Утворення мега-партії «Народний Союз Наша Україна”, почесним головою якої є Президент України Віктор Ющенко, стало головною політичною подією цьогорічної весни й, фактично, ознаменувало старт нової передвиборчої кампанії, принаймні для тих сил, які сьогодні підтримують чинну владу.

Шлях до народження “партії Ющенка” був не простий. Дорогу здолали не всі. Принаймні серед засновників нового політичного об’єднання немає вірних соратників: Народного руху України, Української народної партії, Конгресу Українських Націоналістів та інших партій, які свого часу складали кістяк блоку “Наша Україна”.

Життєвий шлях Шевченка – це майже безперервний потік змагань. При знайомстві з подіями Шевченкового непростого життя може скластися враження, що вони - наче ланцюг випадковостей, який міг обірватися в будь-якому місці. Всі життєві кроки Шевченкового зростання вражають своєю витривалістю і мужністю, починаючи від перших днів його існування. Але попри всі випробування, які випали на його  долю, він усе ж таки досяг вершини слави усупереч  існуючим законам.

Народжений у кріпацькій сім’ї, він у юному віці став круглим сиротою. Коли йому минав дев’ятий рік, від тяжкої праці й злиднів померла мати Тараса, а на дванадцятому році його життя – і  батько, який перед смертю промовив пророчі слова: “Синові Тарасові спадщини ніякої не оставляю, бо він буде неабиякою людиною...”.

Якось непомітно, з чорного ходу, без будь-яких реверансів, у нашу мовну практику увійшло слово „губернатор”. Спочатку його використовували як синонім поняття „глава облдержадміністрації”, а зараз невідомо хто надав йому повні права громадянства. Воно лізе в очі із заголовків газет, звучить по радіо і телебаченню, у виступах з високих трибун і на мітингах. Але давайте задумаємось: що означає поняття „губернатор” і чи має воно підстави підмінювати нормативне найменування посади керівника виконавчої влади області?

Процес зближення України з Європейською Унією, хоч би в якому сенсі − інституційному, економічному, соціальному чи політичному − є позасумнівним. Корисно, отже, було б запізнатись із ідеологічними механізмами функціонування цієї мультикультурної спільноти. Двома визначальними унійними дискурсами є єврооптимізм та євроскепса. У цій статті ми поглянемо на другий.

Важливим для становлення держави, формування та зміцнення у свідомості народу почуття єдності та самобутності є питання збереження історичного та архітектурного середовища населених пунктів, окремих пам`яток історико-архітектурної спадщини.

З минулого ми отримали безцінні пам`ятки історії та культури. У них, перш за все, відображена матеріалізована історія українського народу, його творчість, боротьба за краще майбутнє. Вони є свідками економічного, суспільно-політичного, науково-технічного й культурного розвитку українського народу і становлять водночас невід`ємну частину загальнолюдських цінностей.

Цю спадщину ми зобов`язані берегти, розумно використовувати, примножувати і, як естафету, передавати дітям та онукам. Це є  свідчення вагомості нашого внеску до скарбниці української та світової цивілізації. Впродовж ХХ століття справа збереження пам`яток архітектури в Україні часто залежала від політичної кон`юнктури і сваволі окремих посадових осіб. Наслідком цього стали численні безповоротні втрати культурних цінностей.

В Україні правовою основою діяльності щодо охорони і реставрації пам`яток містобудування і архітектури є Основи законодавства України про культуру 1992 року.

Проте, незважаючи на серйозну законодавчу базу, яка існує в Україні, пам’ятки історичного значення чомусь бездушно продаються, розкрадаються і приватизовуються окремими олігархами. Ці можновладці, які отримують право розпоряджатися безцінними шедеврами української культури, безжально перетворюють їх на ресторани, бари, нічні клуби, кафе і подібні заклади розваг.  Звичайно, потрібно відразу ж зауважити, що ми живемо у  21 столітті, і без цих засобів «культурного відпочинку» сучасній людині вже обійтися досить-таки складно. Вони дають можливість полегшеного існування і релаксації у швидкоплинному сучасному просторі. Втім те, що зараз діється із розкраданням архітектурних пам’яток, починає не лише вражати, а й приголомшувати.

