У зв'язку з вивченням життя і діяльності такої виняткової постаті в історії України, як генерал Роман Шухевич, виникає низка запитань, відповіді на які мають дати не лише науковці-історики, — також потрібно зрозуміти ставлення до цих проблем широкого кола і прихильників, і ворогів українського національно-визвольного руху та української незалежності.  

Протягом останніх років фігура фактичного довголітнього керівника українського підпілля вже привертала увагу дослідників. Кількість праць, присвячених Тарасові Чупринці, збільшується. Поволі зростає мемуарний доробок. Намагатимуся системати­зувати та конкретизувати деякі основні моменти, від висвітлення яких — не лише у світоглядному, а й у цілком рельєфному науковому плані — залежить об'єктивне визначення місця, котре повинен займати Р. Шухевич в історії України XX століття. Серед цих питань є й такі, що досі не вирішені в українській політичній дійсності. Вони вимагають не тільки наукової чи теоретично-конструктивної відповіді, а й, що не менш важливо, також вирішення у практичній площині актуальної політики.

Перше                                               

Чому український народ не карає винних за вбивство його вождів, його провідників, його лідерів, його еліти, зрештою, не лише за це, а й за геноцид нації?

Коли на паризькій вулиці вбили Симона Петлюру — вбив­цю Шварцбарда звільнили від вини і кари, а французьке «право­суддя» зробило все, щоб не розплутувати ниток, які вели до червоної Москви. Коли в Роттердамі вибухнула бомба, цій же самій Москві ніхто навіть не висунув звинувачення, а вбивцю, який ще довго жив у Москві та отримував «заслужену» чекістську пенсію, не те що не видали Україні як виконавця злочину — вбивства Коновальця, — а навіть не допитали про обставини підготовки і здійснення вбивства. (Його спогадам, відповідно спрепарованим, вірити не можна).

Коли від ціанистого калію, виготовленого в Росії, вмирав Бандера, німецька юстиція обмежилася символічною карою однієї марки, а вбивцею Сташинським, після того як він відбув ув'язнення, з готовністю заопікувалися колеги з ЦРУ (уряду ж Росії, яка тоді існувала під назвою СРСР, на лаву підсудних - фігурально висловлюючись, — як і після вбивства Петлюри, не посадили!). Коли загинув Шухевич... Що ж, досі не було жодного офіційного розслідування цієї справи і т. зв. компетентні органи не видушили з себе жодного слова про обставини смерті  україн­ського національного героя.

Це - офіційна сторона. А що українці?

Коли загинув Петлюра, частина української еміграції, нібито державницької, обурювалася, що повинен панувати національний траур — і бойкотувала цей траур. З дитячих років пригадую той шок, який охопив галицьке суспільство на вістку про вибух у Рот­тердамі, але Організація Українських Націоналістів, яку в ці роки та й пізніше так часто звинувачували в тероризмі, зреагувала - чим і як? Я не знаю відповіді, чому вона - під тогочасним керівниц­твом - не реагувала на смерть Великого полковника. Коли вбили Бандеру - ми також не знаємо відповіді, чому не було відплати за смерть провідника, і не знаю, коли цю відповідь матимемо (хоча сучасники подій ще живі, а деякі з них тепер часто бувають між нами). Чому українці так низько цінили життя своїх провідників?

Дні великого трауру, коли нація справді розриває шати на вістку про трагічну смерть своїх керівників, як знаємо з історії, часто спричинювались у нормальних народів до консолідації, об'єднання всіх політичних сил для спільної боротьби. Смерть Коновальця, Бандери, Шухевича не об’єднала нації, не перетворила її у єдиний міцний п’ястук відплати і не піднесла українського національно-визвольного руху на вищий табель.

Чому ті, що залишилися серед живих, забули заповіт гені­ального поета:

«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте 

І вражою злою кров'ю волю окропіте». 

Чому? Питання це мучить мене, а дуже хотілося б, щоб воно мучило також ціле українське суспільство. Бо інакше висновок буде один-єдиний: керівників української нації можна вбивати — не лише раніше, але й сьогодні, за це нікому не загрожує жодна кара, і після навіть найбільшого злочину українці не вимагатимуть його викриття та не об'єднаються довкола єдиної визвольної держав­ницької ідеї.

