„Не буває лиха без добра” – втішає давнє народне прислів’я. І народ, як вже не раз виявлялося, не помилився. Нехай продажна влада протягом 13-ти років знущалася з України, як тільки хотіла і могла, зате здобутки нашої народної творчості  непомірно зросли, з’явилися нові герої та жанри.

Відомо: Донбас – це особливий регіон, бастіон і фортеця кандидата від влади Віктора Януковича. Відомо: в Донбасі, як, можливо, ніде більше, збереглися радянські стереотипи. Відомо: в Донбасі, як ніде більше, сильний тиск на навіть не опозиційну, а просто "не свою" пресу. Але чи лише в цьому причина?  Звичайно, це не так, адже ні для кого не буде таємницею те, що Віктора Ющенка люди поважають і на Донбасі, і  не за те, що він народний депутат України, екс-голова Національного Банку, екс-прем’єр-міністр, а просто тому, що він – був, є,  і залишається людиною, незважаючи на те, яку посаду він займав, чи займатиме незабаром.

…– Слухай, друже, кажуть, тут нічого подібного не було навіть у сімнадцятому році, – каже Володимир Романовський, дніпропетровський тележурналіст.

Ми стоїмо з ним на майдані біля будинку обласної держадміністрації. 23 листопада, смугастий день – то сонце, то хмари, то різкий вітер, що тріпає сотні помаранчевих стрічок, прапорів, прапорців і плакатів. Помаранчевий колір раптово став наймоднішим кольором у місті.

– Дайте стрічку! – люди на вулицях питаються у тих, хто повязав “помаранчеве” на рукава, намотав в якості шарфа на шию, причепив на шапки. – Де взяти стрічку? – лунає з машин. Деяки з них вже мають символіку “Нашої України” на антенах і дзеркалах. Хтось ходить по площі, демонстартивно тримаючи в руках апельсина – несподіваний символ політичного струшення, що зненанцька захопило тихий і зовнішньо байдужий до всього на світі Дніпропетровськ.

Дійсно, такого не бачив ніхто навіть у бурхливі та бентежні часи 1990-91 років, коли люди виходили на вулиці під такими незвичними і дивними для загалу синьо-жовтими прапорами.

– Та ні… тоді все було набагато скромніше, – ділиться спогадами вусатий дядько, не інакше як колишній “рухівець”, – тоді виходили сотні та ті боязко, а зараз тисячі… як гадаєш, тисяч десять буде?

Я оглядаюсь. Як на мене, тут тисяч тридцять: майдан, парк заполонив натовп, люди стоять аж до проспекту Кірова, та ще підходять і підходять.

Час від часу то тут то там починається скандування: “Ющенко! Ющенко!” Промовці вимагають визнати результати другого туру виборів Президента України сфальсифікованими і недійсними.

– У нас вкрали перемогу! – голосно заявляє Орина Сокульська, вдова відомого дніпропетровського дисидента-шістдесятника Івана Сокульського.

Люди, що зібралися тут, переконані, що перемогу в них дійсно вкрали. Особливе обурення викликає факт спроби проголосити в трьох східно-українських областях якусь “автономію”.

– І хто розколює Україну? Чи Ющенко, як нам намагаються весь час довести? Схід і Захід разом!

І натовп підхоплює це популярне останнім часом гасло:

– Схід і Захід разом! Схід і Захід разом!

На жаль, серед промовців немає жодного представника діючої влади – взагалі жодної офіційної особи, крім десятка міліціонерів і вантажівки зі спецназівцями, яка скромно сховалася на подвір’ї облдержадміністрації. В натовпі проходить чутка, що голови області в місті вже немає. “Тоді ідемо до міської!”

І люди рухаються вулицями. Здається, що все місто вийшло підтримати Ющенка.

Питаюся:

– А хто ж тоді голосував за Януковича? Де вони? Де їхня символіка?

Стинають плечима.

Люди йдуть і йдуть. Зустрічні машини, прикрашені помаранчевими стрічками, сигналять з останніх сил.

Що це – революція? Народне повстання? Всезагальне обурення?