Зокрема, це стосується одного із найчарівніших  українських міст – Одеси. Воно ще здавна відоме своїми культурними традиціями і прекрасною архітектурою. Ретельно сплановані, замощені вулиці, передові для свого часу системи містобудування виділяли Одесу серед інших міст України. Лише там були представлені практично всі основні архітектурні стилі від класицизму до варіантів бароко і модерну. Проте, незважаючи на незліченні кількості архітектурних здобутків, якими володіє Одеса, вони плавно із рук держави із року в рік переходять у руки окремих  багатих олігархів. Міська влада за останні роки «роздала»у довічне користування місцевих багатіїв які, звичайно, стоять біля керма влади, десятки подібних пам’яток. На сьогоднішній день це стосується вже і Палацу Лесі Українки, і Палацу залізничників, і клубу трамвайно-тролейбусного управління, і Центру Української культури на Рішельєвській, і музичного училища, і близько десяти кінотеатрів. Нещодавно міська влада, в особі олігархів Одеси, замахнулася і на Палац студентів.

Для прикладу, можна назвати один дуже цікавий факт з точки зору його законності. У 1992 році екс-губернатор  Одеської області С. Гриневецький разом із Ю. Петренком  передали приміщення культосвітнього училища у довготривале користування (на 50 років!) приватній нафтовій компанії «Лукойл»,  яка на цьому місті відкрила банківське відділення. До цього часу в культосвітньому училищі підростаюче покоління одеситів здобувало різноманітні професії.

Прикро, що жодної реакції на обурення одеситів, представників громадських організацій та політичних партій, які неодноразово зверталися до місцевої влади в особі голови Одеської обласної ради народних депутатів В. Новацького, начальника управління культури при адміністрації Н. Бабіч, начальника управління нерухомих об’єктів культурної спадщини

Н. Щербуль та інших посадовців, так і не  було.

З приводу цих незаконних дій чиновників, за ініціативою голови громадської організації «Українське Народне Право» – Л. Іванюти,  заступника голови обласного об’єднання товариства «Просвіта» – Г . Чекановича, голови педагогічного товариства ім. Г. Ващенка – І. Ткач, голови ОО Конгресу Українських Націоналістів – М. Перегінчука та інших була сформована Координаційна рада.

Представники координаційної ради по збереженню і захисту об’єктів культури на всі незаконні дії влади почали реагувати відповідними зверненнями та заявами. Подання надсилалися як до можновладців м. Одеси, так і до представників Адміністрації Президента. Проте, правди, у кінцевому результаті, так і не знайшли. Координаційна рада б’ється як риба об лід вже протягом двох з половиною років, але, допомогти ніхто не береться, настільки заангажовані всі керівні структури одеського краю.

Другим прикладом, що логічно продовжує низку порушень українського законодавства, було незаконне перенесення Українського Культурного Центру, який знаходився по вул. Польській та приміщення училища культури та мистецтв ім. К. Ф. Данькевича . Будівлі вищеназваних центру та училища були віддані чи продані багатим магнатам: народному депутату

К.  Грановському та депутату Одеської міської ради О. Кауфману. Громадськість Одещини відразу обурилася подібним злочинним  розкраданням історичних надбань і звернулася до  голови Одеської обласної державної адміністрації С. Гриневецького  та голови обласної ради народних депутатів В. Новацького із проханням не допустити подібного злочинства у їхньому місті. Зверталися як особисто, так і через пресу. Втім, результат, як завжди, виявлявся нульовий. Приміщення училища культури та мистецтв було«подаровано» торговій фірмі «Метаконсалтинг», господарями якої є вищеназвані  К. Грановський і  О. Кауфман.

Одеське училище культури та мистецтв ім. К. Ф. Данькевича зовсім нещодавно капітально відремонтоване і  вважається одним із кращих в Україні. Відвідавши Одесу, народний депутат М. Поплавський сказав: «Кращого музичного училища, як в Одесі, більше не знайдеш по всій Україні». Проте,  одеські вельможі дійшли до повного абсурду і продали шедевр культури і мистецтва.