Друге

Для того, щоб зрозуміти роль і місце українського національно-визвольного руху 40-х рр., не потрібна була і не потрібна тепер дистанція в півстоліття, на яку так часто (деколи може й виправдано) покликаються історики.

В Югославії збройний антикомуністичний рух придушено протягом неповного року після захоплення влади комуністами Тіта. У Прибалтиці, найбільше в Литві, зелені брати активно діяли ще приблизно три-чотири роки. У Польщі уряд т. зв. національної єдності утворився через місяць після закінчення війни, і за рік-півтора позбавив будь-яких шансів підпільну антикомуністичну боротьбу. Чехословаччина, Румунія, не кажучи вже про Східну Німеччину і Східну Австрію, покірно схилили голови і склали руки без наміру творити будь-яке антикомуністичне, а тим більше збройне підпілля. Угорщина відродилася до боротьби лише через більше як десять років.

Тільки Україна, незважаючи на формальне закінчення Другої світової війни, ще п'ять років - під керівництвом свого генерала Романа Шухевича - вела завзяту боротьбу з озброєним до зубів ворогом, переможцем у війні. Тільки український народ вів війну з російськими комуністичними загарбниками та їхніми кола­борантами - це було очевидно і в 1946, і в 1947, і в 1948 рр., це очевидно також  і тепер.

Україна 1944 року дала дуже велику (стотисячну) еміграцію - еміграцію, що оголосила себе політичною, еміграцію, яка  за своїм складом була, значною мірою, інтелігентською, яка за своїм політичним характером була, що цілком зрозуміло, антико­муністичною. Еміграція, що повинна була дуже добре знати про роль і значення ОУН, УПА, генерала «Тараса Чупринки». Повинна була, але чи справді всі її політичні представники хотіли розуміти, що Україна є єдиною країною в Європі, яка непохитно тримає у своїх руках прапор збройної боротьби з російським імперіалізмом, невдало прихованим під пошарпаним одягом комунізму?

Не маю наміру аналізувати ставлення української еміграції другої половини 40-х — початку 50-х рр. до національно-визвольної боротьби в Україні, але для мене зрозуміло, що на більшості облич тоді не було гордості за свій народ, за своїх героїв. Як багато навіть «патріотичних» політичних діячів намагалося переконувати - ми не націоналісти, о ні, нас такими обзивають і ображають, ми демократи, так як і ви, представники великого американського суспільства, що збудувало найкращу демократію світу (яка справжня вартість цієї т. зв. демократії, ми вже, здається, переконалися). Більшості українських політичних емігрантів треба було пристосуватися до чогось (тільки не до чогось українського) — бо як же ж то українець, та ще непристосований? У дечому цей стан нагадував перші роки після проголошення незалежності, коли «патріоти» гарячково кидалися на всі боки, шукаючи, до кого пристосуватися і два-три роки, - ба більше – п’ятнадцять років незалежності, багато чим фіктивної, не могли видушити раба з раба, якому, бачте, пристосовуватися до власної незалежницької, державницької ідеї не личить, - бо хто ж тоді утримуватиме вічних найманців? Пристосовувалася ж діаспора в західному світі до т. зв. демократії, заперечувала свій справжній чи вдаваний націоналізм, старалася не перешкоджати великій дружбі двох великих народів — американського і російського. І ці люди з легким серцем скинули з балансу кривавої української історії і національно-визвольну боротьбу, і Українську Повстанську Армію, і її Головного командира генерала Романа Шухевича.

Все це дало набагато глибші наслідки, ніж можна гадати на перший погляд. Те, що матері замовчували тут, в Україні, як батько їхніх дітей загинули, може, в підпільній криївці, розірвавши себе гранатою, сприяло продукуванню перевертнів так само, як приховування того, що українці — сини гордого, хороброго народу, який наодинці, без жодної зовнішньої допомоги вів боротьбу не на життя, а на смерть з віковічним ворогом української нації. Історія національно-визвольної боротьби українського народу, історія його збройних сил — Української Повстанської Армії, - постать одного з її організаторів, Головного командира, видатного — у національному масштабі — стратега партизанської боротьби, що не знайшла відповідного місця у світовій історії, писаній ворожими Україні руками, що до них так дуже тулилися і знову пристосовувалися деякі діаспорні, а тепер і власні доморослі українські дослідники-історики. Та вже недалекий, думаю, час, коли — але для цього потрібні наші українські зусилля, а вони поки що слабкі — геройський подвиг народу і фігура одного з найвидатніших його керівників — генерала Романа Шухевича - займуть у всесвітній історії, в історії світового військового мистецтва належне їм місце. Бо інакше цілком не зрозуміло, чому в цій історії є Ернесто (Че) Гевара, а немає Романа Шухевича.