Але на обличчях людей немає обурення, немає злості – усюди посмішки, відкритість і навіть… щастя. Так, це щастя отримання свободи. Роками накопичувалося незадоволення існуючим станом речей, і ось – вийшло на вулицю. Так, люди незадовлені, але вони й задоволені водночас. Вони задоволені вже тим, що можуть відкрито, не боячись нічого і нікого висловити свої думки, стати на захист своїх переконань, стати під прапори, які вони вважають прапорами справедливості, вважають своїми. Невже це і є плоди демократії? Виходе, що так. Виходе, наше українське суспільство не спало тринадцять років летаргійним сном: під зовнішньою байдужостю ми народжувались як… нація. Так, я не боюся цього гучного слова. Схід України стереотипно довгий час вважався аполітичним, вкрай зрусифікованим, реґіоном, що тяжиє до Росії, що дивиться на Росію і молиться на “стіни Кремля”. І такий погляд старанно плекався численними ЗМІ, так старанно, що деякі в це увірували. А віра виявилася даремною, виявилася міфом, черговою казкою. Дніпропетровськ не підтримав ідею “східної автономії”, Дніпропетровськ прикрасився синьо-жовтими прапорами – і не за вказівками “з гори”, не за наказами начальства – за народною ініціятивою.

…Вечір того дня, темряву розрізає світло ліхтарів і машин, над якими майорять оранжеві прапорці й стрічки. Народ затопив площу перед Театром опери й балету, над ґанком якого дражнить око плакат “Дніпропетровськ за Януковича”.

– Зніміть плакат! – реве натовп, і ось уже два спритних чоловіки на горі (як вони туди дісталися без драбини?!),і плакат, наче нікому не потрібна ганчірка, падає на землю під радісні крики присутніх. Але поруч з будинком Театру ще один плакат – великий рекламний щит з написом “Ми за Януковича”. Поряд із декільками тисячами людей у “помаранчевому”, це виглядає досить кумедно. Знову чутно заклики зламати щит, але це зробити не так просто: по-перше, щит – це не легкий транспарант, а масивна металева конструкція, по-друге, міліція, щільно оточивши його (не знайшлося кращого об’єкта для захисту?), не дозволяє маніфестантам наблизитися “на небезпечну відстань”.

І тоді з натовпу летить… град яєць! (Звідки вони так хутко з’явилися?) Яйця, які ввійшли у прислів’я після знаменитого “теракту” в Івано-Франківську, буквально заливають сині літери сумнівного (з огляду на настрій городян) гасла.

– Ну і хто вас зігнав на це збіговисько? – питала мене наступного дня одна дуже сердита пані, голова громадської організації, що всіма своїми силами підтримає нинішнього прем’єра (чи то пак кандидата). – Адже я знаю: до вас навезли “западенців”, вам платили по сто баксів і наливали горілку.

– Шановна, присягаюся: я бачив події з самої середини. Західняків було не більше, ніж студентів із Західної України, що вчаться в наших “вузах”, сто баксів ніхто мені особисто так і не запропонував, а в горілці необхідності й не було.

У відповідь – недовірливий погляд.

Складно, бігме, повірити в щирість людей, яких звикли вважати за статистичну одиницю. Складно, але треба, бо цього вимагає логіка подій і наочні факти, свідками яких були всі городяни впродовж тижня 22-28 листопада.

24-го числа місто здригалося від ще більш масових маніфестацій. Не тільки молодь, не тільки студенти – поважні жінки і чоловіки, старі й не дуже, навіть діти вийшли під помаранчеві прапори. Після звістки, що в Києві блокований будинок профспілок натовп знову починає скандувати:

– Київ, ми з тобою! Київ, ми з тобою!

Осіння погода мінлива – цього дня сонця вже не видно. Низькі, сірі хмари, зимно і мрячно, але на тлі цього мраку яскраві стрічки – наче нагадування про кращі, сонячні й теплі, дні, що обов’язково прийдуть за холодною і злою зимою. Цього разу до будинку Театру “ющенківців” не пускають посилені живі кордони з міліції. Вчорашнього “яєчного” щита вже нема – на його місці якась нейтральна реклама. Але транспарант на Театрі відновлено: мабуть, для тих людей, які поступово збираються перед будинком, якраз проти “помаранчевих”. Ці люди підвозяться автобусами, шикуються, наче військові, в шеренги, видно, як з ними проводить “інструктаж”, роздаються прапори “Партії реґіонів”; зрештою, ці “прихильники” Януковича розпочинають свій мітинг. (Картинка, яка прегарно ілюструє, хто куди йде добровільно.)

– Ідіть до нас! Ми вас любимо! – закликають їх “ющенківці”, ретельно відгороджені від політичних опонентів міліціянтами. Причому, неясно кого від кого захищають ці силовики: до “помаранчевих” вони стоять спиною, заклавши руки в кишені.

