На жаль, щорічне послання Президента України, із яким Віктор Ющенко виступив у парламенті, так і не стало предметом серйозної уваги та аналізу. Практично усі коментарі звелися до далеко не головного акценту його виступу, а саме необхідності продовжити конституційну реформу з метою знайти оптимальний баланс  між різними гілками влади. Це може свідчити про одне: передвиборна істерія сягнула апогею й не дозволяє спокійно й кваліфіковано обговорювати актуальні питання стану та перспектив розвитку Української держави.

Тим часом сьогодні є усі підстави стверджувати, що Послання Президента стало етапною подією у житті країни. Адже не секрет, що вступаючи у боротьбу за посаду Глави держави, Віктор Ющенко не мав ідеологічно цілісної програми. “Десять кроків назустріч людям” – це радше пропагандистська агітка, аніж концептуальний документ, що розкриває шляхи утвердження державності.

Отже, Ющенкові знадобилося трохи більше року, щоб врешті визначитися із власною ідеологією та сформулювати чіткі орієнтири, на які має рівнятися країна. У даному випадку йдеться не стільки про соціально-економічний розвиток держави, як світоглядні принципи, що власне визначають зміст усіх необхідних реформ.

Насамперед треба відзначити, що на відміну від Кравчука і Кучми, які, здається, остаточно деградували до статусу васалів Росії, Ющенко чітко дистанціювався як український Президент. Говорячи про систему суспільних цінностей, він наголосив, що “вона має бути без білих плям чи недомовленостей, однаково своєю для жителя Києва чи Донецька, Львова чи Сімферополя”. “Наша мета – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя”, – процитував Віктор Ющенко слова Івана Франка. При цьому він підкреслив, що не сприймає поділу українців на своїх і зарубіжних й готовий запропонувати нову концепцію єднання  світового українства як невід’ємної складової української нації.

У цьому контексті важливим  є ставлення Президента до так званого “мовного питання”. Уже склалася певна традиція в його оцінці: з одного боку, чимало можновладців намагаються його “не помічати”, а з іншого, посилюється тенденція до одержавлення російської мови, що неминуче веде до мовної дискримінації, зокрема зневажання мови титульної нації. У своєму виступі Ющенко виокремив важливу роль української мови як одного із ключових чинників у створенні нової ціннісної системи. “Державність української мови має виступати не тільки важливим інтегрувальним чинником, а й слугувати потужним фактором культурно-інформаційної, економічної, політичної безпеки нашої держави”, – наголосив Глава держави. Водночас, і на цьому треба наголосити, Ющенко не вдався до малоросійських реверансів щодо “важливості російської мови”, як це робили і роблять його попередники, деякі нинішні соратники, не кажучи вже про опонентів.

Президент Ющенко недвозначно дав зрозуміти, що наріжним каменем у системі суспільних цінностей сучасної України має стати релігія, зокрема християнство та висловив стурбованість роз’єднаністю православних церков. При цьому Ющенко впевнений, що держава, Президент, не втручаючись у церковні справи, вправі сприяти утвердженню єдиної помісної соборної первоапостольної православної церкви. Тут треба відзначити, що і його попередники час від часу заявляли про необхідність консолідації православ’я. Однак до  їхнього голосу так ніхто і не прислухався. Причини різні, але одна з головних – це атеїзм Кравчука і Кучми. Безумовно,  християнину Ющенку буде органічніше і легше сприяти розв’язанню болючих проблем православ’я.

Ющенко й надалі залишається палким прихильником європейського вибору. У Посланні він чітко окреслив етапи на шляху інтеграції нашої країни до Європейського Союзу. Звісно, така позиція Ющенка нікого не здивувала. Впадає в око інше: Президент фактично нічого не сказав про сучасний стан та проблеми українсько-російських взаємин. За дужками його виступу залишалася широкомасштабна економічна й політична війна, яку впродовж кількох місяців проти України веде наш найбільший “стратегічний партнер”. Таке “ігнорування” російського питання дає підстави зробити кілька висновків. По-перше, Ющенко наскільки вірить у власні сили, що не вважає за необхідне зайвий раз коментувати хамство Кремля. По-друге, російська експансія сягнула таких масштабів, що потрібні заходи, адекватність яких не обговорюється у сесійній залі. По-третє, і в це не хотілося б вірити, нова влада ще не готова до російських викликів і перебуває у стані пошуку оптимальних рішень, що дозволять гідно вийти зі складної ситуації.

Ще одна цікава деталь, пов’язана із Посланням Президента. Його виступ у Верховній Раді засвідчив відмінності, які існують між Ющенком та “його” партією “Народний Союз “Наша Україна”. Остання, на відміну від Президента, поки що так і не спромоглася виробити якусь конкретну ідеологію, яка б свідчила про завдання та мету партії. І коли Президент  у Посланні закликав “вийти з окопів”, то це також можна адресувати НСНУ, іншим його прихильникам.

Як і слід було очікувати, Послання не викликало особливого ентузіазму в таборі опозиції. І це можна пояснити не лише тим, що її пріоритетом є наступні вибори. На тлі масштабних завдань та ідей, що їх озвучив Президент, особливо убого і примітивно виглядають гасла опозиції. Не важко побачити, що вектор Ющенка спрямований вперед, тоді як опозиція, наче воша кожуха, тримається ідеологічних і політичних трафаретів минулого. Щоб у цьому переконатися, варто лише пригадати зміст рекламних роликів Партії регіонів чи блоку “Не так”. Проте час і прогрес зупинити неможливо. І добре, що це розуміє Президент України.

Богдан Червак