Сьогодні лише лінивий не пише і не говорить про створення парламентської коаліції. Ба більше, політичне життя в країні фактично звелося до однієї теми: обговорення ймовірної конфігурації політичних сил, що можуть утворити уряд. Парадокс полягає у тому, що це обговорення, як правило, позбавлено сенсу, оскільки нагадує ворожіння на кавовій гущі. А тому більш важливо розглянути процес створення коаліції у дзеркалі української демократії, яка дала змогу побачити “хто є хто” насправді.

Але спершу треба констатувати, що політична реформа, а точніше її варіант, запропонований Медведчуком і Морозом, не спростив, а ускладнив процес формування системи законодавчої і виконавчої влади. На цю пору в Україні лише інститут Президента залишається єдиною легітимною і дієвою гілкою влади. Натомість Верховна Рада та Кабінет Міністрів  уже впродовж тривалого часу залишаються структурами, які не працюють на повну силу, і невідомо коли будуть остаточно сформовані. Отже, політична реформа поки що лише послабила українську владу, зробила її вразливою на міжнародному відтинку, чим продовжує користуватися наш “стратегічний партнер” – Росія, яка не послаблює, а посилює політичний та економічний тиск на Україну.

Переговорний процес щодо створення парламентської коаліції показує, що його суб’єкти налаштовані один до одного не те що критично, а вкрай негативно. Сказане насамперед стосується так званих помаранчевих переможців виборів, які мали достатньо часу, щоб домовитися про створення коаліції, проте  цього не зробили і невідомо чи зроблять. Це лише зайвий раз підтверджує наявність серйозних ідеологічних і політичних протиріч, що існують між БЮТ, блоком “Наша Україна” та СПУ.

Проте не лише ідеологічні й політичні розбіжності стали на перепоні створення коаліції. Серйозним  каменем спотикання є обрана різними помаранчевими лідерами тактика ведення переговорів.

Сильною і водночас слабкою позицією БЮТ є фанатичне бажання Юлії Тимошенко стати прем’єр-міністром України. Переговорний процес показав, що у стані помаранчевих Тимошенко залишається найсильнішою кандидатурою на пост керівника уряду. “Наша Україна”, СПУ не спроможні у своїх лавах віднайти їй гідну альтернативу. У свою чергу, позиція БЮТ: Тимошенко – прем’єр, або – опозиція,  це намагання говорити про створення коаліції мовою шантажу, на що не може погодитися Ющенко,  бо на це він і Президент.

Несподівано “золоту акцію” отримала “Наша Україна”. Саме до неї апелюють БЮТ і соціалісти. Правда, їхня апеляція з кожним днем все більше нагадує облогу й намагання поставити нашоукраїнців на коліна. Донедавна тактику “Нашої України” у переговорному процесі взагалі було важко збагнути. Усі пам’ятають, як у виборчу ніч голова політради НСНУ Роман Безсмертний, не дочекавшись навіть попередніх результатів виборів, заявив, що зважаючи на те, що БЮТ випередив “Нашу Україну” та СПУ, саме він має право пропонувати кандидатуру на посаду прем’єр-міністра України. Тоді ж з’явилася інформація, що “капітуляція” Безсмертного пояснюється дуже просто: йому запропонували посаду голови Верховної Ради України.

Згодом Безсмертного усунули від ведення переговорів, доручивши цю роботу чинному прем’єр-міністру Юрію Єханурову та секретарю РНБО Анатолію Кінаху. Саме в цей час з’явилися повідомлення про переговори між “Нашою Україною” та Партією регіонів стовно створення так званої великої коаліції. Цим одразу ж скористалася Юлія Тимошенко, яка справедливо зазначила, що будь-який альянс між “НУ” і Партією регіонів – це шлях, що веде нинішнього главу держави та політичну силу, почесним головою якої він є, у політичне небуття.

Більш-менш тактика “Нашої України” стала зрозумілою, коли у справу втрутився Президент В. Ющенко, який, провівши переговори із В. Януковичем, Ю. Тимошенко та О. Морозом, дав зрозуміти, що хоче насамперед бачити чітку програму дій коаліції, а вже потім можна приступити до розподілу посад.

Флюгерством віє від тактики СПУ. Зрештою, соціалісти ніколи не відзначалися принциповістю. І цього разу Олександр Мороз підігрує то “Нашій Україні”, то БЮТ.  Саме Мороза у першу чергу стосуються слова Віктора Ющенка про необхідність зробити уроки із діяльності помаранчевої коаліції, яка півтора роки тому уже існувала в Україні. Адже найслабкішою складовою тодішнього помаранчевого уряду була соціалістична ланка, зокрема діяльність міністрів-соціалістів, які умудрялися одночасно бути при владі й в опозиції. Яскравим представником соціалістичної безпринципності є діяльність (бездіяльність) міністра аграрної політики Олександра Баранівського, який в уряді Тимошенко не визнавав прем’єра, й відставки якого постійно домагався тодішній міністр економіки Сергій Терьохін. Іншими словами, якщо у БЮТ та “Нашої України” є хоч якась позиція, то її відсутність в СПУ дає підстави припустити, що соціалісти можуть легко увійти як до помаранчевої, так і до біло-синьої коаліції.

Розвіявся міф про “послідовних опозиціонерів” із Партії регіонів. Не маючи змоги утворити парламентську більшість, лідери ПР усе частіше говорять про необхідність союзу із колишніми непримиренними ворогами. Цікаво, що не останню роль в пропаганді ідеї “прагматичної коаліції”, основу якої мають скласти “НУ” і ПР, відіграє відомий політичний ренегат Тарас Чорновіл. Ось де знадобився  його політичний досвід. А якщо серйозно, то позиція “регіонів” зайвий раз підтверджує думку, що для цієї сили влада є самоціллю, засобом захистити свої корпоративні економічні інтереси. Біда лише у тому, що цього поки що не розуміють виборці, які, голосуючи за Партію регіонів, вважають, що віддають свій голос принциповим борцям із “помаранчевою чумою”.

Немає сенсу аналізувати тактику КПУ. Петра Симоненка просто не допустили до переговорного процесу. Така доля маргінала.

Лише один висновок напрошується  у контексті нинішніх коаліційних переговорів: ще одна “дитяча хвороба” української політики має назву  – створення парламентської коаліції.

Богдан Червак