– Давайте, будемо толерантними! Уникаймо провокацій! Поводимося чемно! – закликає натовп всюдисуща пані Сокульська. – Міліція – це наші брати! Міліція з народом!

Міліція же всім своїм виглядом демонструє повну (нібито) байдужість до подій і не реаґує на крики з натовпу. Що поробиш – служба є службою.

Між іншим, натовп дійсно поводиться толерантно. Навіть занадто толерантно. На веселі заклики молоді, штибу “Українські яйця – найміцніші яйця у світі!” або “Кожному Януковичу по яйцю!” чути строгі застереження:

– Без образ! Без особистостей!

(Аж нецікаво.)

Але, незважаючи на таку “політкоректність”, “помаранчеві” здаються занадто “страшними”, і міліція посилюється військовиками, які створюють ще один, додатковий кордон. У натовпі сміх: адже переважна більшість мітінгуючих складається з жінок, студентів, навіть дітей і старих людей. Проти кого такі сили?

– Кого захищаємо? – єхидно питається у переляканого несподіваною пригодою “грізного” солдатика якийсь дідок. – Хочеш бутерброд?

Раптом заграє Державний Гімн України. Ані солдати, ані міліція навіть і “вухом не ведуть”. Як стояли, вклавши руки у кишені, так і стоять. Декого з натовпу це розлючує.

– Висунь руки з кишеней – грає Гімн! – намагається хтось пристидити одного такого “бравого” “захисника”. Та дарма. Патріотизму нашій армії, як видно, дійсно, не зичити.

До речі, про патріотизм: на боці “януковичей” за всі дні демонстрацій жодного національного синьо-жовтого прапора помічено не було. Ніде. Ніколи. Можливо, це наслідки рожевих мрій про “східно-українську автономію”.

Молодь і студенти все прибувають. Величезна колона народу з помаранчевими прапорами рухається проспектом Карла Маркса на гору і далі – на проспект Гагаріна. З вікон гуртожитків, викликаючи веселий рев, привітно махають помаранчевими стрічками. Не дивлячись на те, що рух транспорту практично паралізовано, водії маршруток і автобусів, прикрашених оранжевим, весело сигналять.

Пасажири, ясна річ, невдоволені, але – що цікаво – мовчать. Лише одна якась бабуся намагається “виступити”:

– От, нагнали “западенців”!

(Усюди ці міфічні західняки – за звичкою в Дніпропетровську кожна людина, що розмовляє українською, автоматично вважається мешканцем Західної України).

– Чого вони репетують, – продовжує стара, – чого вони хочуть? Щоби Америка прийшла в Україну?…

Ще один антиющенківський жупел – американське “лякало”. Незважаючи на те, що США не проводять ніякої агітаційної кампанії в Україні і ніяк не втручаються у виборчий процес, в головах обивателів міцно засіла думка про “проамериканський” характер діяльності Віктора Ющенка та його команди. Разом із тим міцний тиск з боку Росії, “подорож” президента Путіна до Києва, відверта підтримка всіма російськими і проросійськими ЗМІ Віктора Януковича, нагорода російських артистів, що підтримують його, званнями “народних артистів України” чомусь залишаються поза увагою цієї катеґорії населення.

– Не вийде в них нічого – не заспокоюється бабця. – Все одно від нас нічого не залежить…

Якийсь молодик раптом палко заперечує:

– Ми тому й виходимо на вулиці, що прагнемо, щоб від нас залежало життя в нашій країні. Адже це наша країна, наше життя, нам жити тут і ми самі повинні вирішувати власну долю.

Вражена такою відповіддю, бабуся замовкає…

А молодь йде і йде, і задється, що немає кінця цим незліченним колонам. Цими днями у кожного студента на вустах слова невідомо ким створеної пісеньки в стилі реп:

Ми не бидло, ми не козли –

Ми України доньки і сини!

Зараз чи ніколи – годі чекати!

Разом нас багато,

Нас не подолати!

І разом із тим – пісня Олеся Донія, народжена під час студентського голодування на Майдані Незалежності у Києві 1990 року:

Києве, встань.

Січ, пробудись.

Львове, не дай заснути!

Ми вже не ті, що були колись:

Площа – це наші Крути!

