Вже сьомий рік поспіль у столиці України проходить Міжнародний книжковий ярмарок «Книжковий світ». На перший погляд, це є свідченням того, що книжкова справа в нашій країні живе і розвивається, що вітчизняні книговидавці виходять на світовий рівень, що…

Що? А й справді, що можна сказати про це, мислячи тверезо і прибравши руки від очей, якими так і хочеться затулитися від ганьби? У чому ж річ?     

По-перше, видавництвам, що знайшли можливість подати свою продукцію на ярмарок, це не так легко вдалося. Радше – надмірними зусиллями. Чому я зробила такий висновок? Ярмарок відбувався протягом чотирьох днів – з 10 до 13 листопада. 11 листопада о 14.00 в актовому залі Інституту фізичного виховання (а саме в приміщенні цього інституту й розмістився ярмарок) мав відбутися «круглий стіл» на тему «Книга у контексті програмних документів політичних партій – учасників виборчої кампанії 2006 року». «Мав відбутися», але не «відбувся», бо те, що я побачила о 14.00 в актовому залі «круглим столом» аж ніяк не назвеш.

У залі сиділо десятків зо три  людей, причетних до видавничої справи, один журналіст, окрім мене, і аж двоє представників політичних партій. Виявилося, що запрошення були надіслані керівництву тридцяти дев’ятьох партій, але сісти за «круглий стіл» наважилися лише голови Української Національної Консервативної партії та партії «Союз. Чорнобиль. Україна». Отакі справи, панове. Висновок невблаганно напрошується сам собою: начхати усім на українську книжку та на її видавців разом із нею! З цього й почалося, власне, обговорення проблеми.

«Говорити треба про гроші»

До кафедри ніхто не виходив: усі виступи відбувалися просто перед першим рядом стільців у вузькому колі слухачів.

Незважаючи на невелику кількість учасників, дискусія зав’язалася досить гаряча. Стало зрозуміло, що українські видавці просто у розпачі. Почалися розмови про роль книжки, про роль влади в існуванні книжки, про духовність і культуру та масу інших речей, з цим пов’язаних: про байдужість партій, про те, що їхня ідеологія повинна пов’язуватися з тими ж культурою, духовністю, мовою… Аж тут до слова був запрошений редактор журналу «Книжник review» Костянтин Родик, котрий повернув розмову у зовсім інше русло: «Розмови про духовність і культуру – це шлях або до спекуляції, або у глухий кут. Пан Костянтин пояснив своє бачення державної підтримки книги: «Це – створення інфраструктури: книгарень, системи розповсюдження… Державну мережу неможливо відновити. Інша річ – продумана система орендної плати, яка дозволила б не потерпати місцевим бюджетам». І це була не єдина пропозиція, адже потрібна і реклама для того, щоб залучити людей до читання, зацікавити їх книгою. Наприклад, у Франції на чотирьох основних телевізійних каналах є передачі про книжкову продукцію. А у нас – горілка, засоби для миття унітазів, ліки від простатиту – тільки не книга… Але мова навіть не про телебачення. Запитаймо, скільки людей знали про цей ярмарок, про Всеукраїнський форум видавців, що відбувався у Львові близько півтора місяця тому, про неначе засекречені акції видавництва «Нора-друк» та «Клубу любителів книги», що про них особисто я почула лише 11 листопада в актовому залі?

«Допоможи собі сам»

Альтернативний вихід запропонувала директор видавництва «Нора-друк». На її думку, перед виборами може спрацювати така схема: партія, допомагаючи видавництву в реалізації продукції та популяризації самого видавництва, таким чином рекламуватиме себе. Чесно кажучи, мені стало не так шкода видавців, коли я це слухала, як просто соромно і страшно: до якого стану їх довели? Ця пропозиція, звісно ж, підтримана не була. Українські книговиробники та книгорозповсюджувачі могли втрачати кошти, популярність, але не гордість. Принаймні це наштовхувало на думку, що вони досі не падають духом і готові боротися до останнього. Виявилося, що так воно і є. Тому що одразу ж після пропозиції «допоможи собі сам» почали згадувати приклади з минулих передвиборчих кампаній. Згадали про методи партії «Регіони України», котра, маючи на меті завойовування електорату, скуповувала старі підручники, де більше було написано про Леніна, ніж про сам предмет вивчення, і розвозила їх по селах. Це, звичайно, корисно для видавництв, які мають серйозні проблеми з реалізацією продукції. З цим ніхто не сперечався. Але постало інше запитання: «Закінчаться вибори – і ми будемо у тій самій ситуації. Треба добитися систематичної підтримки». З цього випливає висновок: суть проблеми – у відсутності державної політики стосовно книговидавництва. Закон України «Про видавничу справу»  аж ніяк не сприяє розвиткові галузі, а навпаки – доводить до того, що вона взагалі скоро Богові душу віддасть. У нас книгу прирівняли до вугілля, газу, ковбаси, встановивши  20-відсотковий  податок. Але ж від цього залежить ціна продукту. Чому в книгарнях так мало україномовних чи взагалі українських видань? Бо вони не по кишені нашому читачеві, а через те – не вигідні книгарням, власників яких також треба зрозуміти.

«Хто – в ліс, хто – по дрова»

Під кінець дискусії виявилося, що не тільки державна політика в усьому винна: немає єдності серед самих українських видавців. Що це: конкуренція на ринку, котрий поволі спускає дух, небажання гуртуватися? Пояснити ніхто не зміг, але всі погодилися, що ситуація – критична. Як виявилося, українські видавці вже зустрічалися з Прем’єр-міністром України Юрієм Єхануровим (директор видавництва «Фоліо», брати Капранови, В. Кирилова та інші). Було запропоновано багато цікавих речей. Але найбезглуздішим виходом зі становища мені видався ось який крок: вилучити з бюджету частину коштів, виділених для телебачення та радіо, для підтримки книговидавництва. Переливання з пустого в порожнє?! Хтось бачив «апаратуру» на державному радіо, якщо можна так назвати ті пережитки феодальної доби, що вже кілька років на ладан дихають? Що звідти вилучиш і яка з того буде користь? Зрозуміло, що зустріч ця нічого не дала.

Окремо вирішили достукатися до влади брати Капранови. Рік тому вони подали на розгляд парламенту проект закону про квотування ввезення книг в Україну. Проте, як вирішили гуртом учасники «круглого столу», він виявився недосконалим.

Отже — висновки: з усього прості. Необхідна насамперед згуртованість дій видавців. Для цього, власне, в Україні створена і Асоціація видавців. По-друге, боротися за свої права треба рішуче і наполегливо. Першим позитивом цього рішення стало планування проведення другого «круглого столу», учасниками якого таки стануть голови політичних партій – люди, які, за їхніми ж словами, турбуються про майбутнє країни. Отож, нехай потурбуються і про книговидавничу справу. Була підтримана пропозиція Костянтина Родика об’єднати Асоціацію видавців із Комітетом виборців і підготувати список партій, у програмі яких немає жодного слова про книгу. Це дало підставу протестувати проти їхньої діяльності. До речі, саме таким шляхом польські видавці вибороли собі нульовий податок.

Словом, доведені до відчаю українські книговиробники налаштовані рішуче і серйозно. Це вселяє надію на їхню перемогу. Чим закінчиться їхня боротьба – ми матимемо можливість дізнатися наступного року, на восьмому ярмарку «Книжковий світ», що відбудеться з 9 до 12 листопада 2006 року.

До речі, ми й самі могли б допомогти нашим видавцям. Як? — Та хоча б купивши українську книжку!

 Катерина Лізавенко