Серед найбільш трагічних сторінок історії українського народу особливе місце займає Голодомор 1932–1933 років. Внаслідок зумисних дій комуністичної влади впродовж декількох років Україна втратила близько 10 мільйонів життів.

З огляду на масштаби, жорстокість і цинізм здійснення Голодомору, історія сучасної Європи не має аналогів подібних злочинів. Вперше у мирний час і за сприятливих природно-кліматичних умов від голодної смерти вимирали цілі родини, вулиці, села.

Коли ініційована українським адвокатом з Торонто Володимиром-Юрієм Данилівим Міжнародна комісія юристів розпочала 1988 року розгляд справи щодо визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу, то, з огляду на відмову уряду СРСР надати необхідні документи, вона змушена була для визначення втрат населення звернутися до матеріалів переписів, що відбувалися у Радянському Союзі в 1926 і 1939 роках. Картина навіть відкритих більшовиками статистичних матеріалів виявилася вражаючою: за вказаний період населення СРСР збільшилося на 16 відсотків, РРФСР – на 28, БРСР – на 11,2, а в УРСР за цей період кількість жителів зменшилася на 9,9 відсотка.

Ситуація в Україні дає всьому світові наочний майстер-клас, як не треба творити політику, будувати державу і встановлювати демократію. Український політикум нагадує вайлуватого ситого переростка, якому дали в руки рогатку і намовили стріляти по вікнах батьківсьської хати з ближньої "політичної позиції". Як і хто намовив – несуттєво. Виховувати чи переконувати українських владних політиків нікому, і справа ця абсолютно безперспективна. Вони самі намагаються виховувати і змінювати суспільство за власним "образом і подобієм", що може дорого коштувати нам і нашим нащадкам. Безперспективно також міняти гірших на порядніших, адже система з часом урівнює всіх.  

 У пошуках рецептів порятунку української економіки від глобальної кризи варто робити ставку на патріотизм, підтримку  вітчизняного товаровиробника.

Українські владці, загравшись у політику та взаємні звинувачення, здається, не помітили як до України докотилися  наслідки світової фінансової кризи.

Ще у вересні в країні був повний ренесанс і найбільш ємкий за соціальними зобов'язаннями проект бюджету на 2009 рік. Уряд звітував про великі успіхи української економіки та разом з Партією регіонів  боровся у Верховній Раді за обмеження повноважень Президента.

А вже наприкінці жовтня криза в Україні набула загрозливих масштабів.

Періодично читаю у патріотичній пресі про таборування молоді націоналістичних організацій під назвою "Лисоня", які відбуваються на Тернопіллі, або "Гурби" на Рівненщині. Нині вишкільна традиція з'явилася і на Сумщині. Та чомусь мало уваги приділяється пам'яті про гору Маківка, на якій українські січові стрільці вперше своєю відвагою та героїзмом у боях з москалями прославили себе на всю Україну. Безперечно, гарну справу роблять молоді націоналісти. Однак є і простір для вдосконалення. Адже ці таборування відбуваються у своєму визначеному колі і не передбачають поширення ідей націоналізму.  

Американська співачка українського походження Квітка Цісик померла від невиліковної хвороби, не доживши п'ять днів до свого 45-річчя. Днями в Українському домі уперше відбувся вечір-спогад, присвячений її пам'яти. Міністр культури і туризму України Василь Вовкун підтримав ідею про Міжнародний фестиваль української пісні імени Квітки Цісик, який розпочнеться, вірогідно, у квітні наступного року в Києві, а потім поїде до Нью-Йорка і Москви. Чекають свого втілення кілька задумів: зняти фільм про долю української співачки, щоб у Львові та Києві з'явилися вулиці її імени, а також започаткувати фестиваль на її честь... Отже, Квітка повертається... В одній з її україномовних пісень є слова "Кру-кру, в чужині умру". Так і не судилося збутися мрії доньки українських емігрантів Володимира та Іванни Цісик – побувати в незалежній Україні з концертами. Квітка Цісик за життя лише один раз відвідала Україну – 1983 року...  

Пригадую, якось мене запросили на зустріч з теле– і радіожурналістами для проведення презентації деяких нових українських видань. На жаль, ця цікава для мене зустріч з колегами, яку організувала Кримська організація Конгресу Українських Націоналістів, не відбулася через хуліганський шабаш, який влаштували молодики з документами депутатів Верховної Ради АРК. Як відбувався напад на організаторів зустрічі з журналістами, бачила вся Україна по телебаченню. Молодики, які виявилися місцевими депутатами, та їхні приспішники, безкарно побили міліціонерів, обзиваючи Президента й інших українських громадян фашистами. Це ганьба держави, це її нищення людьми, котрі так і не засвоїли уроків Центральної Ради. Розглядати справу про мітинг-шабаш українофобів біля входу в приміщення, в якому повинна була відбутися презентація, повинні компетентні органи центральної влади, бо це злочин не місцевого значення, це злочин проти держави. Адже факт грубого колективного насилля з кричущим порушенням законних прав громадян на розповсюдження патріотичних видань, що підтримують офіційну державну політику, є очевидним і задокументованим на відео. І причина такої поведінки шовіністів імперської "п'ятої колони" в Україні є очевидною: їх охоплює жах від того, що правда історії, яка так довго приховувалася від суспільства, стає явною і її вже не зупинити. Не маючи жодних аргументів, щоб відстоювати імперську злочинну версію історичних подій, обдурений натовп україножерів шаленіє і пускає в хід останній аргумент – грубу силу.  

Іхав я нещодавно у рейсовому мікроавтобусі з обласного центру, тож довелося стати свідком багатьох цікавих розмов. Люди жваво обговорюють наслідки небувалого лиха, яке спричинила велика вода. Серед іншого довелося чути, що "приїздила Юлька, обіцяла повернути людям гроші за завдані збитки. Але біда – Ющенко не дає цього зробити. Ще й казав, що вже на дітей грошей не будуть давати, пенсіонерам зменшать виплати".

Колишній в'язень таборів ГУЛАГу, нині висунутий на звання Героя України, Володимир Андрушко вимушений роками відстоювати в судах чесне ім'я своїх батьків і брата.

За плечима майже 80-річного Володимира Андрушка – типова історія свідомого українця, якому судилося жити в умовах імперії. Двічі засуджений "за антирадянську націоналістичну пропаганду та агітацію" на п'ять та десять років. Після виходу "на волю" роками поневірявся у пошуках роботи. Вимушено змінював місця проживання, перебуваючи в полі зору недремного ока КДБ.

Чергова річниця створення Української Повстанської Армії стала не лише нагодою відзначити цю подію, в черговий раз нагадавши про потребу вшанування захисників рідного краю, а й приводом для різних несумлінних політиканів поспекулювати на благородній темі борців за волю. Деякі політичні та навколополітичні антиукраїнські сили вкотре скористалися нагодою зганьбити наше звитяжне минуле. Прикро, але це явище набуває особливого розмаху напередодні виборної кампанії.