«Был бы человек, а мы статью найдем» –  ці  слова  стали  символом радянської епохи – епохи брехні, вбивства тіла і душі, коли за колючим дротом опинились сотні тисяч безневинних людей. Священики, вчителі, звичайні хлібороби, повстанці – всі, на кого лягло тавро «ворога народу», з різних куточків «Великоросійської  імперії». В жахливих табірних умовах вони роками «підіймали» економіку «Союза нерушимого».

Одним з таких місць перевиховання «класових ворогів» був Норильський ГОРЛАГ (государственно-особорежимный лагерь), що знаходився в Заполяр’ї.

Згадує Надія Марківна Петренчук, в дівоцтві Ярмолюк, ув’язнена в кінці сорокових років: «Умови перебування тут були жахливі – важка робота на шахтах, харчування, про яке краще не згадувати. На перше – триста грамів баланди, на друге – черпачок пшеничної каші. Вдома, бувало, котові більше діставалося. А тим, хто добре працював, як винагороду давали печений оладок з тирси. А оскільки табір був «особорежимный», то дисципліна тут була дуже жорсткою. Працювали в дві зміни по 12 годин».

Розповідає колишній в’язень ГОРЛАГу  Артем Степанович Петренчук, ветеран ОУН:

«У кожного з нас був номер, намальований масляною фарбою на всьому одязі – не тільки на бушлатах, штанях, шапках, а й на спідній білизні. Прийшли з роботи, отримали по ложці  баланди –  і на засув в барак до ранку. І не дай Боже кому поворушитися. Вранці, о шостій, відчиняють – дадуть баланди і знову на роботу».

Та, як відомо, людське терпіння завжди має межу. Існуючи так з року в рік, люди не витримали і з гаслом: «Або волю, або смерть»! піднялися на повстання. Було це в травні 53-го – в рік смерті Сталіна.

«Повстання було добре організовано – в одну хвилину всі шість таборів, які знаходились в Норильську на відстані 10-15 кілометрів один від одного, піднялися хвилею непокори. Нічна зміна повернулася в зону, а денна вже відмовлялася іти працювати. Ми захопили владу в таборі в свої руки – поспилювали грати з вікон бараків, позривали з себе ненависні номери… Адміністрація табору намагалася навести порядок – оточила табір солдатами і поставила кулемети, але розстріляти усіх в’язнів без вказівки з Москви не наважилася.

А повсталий табір чекав, тримаючи оборону. Так пройшло близько тижня. Інколи до табору прибігали місцеві хлопчаки зі словами: «Дєржитесь, дяденькі, комісія із Москви уже скоро прієдєт!» - і назад. Солдати їх не чіпали, не наважуючись стріляти в дітей.

І комісія таки приїхала. Довго вони не були. Їм з Москви чіткі інструкції були – ГОРЛАГ з табору зняти, зробити загальний режим. Номери познімати, грати з вікон поспилювати. Але ні номерів, ні гратів уже давно не було – в’язні самі познімали. А для того, щоб підтримувати постійний зв’язок з Москвою в таборі в новому будиночку посадили свою людину, яка цілодобово приймала скарги від в’язнів».

Комісія поїхала. Пройшло трохи більше тижня і адміністрація табору ввела війська.

Розповідає Надія Марківна:

 «Чоловіча і жіноча зони були недалеко одна від одної – крайні бараки на відстані приблизно 50 метрів. На даху бараку в чоловічій зоні сидів чоловік і абеткою морзе передавав повідомлення. У нас була одна засуджена з Криму, яка розумілася на цьому. Так ми дізнавалися новини із чоловічої зони. Аж тут на даху з’явилася запалена ганчірка – знак того, що їх оточили. А через кілька хвилин війська уже увірвалися в нашу зону. Нас зібрали докупи і розділили на три групи. Одну групу жінок, що були зліва від мене, повели в невідомому напрямку. Ми вважали, що їх усіх розстріляли, і лише через багато-багато років я прочитала у книжці «Вони боролись за волю», що цю колону відправили до Караганди…

Через три дні з Москви прийшов наказ – тих, хто відсидів у таборі ¾ терміну – випускати на волю під підписку про вічне поселення в м. Норильськ.

Л. Шашко, В. Орел

9 Травня – навколо цього офіційного свята точаться багато суперечок. Для когось з українців це велике свято, хтось його не визнає, а хтось просто вже не розуміє його значення. Дуже скоро цей день може залишитися лише у підручниках з історії, та поки живі люди, що були свідками тих подій, доти будуть тривати протиріччя не лише на рівні наукових дискусій, але і в усьому суспільстві в цілому.

