адже недаремно в її перемогу поважні люди вкладали мільярди, при цьому вона, певно, буде намагатися виконати фантастичні обіцянки соціального характеру, оприлюднені нею під час останніх виборів), - у такому разі країну може поглинути перманентна і глибока соціально-економічна криза, до якої додасться немилосердна і виснажлива лихоманка політичної боротьби за президентське крісло. Принаймні, важко зрозуміти, яким чином Юлії Володимирівні вдасться одночасно наздогнати двох зайців - перш за все, догодити тій когорті мільярдерів і мільйонерів, котрі тісним серпентарієм оточили її, а тепер, зрозуміло, очікують "заслужених" дивідендів; і, разом з тим, виконати захмарні обіцянки виборцям, котрі, так само тепер порозкривали роти в надії не пропустити обіцяних під час виборів благ. Невиконання будь-якої з цих двох позицій загрожує великим політичним перспективам Тимошенко. Намагання ж виконати обіцянки одночасно "на два боки" може загнати країну в ступор.

Михайло Сидоржевський,

"Нація і держава"