З Українським Культурним Центром склалася подібна суперечлива ситуація. На третьому поверсі цього закладу проживало близько 10 художників із своїми сім’ями. Коли постала проблема перепрофілювання культурної установи у комерційну, то цілком логічно виникла і проблема переселення мистецьких родин. Звичайно,  з цієї проблемної ситуації влада знайшла вихід. Їхня фантазія виявилася більш, ніж достатньою. Владні структури викупили розвалений трьохповерховий будинок, зовсім нерівноцінний цьому і, добудувавши четвертий поверх, хотіли переселити туди 10 мистецьких сімей. Ця будівля на 1500 квадратних метрів менша, і на неї не видано жодних документів, які б дозволяли жити у подібній забудові.

Приклади розкрадання архітектурних пам’яток та пам’яток культури непоодинокі не лише в Одесі. Вражає навіть не те, що їх безжально роздають, кому заманеться, а те, що ми нічого не можемо вдіяти. Ми є безсилими в руках владних олігархів, і ця ситуація має змінитися кардинально, інакше, від наших надбань історії може  нічого не залишитися.

Прес-служба Конгресу

У вогні революцій, під час Другої світової війни українські націоналісти, ризикуючи життям, здійснювали подвиги...Але кому могло б спасти на думку, що подвиг, подібний до тих, здійснив у 1985 році голова секретаріату  Житомирської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів Юрій Кравець... 

Мало кому відомо, що у квітні 1985 року Східна Європа ледь не зазнала ядерного забруднення через пожежу, що сталася на залізничній станції Жабинка. Лихо вдалося відвернути лише завдяки героїзму радянського солдата Юрія Кравця.

Перша згадка про героїчний вчинок Юрія з’явилася у 2000 р. Газета „Голос України” під рубрикою „Шукаю тебе” опублікувала статтю, яка називалася „Про солдата і німецьку дівчинку”. У ній німкеня Барбара Мачулла зверталася до читачів з проханням допомогти розшукати солдата, який 15 років тому врятував життя їй і ще багатьом пасажирам потягу Москва-Берлін.

„...Це був 1985 рік. Мені тоді було всього шість років. Ми поверталися з туристичної подорожі. Біля кордону потяг зупинився. Поряд з нами стояв військовий ешелон. Раптом почалася пожежа. Як з’ясувалося пізніше, обірваний вітром електропровід упав на бензовоз, і він загорівся. Ми всі бачили, як радянський солдат сів за кермо палаючої машини і відігнав її на безпечну відстань. Потім він допомагав пасажирам вибратися з вагонів. Я добре пам’ятаю, як хтось підхопив мене на руки і поніс. Інші солдати, які кинулися на допомогу, намагалися погасити полум’я піском, але машина все-таки вибухнула. Ніколи не забуду, як той солдат закрив мене своїм тілом. Осколками йому покалічило руки, і мама спочатку навіть подумала, що мене поранено. Але то була кров мого рятівника...

Коли ми від’їздили, мій батько і солдат обмінялися фотокартками. На звороті фотографії юнака написано: „Кравець Ю.В.” Мій тато (на жаль, його вже немає в живих) розповідав, що в Союзі було створено фільм, сюжетом якого був дуже подібний випадок. Можливо, це випадок із нашого життя ?..”

Жінка зі сторінок газети зверталася до свого рятівника: „Шановний Ю.В. Кравець! Якщо це повідомлення дійде до Вас, де б Ви не знаходилися, як би не склалося ваше життя за минулі 15 років, будь ласка, відгукніться! Адже я вважаю Вас своїм другим батьком”.

І він відгукнувся. Через 15 років колишній солдат знову зустрівся з Барбарою. Проте, дівчина всі ці роки не знала всієї правди про ту квітневу ніч.

- До війська мене призвали після закінчення Київського політехнічного інституту, - розповідає Юрій. – Служив у полку зв’язку на Рівненщині. Досить часто нас відправляли у відрядження – ми брали участь у монтажі Кузнєцовської АЕС. Супроводжували також військові ешелони, які слідували із-за кордону до атомної електростанції, а потім відправляли їх до Красноярського краю. Ми знали, що в контейнерах – таємні вантажі. Але які? Пізніше я довідався, що то було відпрацьоване ядерне паливо.