Прийнято вважати, що сто днів – достатній період, щоб зробити перші підсумки діяльності влади. Якщо це твердження вірне стосовно влади,  то його можна застосувати для опозиції, яка прагне стати владою.

Головним досягненням української опозиції за сто днів діяльності Президента Віктора Ющенка та уряду Юлії Тимошенко став факт існування опозиції як політичного явища. Думаю, що “сто днів” поклали край дискусіям стосовно питання “існує чи не існує” в Україні опозиція до чинної влади.

Брати Капранови, для „Української Правди”

Пам’ятаєте старий анекдот про те, як представників різних націй попрохали написати твір про слонів. Німець тоді написав докладну працю із зоології, поляк – статтю "Слони і проблема польської незалежності", а росіянин – зрозуміло, роман "Росія – батьківщина слонів".
Якби там були ми, то безперечно, написали би твір "Слон сірий український", бо село Слонівка розташоване не так далеко від Києва, наша секретарка мала прізвище Слонецька, а один друг був Слоненком – які іще вам докази потрібні?

Історія українського народу донині залишає велику кількість білих плям, особливо в період ХХ століття – період голодоморів, геноцидів, переселення та світових воєн.

Однією із таких болючих тем в історії України є велика депортація українського населення з території Польщі під назвою операція „Вісла”.

Українсько-російські взаємини невпинно наближаються до стану холодної війни. Сьогодні можна констатувати: Москва не спроможна належно сприйняти Українську революцію, яка стала кінцем для так званої політики “багатовекторності”, а фактично проросійської орієнтації нашої країни.

Росія не оригінальна у своїх діях щодо України. На європейські ініціативи Президента України Віктора Ющенка Москва відреагувала традиційно: економічним і політичним шантажем. При цьому впадає в око агресивність Росії. Складається враження, що Москва свідомо загострює взаємини між двома державами, тобто вивчає міру терпіння нової української влади.

Останнім часом деякі представники російських урядових кіл виступають з досить агресивними заявами щодо їхніх намірів стосовно України. Так, у вівторок, 19 квітня, у різних регіонах України виступили два російських політики: депутат Держдуми Віктор Алксніс у Сімферополі і посол Росії в Україні Віктор Чорномирдін, який зробив свою заяву у Львові. Перший приурочив свій виступ  до 222-ої річниці проголошення російською імператрицею Катериною ІІ маніфесту „Про включення острова Тамань і півострова Крим до складу Російської імперії”, але по суті безпосереднім приводом для таких подій стали заяви нової влади щодо європейського вектора української зовнішньої політики, а також перспективи вступу України до НАТО.

Всі ми були свідками гострих дискусій навколо проблеми відміни або зниження митних тарифів на імпорт продуктів харчування. При цьому основною тезою комуністів, соціалістів і аграрників став захист вітчизняного товаровиробника. Представниця аграрного лобі в парламенті Катерина Ващук прямо таки торжествувала, що вдалося заблокувати урядові пропозиції і не допустити відміни чи різкого зменшення мита на м’ясо і деякі інші продукти. Коли відкинути трагічну патетику про захист знедоленого села, то йдеться про те, щоб зберегти тенденцію до нестримного зростання цін на продукти харчування, перш за все м’ясо, і створити комфортні умови для торгівців „вітчизняним товаром”. Хоча виробник якісь відчутні дивіденди від такого порядку навряд чи отримає.

На сторінках “України молодої”(“УМ” від 1 та 14 квітня 2005 р.) журналіст Степан Бандера (онук провідника ОУНр С. Бандери) та професор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт виклали свій погляд на роль і місце українського націоналізму під час Помаранчевої революції. Обидва автори єдині у тому, що народне повстання у листопаді-грудні минулого року стало виявом українського націоналізму як руху на захист національної честі і гідності.

Стаття народного депутата Леоніда Грача „Чому і як нам варто захистити російську мову” у газеті „Голос України” від 12 квітня 2005 року починається із загального огляду конфліктів на мовному грунті.

Із роздумів про поліетнічність українського суспільства, автор спробував перейти у площину невідповідності моноетнічного державного будівництва в Україні інтересам громадян України, і в ході розмови він зазначив, що „Росія й Америка стали могутніми суб’єктами світового співтовариства здебільшого з тієї причини, що їх політика в галузі культури будувалася як надетнічний фактор”.