Але чому цього не сталося ще досі? Як довго ще замилюватимуть історичну правду творіння офіціозу під егідою Інституту історії України Національної Академії наук України -т. зв. робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА (керівник С. Кульчицький) — під претен­зійними, ненауковими і неграмотними назвами «Проміжний звіт робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА» та «Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант)» - Київ, 2000?

Чому героїчна боротьба українського народу і постать генерала Шухевича ще не стали загальнолюдським надбанням?

Чому найбільші перешкоди правді про жертовну боротьбу за права українського народу чинять також ті, з чиїх уст так часто злітають елейні слова про права людини?

Третє                                         

Плюндруючи пам'ять про генерала, не раз справляли свій шабаш вороги української нації та її незалежності і з Заходу, і з Півночі. «Борці» з українським націоналізмом на подобу Во­лодимира Бєляєва-Домбровського, Едварда Пруса, чи й власні манкурти на кшталт Ярослава Галана, Клима Дмитрука-Гальського, самі навічно прибили себе в цей спосіб до стовпа ганьби.

Якось інакше, хоча й з ненавистю, але й з подивом та прихованим страхом дивилися на нього безпосередні вороги. Хочу ознайомити з фрагментами підписаної посмертно, але підготованої ще за життя генерала характеристики з початку 1950 р., складеної в Міністерстві державної безпеки УРСР у Києві. Читаю від моменту, коли Шухевич очолив ОУН (залишаючи без змін також окремі неточності):

«Шухевич Роман, що був у цей час (ідеться про 1943 р. — Д. Я.) одним із старих і впливових оунівських діячів (...), стояв на позиції утворення нової політичної організації і перебудови організаційної праці на принципах внутрішньої демократії — рішенням Бюро Проводу ОХН 13 квітня 1943 року був обраний до складу Бюро проводу як перший між рівними.

Рішення Проводу ОУН про призначення Шухевича керів­ником цього проводу було затверджено Третім надзвичайним великим збором ОУН, який відбувся у серпні 1943 року в селі Свобода Золота Козівського р-ну Тернопільської обл.

Згідно із затвердженим на цьому Зборі організаційним статутом, Шухевича за його становищем в ОУН назвали головою Бюро Проводу.

З цього часу Шухевич очолює Центральний провід ОУН та керує   цілою   бандитсько-терористичною (зберігаючи формулювання оригіналу. — Я. Д. діяльністю підпілля ОУН і банд формувань УПА (Українська повстанська армія) на території західних областей УРСР.

1944 р. Шухевич утворив т. зв. Головний військовий штаб УПА; для цього реорганізували відділи УНС (Українська народна самооборона) на відділи УПА і, як головнокомандуючий, підпорядкував цьому штабові бандформування УПА. Керівником Головного військового штабу УПА Шухевич поставив кадрових українських націоналістів Дмитра Грицая, псевдонім «Перебийніс», і Олександра Гасина, псевдонім «Лицар». (...)

1945 р. Шухевич та інші керівні оунівці вели, за дорученням Центрального проводу ОУН, переговори з німцями та їхніми союзниками, вищим угорським та румунським командуванням, а також з польським націоналістичним підпіллям про припинення взаємної боротьби та спільні дії проти частин Радянської армії, що наступають (...).

Шухевич як один з великих організаторів і керівників банд оунівського підпілля в Україні користується великим авторитетом в Закордонному бюро Проводу ОУН та, особливо, у Степана Бандери.

Шухевич відомий як сильний оунівський конспіратор; навіть близькі до нього особи, з якими він переховується, не знають його прізвища, псевдонімів і становища, яке він має в оунівському підпіллі. Влітку він переважно ховається в лісових масивах, базуючись на віддане йому оунівське підпілля. Зимою - в населених пунктах або містах під відповідною охороною.

