Загалом, Василь Стус аж надто висока постать, аби говорити про нього всує, себто під час ювілейних промов, на сторінках ґлянцевих журналів або й на шкільних уроках з української літератури. Щодо останнього, то саме у середній школі й відбувається перша, але ґрунтовна й надійна профанація його життя й творчости. Після того, як поет став леґітимною постаттю в нашій, уже незалежній, історії, школярам його презентують виключно в якості поета-патріота.

Відтак, знову виникають численні штампи й кліше, як це було і є у випадку з Шевченком, Франком чи Лесею Українкою. Насправді всі вони, включаючи і Василя Стуса, були дещо іншими або й зовсім відмінними від хворобливої вчительської уяви. Спрофанувати – просто; значно складніше виявити глибинне розуміння таких непересічних особистостей. Бо той же Василь Стус, сягнувши найвищого щаблю самоусвідомлення, написав: “Творити – чутися у клінічній ситуації”.

Василь Стус – поет не лише український. І про це забувати не варто. Як Лорка належить не лише Іспанії, але й цілому світові, так і Стус має бути доступний всім. Зайве говорити, що він піднявся до розуміння зла як такого, як феномену планетарного масштабу. Основні концепти його лірики – виразно екзистенційного звучання – будуть зрозумілими і у Франції, і в Іспанії, і в будь-якій іншій країні, що знайома з фашизмом і тоталітаризмом. До речі, аналогія долі Стуса із Лоркою виглядає доволі переконливо: один був розстріляний режимом, інший закатований в карцері напередодні отримання Нобелівської премії. Інша аналогія – Тарас Шевченко. Василь Стус п’ятнадцять років провів у таборах і на засланні; і як, і Шевченкові, йому врешті-решт заборонили творити.

Про Стуса говорити нам, теперішнім, дуже непросто, хоча й треба. Чому непросто? Бо до Стуса, аби говорити про нього, треба спочатку хоч мінімально наблизитися. А це неможливо, бо він був людиною неймовірних моральних чеснот. Навіть якщо забути про його геній мистця – поета, прозаїка, перекладача з кількох мов, критика і літературознавця, педагога. Напевно, ще з юности майбутній поет сформулював для себе особистий моральний імператив, якого послідовно дотримувався аж до того дня, коли на знак протесту проти утисків прав політв’язнів оголосив, ідучи до карцеру: „Я оголошую голодівку до кінця...” Думаю, Василь Стус і сьогодні був би в опозиції. Бо був патологічно чесним і безкомпромісним. Модель своєї поведінки означив як позицію “прямостояння”. Подібних неологізмів у Стуса дуже багато, для адекватного вислову йому завше не вистачало зужитих, затертих лексем. Ще у передньому слові до ранньої збірки поезій, яка так і не побачила світ у кінці 1960-х, поет виразно й вичерпно артикулював своє життєве й мистецьке кредо (а ці речі ніколи не розділяв, будучи неймовірно цілісною натурою): „Ненавиджу слово „поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи! Один з найкращих друзів – Сковорода”. У цьому зізнанні – увесь Василь Стус.

Олег Соловей, пролетарський письменник, м. Донецьк