У п’ятницю, 26 листопада, оголошено, що Верховний Суд прийняв скаргу Віктора Ющенка про недійсність результатів виборів 21-го числа. Таке враження, що мітинги не припиняються ні вдень, ані вночі. Цього разу місце дії – площа імені Леніна. Промовці змінюють один одного. Трибуною служить просто постамент пам’ятника вождеві “світового пролетаріата”. В натовпі жартують: “Ленін за Ющенко!” Хтось обв’язав гранітне підніжжя помаранчевою стрічкою… Виступають залізничники, трубопрокатники, металурги і студенти майже всіх вузів міста. Загальна тема – нам набридло боятися. Ми хочемо насправді демократичної влади. Ми прагнемо України, а не російської “ґубєрнії”, не “автономії”, не смітникової ями, джерела дешевої робочої сили для московських будівництв.

Стихийно – за київським зразком – виникає наметове містечко, до якого записують всіх бажаючих. Люди приносять пиріжки, частують маніфестантів. Ті, хто не в лавах “помаранчевих”, кричать “молодці! так тримати!” У крамницях вже не вистачає оранжевої тканини, і активісти „Нашої України” змушені їхати за матеріялами для своїх прапорів у Дніпродзержинськ.

І ось, нарешті, у суботу 27-го, з’явились “біло-голубі”, тобто прихильники Віктора Федоровича, цього разу вже “добровольці”. Впізнати їх можна було не тільки по символіці “Вибір 2004”, але й по пляшках з пивом, які, вірогідно, є такою ж невід’ємною частиною їхнього іміджу. Проте, поводилися ці люди, всупереч сподіванням, напрочуд спокійно і толерантно. Принаймні, я не помітив жодного скандалу, не кажучи вже про більш серйозні “інциденти”. Розмовляю з одним “біло-голубим”. Перша його реакція:

– Ти приїхав із Західної України!

– А ось і не вгадав. Все життя провів у Дніпропетровську.

– А я з Донецька!

– І чого тобі вдома не сидиться? – питаю.

– Тому що я проти Ющенка! Він пообіцяв закрити всі збиткові шахти, а я якраз працюю на такій і не хочу, щоб її закрили.

– Тобто хочеш і далі не отримувати по пів-року зарплатню?

– Не хочу, але я всеодно проти Ющенка!

Ну, проти, то й проти. Побажали один одному щастя і розійшлися. Що там далі було з “Вибором 2004”, не знаю, бо набагато більше цікавився концертом “Океана Ельзи”, який вони дали просто неба на майдані та салютом, який, здається, перевершив усе подібне, бачене в Дніпропетровську за всі 13 років Незалежності.

– Ти знаєш, – сказав увечері того дня Володимир Романовський, – я полюбив Дніпропетровськ. Раніше це місто вражало якоюсь безпорадністю і байдужістю, а його мешканці здавались нецікавою сірою одностайною масою. Тепер я бачу, як помилявся. Дніпропетровці – то чудові люди. Спокійні, толерантні, але зголоднілі за свободою. Вони вже не бояться. Вони знають, чого вони варті, і знають, чого їм треба. Їм треба жити в нормальній країні. Їм не треба битися, не треба воювати. Їм треба правди і справедливості. І вони готові відстоювати їх.

…Так, люди готові відстоювати свої думки і свої права. Питання тільки – до якої межі? На що перетвориться протистояння двох сил, на які розколото наразі українське суспільство? На момент, коли я пишу ці рядки, кінець “помаранчевої епопеї” є досить туманним. Чи буде третій тур? Чи визнає Верховний Суд результати виборів недійсними? Неясно. Але ясно одне: це суспільство готове ставати Нацією.

Ми насправді вже не ті, що були колись.

Максим Кравець

Дніпропетровськ, листопад 2004

Колись Україна була житницею Радянського Союзу. Сьогодні лунає багато суперечок щодо того, хто є „годувальницею” всієї України. У вирі сучасних подій східні області наголошують на своєму визначальному впливі на економіку країни. Чи відповідає ця інформація реальному стану речей?

У цій статті ми ніяким чином не хочемо принизити роль Східної України у розбудові цілісної держави, адже без Донбасу Україна вже не буде Україною. Ми не намагаємося сказати, що Захід і Центр можуть прекрасно існувати без Донецька чи Дніпропетровська. Адже ми – єдина країни, „Схід і Захід – разом!”. Ми лише хочемо досягнути якщо не істини, то хоча б правди.

