Для українського суспільства кожні нові вибори – знакова подія. За декілька місяців до знаменного дня, коли вся країна в довгоочікувану неділю піде ставити позначки напроти прізвищ, з якими пов’язує свої надії на майбутній добробут, політична еліта, котра прагне отримати ці позначки напроти своїх прізвищ, розбурхує в суспільстві старі, вже зарубцьовані, конфлікти. Часто ці конфлікти стосуються українсько-російських відносин, повернення до сім'ї братніх народів тощо.

Проросійські сили роблять ставку на східний і південний реґіони нашої держави, де проживають українці, на яких найбільше вплинуло сімдесятирічне панування Російської імперії, і відкривають теми на кшталт подвійного громадянства, другої державної мови, що є найбільш дискусійними у  нашому суспільстві. Для молодої української держави це дуже важкий тягар. Конфлікти не дають постати країні у повній її могутності, адже внутрішня нестабільність найбільше впливає на національну безпеку України. Треба раз і назавжди закрити цю тему: українці мають зрозуміти, що це лише популістські гасла, втілення у життя яких або неможливе, або  несе в собі набагато більше недоліків, аніж переваг.

Подвійне громадянство

Ця тема дуже актуальна для жителів прикордонних територій: передусім східних регіонів України, населення, що мешкає поблизу українського кордону з Румунією. Справді, частина українців бажала б мати паспорт іншої держави, на крайній випадок – щоб трохи підзаробити, для простішого перетину кордонів чи у разі виникнення проблем із законом.

Та ці вигоди не такі вже й переконливі, якщо порівняти їх із негативами запровадження подвійного громадянства. Адже його введення означає не лише розширення прав людини, а й збільшення її обов'язків. Науковці, що займаються даною проблематикою, наголошують на тому, що у більшості країн законодавство суттєво відрізняється, часто суперечить одне одному, а людині, яка має громадянство обох держав, доводиться робити складний вибір: приписи якої країни їй виконувати, а якої – порушувати. Скажімо, кому така людина має платити податки: країні, де проживає, країні, де працює, чи, може, щоб не опинитися у в'язниці однієї з цих держав, платити подвійний податок?

Крім того, у законодавствах багатьох держав (це стосується і України, і Росії) існує норма, за якою громадянин держави «Х», що має інше громадянство, у правових відносинах з цією країною «Х» вважається лише громадянином держави «Х». Це означає, що якщо в українців, які все-таки отримають громадянство Російської Федерації і потраплять на її території у скруту, виникнуть проблеми із правоохоронними органами тощо, – дипломатичні служби України не зможуть допомогти. Це стосується і військової служби. Тобто українці, які матимуть подвійне громадянство, будуть призвані до російської армії і служитимуть у Чечні, Дагестані чи будь-якій іншій «гарячій» точці, яку влаштує уряд РФ. Інколи країни укладають двосторонні угоди щодо таких неоднозначних ситуацій, але ці відносини врегулювати дуже складно, тим більше – враховуючи складні російсько-українські відносини.

Кому ж потрібне подвійне громадянство? Скажімо, громадянство більшості країн отримати не так просто: треба або народитися на території цієї країни, або одружитися з громадянином країни, або ж заплатити декілька сотень тисяч доларів. Останній варіант найбільш бажаний для країн, що надають громадянство. Думаю, небагато українців здатні викласти таку суму навіть заради ще одного паспорта. Здебільшого люди прагнуть одержати подвійне громадянство, коли хочуть приховати прибутки, щоб не платити податків; намагаються уникнути кредиторських та інших судових позовів у країні походження. Таким чином, подвійне громадянство реально потрібне злочинцям, які уникають відповідальності, а не законослухняним громадянам України.

Друга державна мова

Ще одна проблема, що стоїть на порядку денному, – запровадження другої державної мови – російської.

Для чого це потрібно? Для початку варто розібратися, що таке державна мова і чим відрізняється державна мова від мов національних меншин.

Законодавство будь-якої країни покладає на державну мову багато функцій. Однією з найголовніших є державне управління. Державна мова – це мова офіційних документів, законів, зрештою – це мова Конституції. Саме цією мовою віддають накази в армії. Тому державну мову має розуміти кожен громадянин держави.

Що ж станеться, якщо цих державних мов буде декілька? Українці мають знати всі державні мови, законодавчі акти повинні будуть перекладатися цими мовами, а для цього треба буде утримувати величезний штат перекладачів, виникнуть проблеми з різнотлумаченням одних і тих самих документів, написаних різними мовами. Отже, ще декілька проблем додасться до незмірної кількості тих, які вже існують.

Російськомовні – несвідома їх частина – звинувачують владу і суспільство в тому, що вони зазнають утисків, але хіба російська мова не має того ж статусу, що й інші мови нацменшин? Вона чудово розвивається на тих територіях, де проживає російськомовне населення: діти у школах вчать російську, практично всі підручники, книжки, ЗМІ виходять російською мовою, всі фільми перекладаються насамперед на російську, радіо- і телеканалів в Україні більше російськомовних, ніж україномовних, тощо. То на що ж скаржаться українські росіяни? Якщо вони хочуть жити в Україні, то мають вчити державну мову, адже саме державна мова визначає кордони країни, це – одна з гарантій національної безпеки країни, цілісності її території.

До того ж, наданням мові російської меншини статусу державної ми таким чином надамо привілеї одній нацменшині і виявимо зневагу до прав інших національних меншин. Адже на території України проживає декілька десятків національних меншин. То, можливо, для кожного регіону слід запроваджувати другу державну мову: на території компактного проживання румунів – румунську, татар – татарську, євреїв – єврейську? Тоді Україна перетвориться на купу маленьких територій з різними державними мовами. Але тому мова і називається державною, що вона діє на території всієї держави.

Шановні українці (я звертаюся до всіх громадян України), нам вже час зрозуміти, у якій державі ми живемо, які закони маємо виконувати, чия армія нас захищає. Ми маємо усвідомити, що ми – єдиний, неподільний народ, який власним зусиллям зможе стати могутнім, розвинутим членом світової спільноти, до думки якого прислухаються. Але для цього треба відмовитися від тих привидів, які нам нав'язують антидержавницькі сили. Нам до снаги змінити наше майбутнє.

Ігор Токар, кандидат у депутати  Київської обласної ради