Ці фрагменти я взяв з донедавна ще цілком таємної (але й досі ще не до кінця відкритої) справи - формуляра № 586, - складеної початково Управлінням 2-Н Комітету держбезпеки при Раді Міністрів УРСР.

Чи сучасні антиукраїнські (відверті й завуальовані) «дослідники» здатні скласти таку характеристику Головного Командира УПА? А якщо нездатні - то чому?

Четверте                                              

Про передумови національно-визвольної боротьби 1941 -1950 рр. Окупація Росією західноукраїнських земель 1939 р. була ката­строфою для організованого українського політичного руху й у Східній Галичині, і на Західній Волині, а трохи пізніше - і на Північній Буковині. Окупанти знищили політичний провід українських партій від крайових центрів до середніх або й нижчих ланок включно, фізично ліквідуючи або депортуючи діячів і звичайних членів різних політичних партій, як знаємо, не лише з Українського націонал-демократичного об'єднання, Української соціал-радикальної партії, Української соціал-демократичної партії, але навіть з Комуністичної партії Західної України (формально тоді вже розпущеної), зокрема тих її членів, що почувалися передовсім українцями і антисталіністами. ОУН також зазнала відчутних ударів, але за багато років пристосована до підпільної боротьби, вистояла.

Нині склалася деформаторська тенденція серед пронаціоналістичних істориків представляти інші українські політичні рухи - крім ОУН - бездарними, а весь народ, безпосередньо не охоплений підпільною мережею на 1939-1941 рр., - пасивним, малосвідомим, позбавленим компаса. Це не так: західна вітка українського народу ще у XIX ст. глибоко ввійшла в європейське суспільство, існувала політичне структурована нація (краще структурована, ніж тепер), яка, незважаючи на різні політичні течії і напрями, вся від першої чверті XX ст. жила єдиним бажанням: утворити незалежну Українську державу. Незвичайна історична роль революційної ОУН полягала в тому, що в роки Другої світової війни вона зуміла згуртувати якнайбільше активних політичних елементів з колишніх розгромлених партій та безпартійних на єдиній платформі боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.

Чому не висвітлювати цей процес із позицій історичної правди, а скочуватися на позиції вузького сектантства?

П'яте

Роман Шухевич як політичний діяч. Дехто з пізніших ідеологів намагався - всупереч історії та фактам - применшити та навіть знецінити значення Третього надзвичайного великого Збору (III ВНЗ) ОУН у серпні 1943 р., одним із творців якого був Роман Шухевич. ІІІ ВНЗ вніс свіжий струмінь в організаційне життя, здійснюючи перебудову керівництва, коли одноосібне було замінено колегіальним (Бюро проводу на чолі з Шухевичем). Він приніс свіжий подих в ідеологічну платформу ОУН, що цілком не було тактичним ходом чи наслідком переважного впливу націонал-комуністів, як те потім намагались інтерпретувати. Про це я можу говорити як сучасник подій і як уважний читач ухвал III ВНЗ ще в тамті часи, незабаром після його проведення. ІІІ ВНЗ максимально розширив фронт боротьби, приєднуючи, зокрема до Української Повстанської Армії, всіх тих, кому дороге було визволення України від німецько-російського поневолення, без огляду на їхню політичну приналежність. Логічним результатом було утворення Української Головної Визвольної Ради, чиїми членами стали представники кількох політичних течій.

Роль і значення Романа Шухевича в цих подіях велетенські. Сьогодні, коли ми шукаємо і намагаємося опрацювати спільну платформу національно-патріотичного руху, знову, як це парадоксально, на практиці повертаємося (не признаючись до цього) до основних постанов III ВНЗ, що ще раз підтверджує їхню нагальність та незаперечну об'єднавчу силу.

Необхідно зупинитися також на зовнішньополітичних ідеях генерала. Про зініційовані ним переговори з представниками Німеччини, Румунії, Угорщини та польського підпілля, що тор­калися передовсім тактичних питань - злагоджених дій та допомоги для Української Повстанської Армії в її боротьбі з комуністичною Росією - згадувалося вже у зацитованій МҐБ-характеристиці; про намагання утворити єдиний збройний фронт боротьби поневолених націй Радянського Союзу та національні формування у складі УПА також уже більш-менш відомо.

