Пам'ятаєте, як ма­ши­на ра­дянсь­кої іде­о­логічної про­па­ган­ди на­туж­но і нав'яз­ли­во об­смок­ту­ва­ла ге­роїзм Олек­сан­д­ра Ма­т­ро­со­ва чи Зої Ко­с­мо­дем'янсь­кої? Навіть як­би будь-який пе­ресічни­ий скеп­тик за­хотів залі­пи­ти ву­ха вос­ком, йо­му би не вда­ло­ся проісну­ва­ти у гер­ме­тич­­но­му про­сторі. Про­сторі, звільне­но­му від що­ден­них на­га­ду­вань прізвищ лю­дей, з яких бу­ло зроб­ле­но ідолів, котрі до­по­ма­га­ли зом­бу­ва­ти не­щас­них жи­телів ав­то­ри­тар­но­го і ре­пре­сив­но­го ко­ролівства. Не хо­чу за­раз вни­ка­ти у спе­цифіку ра­дянсь­ко­го фа­на­тиз­му, заміша­но­го на стра­хові пе­ред фе­ти­ша­ми сер­па і мо­ло­та, цим унікаль­ним різно­ви­дом то­таліта­риз­му.

...Ко­лись ме­не вра­зи­ло за­кін­чен­ня ба­ла­ди про трьох юних во­яків УПА, що, ото­чені вна­слі­док зра­ди війська­ми совє­ць­кої ре­гу­ляр­ної армії, відда­ли пе­ре­ва­гу ко­лек­тив­но­му са­мо­губ­ст­ву, а не по­ло­ну, розі­р­вавши гра­на­ту: "Моск­ва кри­їв­ку ото­чи­ла, кри­чать: "Бан­­де­ри, вам кінець"// А хтось там крик­нув: "Сла­ва Вкраїні! Ми не зда­мо­ся, кра­ще смерть!"//Ой там у лузі, при до­лині, чер­воні ма­ки зацвіли//Бо там три хлоп­ці, три ук­раїнці, жит­тя за во­лю відда­ли"...

Безіменні не зда­ва­ли­ся у по­лон, за­би­ра­ю­чи на той світ і оку­пантів. Ма­тері відмов­ля­ли­ся впі­зна­­ва­ти своїх мерт­вих синів, щоб ен­ка­ве­ди­с­ти не зни­щи­ли всю ро­ди­ну. І світи­ли­ся тоді над ма­­те­ринсь­ки­ми го­ло­ва­ми му­че­ницькі німби...

Опір ре­гу­лярній ра­дянській армії на по­чат­ку 50-х років ми­ну­ло­го століття по­чи­нав на­га­ду­ва­ти Сізіфів камінь. Але без­імен­ні не ду­ма­ли над софістич­ни­ми маніпу­ляціями слів. Во­ни жи­ли і по­ми­ра­ли, кла­ду­чи на жор­сто­кий вівтар виз­воль­ної бо­роть­би свою мо­лодість і цно­ту, без­пе­ку близь­ких і власні жит­тя.

Їхні долі скла­да­ли­ся по-різно­му. Ці долі не­мож­ли­во, а то й шкідли­во уніфіку­ва­ти, підво­дя­чи до яко­гось спільно­го аб­ст­ракт­но­го зна­мен­ни­ка. Бу­ли і при­кла­ди підло­ти та зра­ди, іноді лю­ди не ви­т­ри­му­ва­ли май­стер­но про­ду­ма­ної си­с­те­ми фізич­них і психічних тор­тур... Цьо­го, між іншим, та­кож не слід бо­я­ти­ся. Бо те, що не ска­же­мо ми, ска­жуть –  у вде­ся­ти­крат пе­ре­кру­че­но­му ва­рі­анті! –  не­дру­ги. Нам за­раз пот­ріб­на не без­дум­на, на взірець біль­шо­­виць­кої, ку­ми­ри­зація та апо­с­толізація ге­роїв УПА, а лю­дя­ний і скру­пу­ль­оз­ний реєстр їхньо­го жит­­тя і смерті. Нам, а особливо молоді, потрібні спокійні та гід­ні, без надмірно­с­тей і па­фо­су знан­ня та роз­повіді про їхнє по­движ­ництво, про те, як во­ни, юні і ча­с­то ще неціло­вані, ви­би­ра­ли честь, а не без­че­с­тя.