Тієї квітневої ночі ми супроводжували літерний ешелон. Зупинилися на невеличкій станції. Мені не спалося, і я вийшов подихати свіжим повітрям. Поруч зупинився потяг Москва – Берлін. Я звернув увагу на метушню біля бензовоза, який опинився між поїздами. Раптом на цистерні спалахнуло полум’я. Часу на роздуми не було. Я підбіг до вантажівки і почав гасити пожежу, на допомогу кинулися хлопці з мого відділення. З вагонів пасажирського потяга у паніці почали вистрибувати люди. Треба було щось робити, адже у будь-яку мить бензовоз міг вибухнути...

Тоді я вирішив відігнати палаючу машину на безпечну відстань. Встиг від’їхати метрів на п’ятдесят і швидко повернувся назад, щоб допомогти людям. Раптом серед цієї метушні я побачив маленьку дівчинку, яка розгублено стояла біля вагона. Поряд з нею чомусь не було нікого з дорослих. Я підхопив її, намагаючись віднести подалі від небезпечного місця. Через кілька секунд пролунав вибух. Падаючи, я прикрив дитину своїм тілом...

Мене сильно посікло осколками, обпекло руки й ноги, але дівчинка залишилася неушкодженою. Тут підбігли батьки. Вони були в розпачі, коли побачили, що їхня дитина вся в крові. Я їх заспокоїв, жестами показуючи, що то моя кров на ній... Прощалися ми, мов рідні, навіть фотокартками обмінялися. На згадку...

Пройшли роки. Нині Юрій Кравець обіймає посаду першого заступника начальника головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області. Про той випадок на білоруській залізничній станції йому й досі нагадують шрами від опіків. Але навіть рідні та близькі Юрія Володимировича до останнього часу не знали всіх подробиць того, що сталося тієї квітневої ночі. У радянські часи не прийнято було афішувати такі події. Особливо коли йшлося про „мирний” атом. Лише згодом Кравець зрозумів, чому йому наказали мовчати, чому й до цього часу у військових архівах не знайдено жодного документа, який би підтвердив факт пожежі, а відправлений з рівненського полку похвальний лист на сержанта Ю. Кравця безслідно зник.

Версію про „ядерний слід” першою оприлюднила німецька журналістка Софі Рільке. Написана нею художньо-документальна повість про подвиг радянського солдата – „Літерний із Грейфсвальда” – цього року була перекладена з німецької і видана в Білорусі. Софі провела власне розслідування. З’ясувалося, що залізничні контейнери з відпрацьованим ядерним паливом надходили з Грейфсвальдської АЕС „Норд” (НДР) на військові об’єкти Бреста. Звідти вони переправлялися для переробки у Желєзногорськ Красноярського краю (за іншою інформацією – на виробниче об’єднання „Маяк” у м.Озерське).

Є відомості, що подібні аварії траплялися і пізніше. У 1998 р. інформаційна компанія БелаПАН (Білорусь) поширила заяву про те, що в Бресті сталося радіоактивне забруднення території колишніх військових об’єктів „802” і „Західний”. Повідомлялося, що до цього призвела розгерметизація контейнерів під час перевантаження небезпечної сировини, що вивозилася з колишньої НДР протягом кількох десятиліть. Такі ж контейнери супроводжував свого часу залізницею і Кравець – від прикордонного міста Брест у глиб Росії.

На жаль, героїчний вчинок українця й досі належним чином не відзначено. Ще в 2002 р. перший заступник голови Російського комітету ветеранів війни, віце-президент міжнародної федерації бійців Опору, Герой Радянського Союзу О. Маресьєв виступив з ініціативою про присвоєння Ю. Кравцю звання „Герой Білорусі”. Цю пропозицію підтримали ветеранські й екологічні організації Білорусі, України та Росії. З проханням нагородити колишнього радянського солдата до міністерства іноземних справ Росії звернулися депутати Держдуми. Відповідь була така: немає підстав для нагородження.

Мовляв, нагороди колишнього СРСР надаються особам, які їх не отримали раніше з поважних причин. У цих списках Кравець відсутній. Головне управління кадрів Міністерства оборони України також не знайшло в архівах відомостей про надзвичайні події 1985р.