Треба звернути увагу на надзвичайно важливий стратегічний план поділу комуністичної Росії, який у березні 1949 р. - отже, за рік до смерті генерала - розглядали в колах британського Зовнішнього відомства (Міністерства закордонних справ). Цитую відповідне місце з меморандуму працівника департаменту досліджень Форін офісу Н. Джоунса, що має назву «Альтернативні «радянському феодалізмові» форми правління для України»:

«Федерація України з сусідніми державами чи етнічними групами”.

Найновішим аналізом цих проблем є план генерала «Тараса Чупринки», який, згідно з повідомленням, очолює Українську повстанську армію (УПА). Її діяльність є єдиним добре підт­вердженим доказом збройного повстання у сфері радянського впливу. План генерала намічає розділення СРСР на чотири окремі регіони: 1. Сибір, 2. Кавказ, 3. Туркестан, 4. Скандинавсько-чорноморський союз. Якраз в останню структуру саме і включено Україну. Решта складових частин цього союзу: вільна Карелія, прибалтійські держави, Білорусія, Козакія (територія Донського і Чорноморсько-Кубанського козацтва. - Я. Д.) і Ідель-Урал (об'єднання фінських та тюркських народів Півночі Росії і урало-волзького регіону. - Я. Д.)”. Цитату беру з видання «Англо-американські аспекти українського питання 1938-1951. Збірник документів». - Кінстон, Онтаріо; Вестел, Нью-Йорк, 1987 (упорядники Л. Луцюк та Б. Кордан, книжка англійською мовою).

На мою думку, ідея саме такого поділу Росії, спрямованого на те, щоб вона врешті перестала бути загрозою для світової безпеки і остаточно перестала гнобити окуповані землі й нації та творити довкола себе буферні держави (на зразок України), залишається дуже актуальною досьогодні. Що вона є  дуже нагальною і пекучою, доводить хоча б те, що ні Україна, в особі свого промосковського уряду, ні західні держави, охоплені новою хвилею глобалізаційного експансіонізму, на диво, поєднаного зі спалахом любові до Великої Росії - жандарма Європи і не лише Європи,  для поділу Російської багатонаціональної імперії - тюрми народів - не роблять буквально нічого. Але, може, незалежно від цього, пора не лише поглиблено вивчати проблему, а й братися за здійснення плану генерала «Тараса Чупринки»?

Шосте

Що таке Українська Повстанська Армія? Менш-більш уявляю, яким чином дійшло до поєднання - на папері - обох скорочень: ОУН та УПА - через дефіс. Але ніяк не можу позбутися враження, що ця антиісторична деформація довела до великого збіднення історії нашої національно-визвольної боротьби. Річ не лише в тому, що подвійна абревіатура «ОУН-УПА» в роки збройної боротьби не існувала, а і в тому, що викривлення історії призвело до прикрих наслідків.

ОУН і УПА не тотожні структури, і нічого доводити, що, наприклад, усі учасники УПА були в ОУН, або що всі члени ОУН автоматично були в УПА. Навпаки, організаційна мережа існувала окремо від УПА. Військова структура УПА була іншою.

Необґрунтоване поєднання абревіатур довело до того, що згідно з критеріями всесвітньої історії Українську Повстанську Армію перетворили у приватну, партійну армію, якою вона ніколи не була і не могла бути. УПА була загальнонародною армією, що охоплювала прихильників усіх тих політичних структур, які боролися за незалежну Україну. Організаційну роль ОУН в УПА ніхто не думає заперечувати. У певному сенсі - пригадаю національні відділи в складі УПА, пригадаю представників різних національностей в лавах УПА з росіянами та євреями включно - УПА була навіть понаднаціональною антикомуністичною армією. І такі традиції треба свято берегти, пам'ятаючи, що вони також пов'язані з політичними ідеями і воєнними концепціями Великого генерала.

Навіщо і для кого потрібно підробляти історію українського національно-визвольного руху?