Зма­леч­ку я знав про по­встан­ня рабів під про­во­дом Спар­та­ка. Півди­тя­ча, піво­троць­ка ро­ман­ти­ка до­пов­ню­ва­ла кар­ти­ну хва­ли і сла­ви. Так, до речі,  на­зи­вається ле­ген­дар­ний для сво­го ча­су ро­ман по­ля­ка Яро­сла­ва Іваш­ке­ви­ча. Але услід за історією Ук­раїнської По­встан­сь­кої Армії кро­кує не ли­ше  сла­ва, а й  ху­ла. Що ж, для ра­дянсь­ко­го ча­су це бу­ло за­ко­номірно: во­рог пе­ред то­бою, він не­на­ви­дить твою мо­ву і сим­во­ли, твою ге­роїчну історію і пасіонарність твоїх дідів та прадідів.

Си­ту­ація років, що відлічу­ють не­за­лежність, за яку по­ми­ра­ли ті, що так хотіли жи­ти, на­га­дує те­атр абсурду. Су­пе­реч­ки про виз­нан­ня УПА во­ю­ю­чою сто­ро­ною, пап­лю­жен­ня їхніх зна­мен, що кру­тять те­левізійни­ки – кар­тин­ка, мов­ляв, ціка­ва; істе­рич­на і зо­о­логічна не­на­висть до ге­роїв з бо­ку  то­ва­ришів із більшості лі­вих партій і не тільки, за ви­нят­ком хіба що ча­с­ти­ни помірко­ваніших "мо­ро­зівців"; по­бу­то­ва де­монізація тих, що бу­ли мо­ра­ль­но чи­с­ти­ми і не відповіда­ють за на­силь­ст­во і те­рор над мир­ним на­се­лен­ням так зва­них псев­до­бан­дерівців, себ­то ак­торів із те­а­т­ру імені Фелікса Дзер­жинсь­ко­го... Пе­релік мож­на про­дов­жу­ва­ти. Але ук­раїнські вій­сь­кові патріоти не за­слу­жи­ли ху­ли, без­кар­ної й аг­ре­сив­ної.

Нас че­кає ве­ли­ка пра­ця над вста­нов­лен­ням імен ба­га­ть­ох безімен­них, над но­ви­ми підруч­ни­ка­ми національ­ної історії. Нам не тре­ба постійно бідка­ти­ся, що ко­лись і  якийсь май­же за­бу­тий нині пре­зи­дент десь там ска­зав, що, мов­ляв, національ­на ідея не спра­цю­ва­ла. Нам тре­ба по­волі на­бу­ва­ти істо­рич­но­го  скле­ро­зу на по­раз­ки. Тро­хи більше, пам'ята­ю­чи про трагічні ли­ки національ­но­го ми­ну­ло­го, пам'ята­ти про національ­не май­бут­тя. Зви­чай­но,  не за­ра­ди че­с­то­люб­ст­ва чи пи­хи. Мерт­вим бай­ду­же до ху­ли або сла­ви. За­хо­ло­лим очам уже, на жаль, не до­по­мог­ти надмірною па­то­кою і фіміама­ми. Але хай воз­дасть­ся їм за їхній патріотич­ний жер­тов­ник, яким нерідко бу­ва­ла на­ша зем­ля.

Хва­ла, а не ху­ла, і сла­ва, по­кла­де­на до їхніх невідо­мих бра­т­сь­ких мо­гил, потрібна пе­ре­довсім нам, жи­вим. Во­на до­по­мо­же по­ви­прям­лю­ва­ти наші хреб­ти і розігну­ти, ча­с­то бай­дужі і зом­бо­вані, наші спи­ни.

Сте­пан Про­цюк