Але якщо у державних архівах не знайдено документальних підтверджень, це ще не означає, що їх не існує. За словами О. Маресьєва, з серпня 1990р. розпочато роботу з розсекречення деяких документів, що становили державну таємницю. Власну думку з цього приводу має співголова російської організації „Екозахзист”, директор антиядерної компанії Соціально-екологічного союзу В. Слив’як: „Заяви державних органів вірні лише в тому випадку, якщо під аваріями розуміти катастрофи типу Чорнобильської, всі менші за масштабами не враховуються. Але цей інцидент мав наслідки. Саме з червня 1985 р. припинився вивіз ядерних відходів з НДР, а в 1990 р. Грейфсвальдська атомна станція „Норд” була закрита”.

Про подвиг Юрія Кравця відомо також у Франції, адже серед врятованих було дванадцять її громадян. 9 серпня 2001 р. на Площі незалежності в Мінську в фундамент пантеону „Ядерні катастрофи ХХ століття” були закладені капсули із землею японських міст Хіросіма і Нагасакі, а також з районів, що постраждали внаслідок Чорнобильської трагедії. Присутня на церемонії професор Н. Муль з Франції наголосила: „... Завдяки Юрію Кравцю, його героїчному вчинку ядерна катастрофа і масові жертви на території Білоруської РСР були відвернені ще в 1985 році, і селище Жабинка не потрапило у цей страшний перелік пантеону”.

Підполковник Юрій Кузнєцов

В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. Українці надто часто опускають національні прапори, відзначаючи знакові дати свого минулого.

Проте в українському історичному календарі є дати, які, незважаючи на трагічний контекст, пробуджують відчуття національної гордості. Скажімо, річниці смерті Симона Петлюри і Євгена Коновальця ніколи не супроводжувалися „плачем Ярославни”. Навпаки, це дні, коли образа і несправедливість поступаються відчуттю героїчності духу, ореолом якого овіяні згадані постаті.

Вирішення питання щодо визнання ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні неприпустимо довго затягнулося. В Україні лише одна проблема має таку “бороду”. Це подолання соціально-економічної кризи, яке відбувається від виборів до виборів.

Вкотре про “болючу” проблему нагадав народний депутат України Олег Тягнибок. На початку чергової сесії парламенту він звернувся з депутатським запитом до Президента України Віктора Ющенка, у якому міститься прохання видати Указ „Про визнання боротьби за свободу і незалежність України, яку з березня 1939 року до кінця 50 х років проводили Організація Українських Націоналістів (ОУН) та Українська Повстанська Армія (УПА), національно-визвольною боротьбою та визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні”, доручити Кабінету Міністрів України забезпечити приведення нормативно-правових актів України у відповідність з виданим Указом та подати до Верховної Ради України відповідний законопроект. Результат очікуваний і прогнозований: парламент не підтримав депутатський запит.

Цей день, 21 лютого, має для українців особливе значення, бо це – свято, Міжнародний день рідної мови. Незважаючи на те, що його святкують майже у всій Європі, для нас воно має важливіше значення. Розпорядження Президента України (№34/2002-рп) „Про відзначення Міжнародного дня рідної мови” стало немовби ще однією винагородою за багаторічну боротьбу, ще одним досягненням української спільноти за період незалежності. Але й не лише тому. Жодна з європейських мов стільки разів не опинялася на межі зникнення, не заборонялася, не принижувалася і не зазнавала стільки болючих змін, як наша, українська. І дуже велике її досягнення, це і своєрідне феноменальне явище, - те, що вона досі звучить із наших уст, досі формує думки і, головне, є нашою державною мовою.

Українську владу можна звинуватити у чому завгодно, лише не у бездіяльності. Заява Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко про обмеження робочого дня урядовців та їх команд з дев’ятої до двадцять другої години віддзеркалює динаміку роботи структур нової вади.

І все ж  “тон” у країні задає не уряд, а Президент Віктор Ющенко. Минулий тиждень дав уяву не лише про “перші кроки” Президента, а й стиль та характер його поведінки, як глави держави.