З огляду на політичну ситуацію, що склалася в Україні, прес-служба Конгресу вирішила відійти від редакційної політики і розмістити на сторінці партії, для загального ознайомлення, експертний висновок щодо суспільно-політичної ситуації в Україні, підготовлений провідними фахівцями в галузі конституційного права України, міжнародного публічного права та ін.

Кожна людина має право на вибір, і кожна людина має право на переконання. Проте, так сталося, що сьогодні в Україні ми не маємо права ні на те, ні на інше, адже, за переконання нас переслідують, сажають за грати, виганяють з роботи чи інституту, а вибір хотять украсти.

Переконання...

У зв’язку із великою кількістю фальшивих текстів, розміщених в безлічі видань, прес-служба Конгресу вирішила на хвильку відійти від редакційної політики і розмістити на Інтернет-сторінці Конгресу цей текст. Він не є інформаційним, чи, тим паче, pr-матеріалом. Це лише думка молодої людини -  студентки, учасниці подій осені 2004 року...

Я вважала, що це питання має занадто очевидну відповідь, щоб його розглядати. Але результати виборів показали, що для української нації воно є спірним. Саме тому я вирішила висловити свою точку зору щодо нашого вибору.

В наш складний час рідко можна зустріти людей, котрі б займалися мистецтвом, допомагали і любили свою державу й народ, нічого ні від кого не вимагаючи. Але такі є. Конгрес Українських Націоналістів, як і кожна патріотично настроєна політична сила, стурбований занепадом української культури, національної свідомості українців, цінує, поважає і підтримує таких людей і намагається зробити все можливе для того, щоб країна знала своїх героїв, тих, хто присвятив їй все своє життя. Саме про одного з них і піде мова.

Запахи книг, дерева і ...старовини, тихе цокання годинника – заходимо в домашній „музей” Андрія Чабана, ветерана УПА, різьбяра, художника. На стінах, шафах і полицях –  ікони, майстерно вирізьблені вироби з дерева, заліза, ...оленячого рога і портрети Віктора Ющенка; під стіною – кілька картин. Помічаю біля вікна на стіні красиву дерев’яну композицію. „Це – періоди української державності: скіфський, київський та козацький,” – пояснює пан Андрій, показуючи на три свої витвори, поєднані невеликою іконою зверху та написом „Слава Україні” посередині. Слова того напису, прагнення, що в них було вилите нашими попередниками українськими повстанцями, Андрій Чабан проніс крізь усе своє життя.

- У 1917 році після розвалу Російської імперії в Києві було засновано Центральну раду.

- Наступного року Україна проголошує незалежність, і виникає Українська народна республіка.

- Це утворення існує недовго, і вже в час громадянської війни в 1919 році створено Українську Радянську соціалістичну республіку.

- Штучний голод 1932-33 років та колективізація забирає життя приблизно 7 мільйонів селян.

- 1937 рік - масові сталінські репресії проти інтелектуалів.

- Протягом Другої світової війни гине понад п'ять мільйонів українців, знищено півтора мільйони українських євреїв. Двісті тисяч кримських татар депортовано.

- У 1945 році після перемоги союзників у війні Радянський Союз остаточно анексував західно-українські землі, які було об'єднано із СРСР.

- Через 11 років після цього розбито останні загони Української повстанської армії (УПА).

- У шістдесятих-сімдесятих роках зростає опозиція до радянської влади, внаслідок чого інтелектуали зазнають репресій.

- 1986 рік - пожежа реактора на Чорнобильській атомній електростанції. Наслідки тієї аварії Україна та сусідні країни відчувають і досі.

- 1989 рік - письменники та інтелектуали засновують Народний Рух України за перебудову.

- У 1990 році після студентських протестів відправлено в відставку уряд Віталія Масола.

- 1991 рік - після невдалої спроби ГКЧП захопити владу в Москві Україна проголошує незалежність. Першого грудня того ж року понад дев'яносто відсотків громадян підтримали незалежність України та обрали президентом Леоніда Кравчука.

Прес-служба Конгресу

„Чинником, який об’єднуватиме усіх нас, стане любов до України,” – так говорила Слава Стецько, що була однією з найвизначніших жінок сучасності. Вона вірила в силу і велич свого народу, любила Україну, як люблять Бога, тому служіння Національній Ідеї стало її релігією. У ній акумулювалася та енергія, якою вільно чи проти волі заряджалися люди, що давала поштовх і силу для самопізнавання. Її могутній дух українства – природний і прекрасний, як усе справжнє.