Сьоме

Ми зобов’язані охороняти правду історії, бо це правда історії України і правда минулого української нації. Така правда особливо важлива тому, що в умовах нинішньої України ряди квалі­фікованих істориків національно-визвольного руху майже не ростуть, і навіть у відносно сприятливих умовах ростуть дуже повільно. Якщо це зрозуміло у світлі тенденції сучасної формально української, а подекуди антиукраїнської вищої школи, то цілком незрозуміле з погляду потреб дослідження історії України взагалі. Склалася ще одна парадоксальна ситуація. Якщо в Україні секретні ще дев’ять-десять років тому архіви відкрилися (хоча й не повністю і для вибраних осіб) дослідникам подій 40-х років, то в діаспорі (це говорю з власного досвіду) становище з українськими політичними архівами просто катастрофічне. Нечисленні справжні історики не мають до них доступу, з архівами поводилися та поводяться неналежним чином, відсутня архівна дисципліна, документи зникають - і панує нерозуміння того, що втрачається жива історія нації, що гинуть відомості про її жертовних борців. Поширилася пошесть творення приватних колекціонерських архівів, для яких скуповують, часто за безцінь, матеріали, заховані в роки підпільної боротьби - а тепер відкопані чи віднайдені. Ці збірки після смерті колекціонера його спадкоємці і неспадкоємці переважно викидають до смітника.

Є ще одне негативне явище. Сьогоднішні українські політичні керівники буквально всіх напрямів вважають себе спеціалістами з історії України, хоча політична діяльність - це одне, а науково-дослідницька - щось цілкої інше. Та коли не мають що сказати про становище в сучасній Україні, коли не хочуть думати про сучасну Україну з її негараздами, пекучими проблемами, злочинами проти нації та держави - тоді тікають до історії, бо всі діячі нібито знають її досконало.       

Мій заклик: залишіть історію історикам, підтримуйте її справжнє дослідження, добивайтеся розкриття ще досі закритих архівів і їхнього збереження - та виконуйте свій політичний обов’язок у сучасній Україні та для сучасної України. Так, як це робив генерал Роман Шухевич.

Закінчуючи, дозволю собі, щоб забриніло кілька особистих мотивів. Склалося так, що моя власна доля щільно переплелася з долею генерала та його родини. Одним з мотивів арешту моєї матері Олени Степанівни у грудні 1949 р. були свідчення про зустрічі її з «Тарасом Чупринкою» в нашому помешканні. Сам я, перебуваючи в кінці 1949 — на початку 1950 рр. у в'язниці Міністерства державної безпеки № 1 у Львові, названій у народі «Лонцького», в лівому крилі внутрішнього корпусу з одиночками та невеликими камерами для особливо небезпечних злочинців (ну, я таким небезпечним, мабуть, не був), закріпленими за групою «Центрального проводу» Слідчого відділу Львівського управління МДБ, - став мимоволі близьким сучасником березневої трагедії 1950 р. До речі, поверхом нижче, тобто в камері, яка містилася під моєю, перебували такі особи,  як давня, ще з польських часів, учасниця ОУН Катерина Зарицька та близька до націоналістичного руху, особиста знайома генерала, відома художниця Ярослава Музика. Напроти - син генерала Юрій, який саме тоді намагався здійснити відчайдушну спробу втечі через коридор і сходи, що вели на прогулянкові дворики, коли там під час ремонту вікна тимчасово зняли з нього грати. У «моїй» камері вже після 5 березня опинився батько вчительки з Білогорщі, в помешканні якої перебував в останні дні свого життя генерал. У камеру поруч скидали немов мертву після тортур і безконечних допитів героїчну жінку, зв'язкову Центрального проводу Галину Дидик, яку захопили у Білогорщі цієї жахливої ночі, не допу­стивши її до самогубства.

Сьогоднішнє українське суспільство - це активне, це думаюче і це справді українське, що далі не лише мріє, а й бореться до кінця за незалежну Україну, шукає харизматичного лідера і розмірковує проте, яких рис характеру треба від нього вимагати.

Якості політичного і військового діяча виняткової сили і впливу, якими був наділений генерал, свідчать, що Україна XX сто­ліття вже мала такого харизматичного лідера, - ним був Роман Шухевич.

Ярослав Дашкевич