...1865 року Карл Маркс перечитав кілька книг мислителів-європейців (а читав Карл-Мордехай дуже багато!) і негайно відгукнувся про прочитане у листі до свого друга Фрідріха Енгельса. У великому листі писав таке: "Я з вели­ким задоволенням прочитав Еліса Реньо (того самого, який видав "Історію Ду­найських князівств") - Європейське питання, котре помилково називають "поль­ським" питанням.

Із цієї книги видно, що догма Лапинського, ніби великоро­си не слов’яни, відстоюється паном Духинським (із Києва, професор у Пари­жі) найсерйознішим чином із лінгвістичного, історичного, етнографічно­го і т. д. поглядів. Він стверджує, що справжні московіти, тобто мешканці колишнього Великого князівства Московського, вагомішою частиною монголи або ж фіни і т.д., які проживають далі від східної частини Росії та південно-східної частини ...Було також доведено, з геологічного та гідрографічного поглядів, що на схід від Дніпра починаються великі „азійські”  відміни, по­рівняно з місцями, що розташовані на схід від нього, що Урал... ні в якому разі не є кордоном. Висновки, до яких приходить Духинський: назву Русь узурповано московитами. Вони не слов’яни і взагалі не належать до індогерман­ської раси, вони - інтрус (ті, що незаконно вторглися), котрих необхідно прогнати знову за Дніпро і т. д. Я хотів, щоб Духинський виявився справедливим і щоб цей погляд став панувати серед слов’ян...” (К. Маркс Ф. Енгельс Сочинения. - 2-е изд. - Т. 31. - С.106).

Отже, Маркс вагався: чи росіяни належать до слов’ян, чи їх варто було б вписати до іншого національного реєстру. Але до якого? Йому для з’ясування цієї проблеми стала б у нагоді велика праця видатного історика Росії Миколи Карамзіна.

Ще у 1818 році інтелектуальна Європа одержала у своє розпорядження  вісім томів фундаментальної „Истории Государства Российского”.  1820 року дослідження Карамзіна було перекладене на  французьку мову, німці та італійці теж стали мати у себе цю "Историю ..." своїми мовами. У книгозбірнях Берліна, Брюсселя, Парижа були ці томи. Маркс міг би з ними ознайомитися, а  не обмежуватися переказами творів Реньо, Лапинського, Духинського. А видат­ний історик Росії писав: "Від моря Балтійського до Льодовитого, від глибин європейської півночі на схід, до Уралу та Волги,  розселилися численні племена фінів. Ми не знаємо, коли вони в Росії поселилися (Карамзіну тре­ба було б написати: Росія в них поселилася. - В.Л.) Цей народ давній та численний, який володів таким величезним простором у Європі та Азії, не мав історика, ще не прославився перемогами, не відбирав чужих земель, а завжди поступався   своїми..." (Карамзин Н. Предание веков. С. 43). Карамзін стверджує: "Фіни російські ...мали не лише постійні житла, селища, але й міста: Бєлозеро, Ростов, Муром і т. д."). Усі народи й племена, що мешкали на цих неозорих про­сторах, не тільки Карамзін, а й інші дослідники, називали узагальнюючим іменником - "фіни". До фінів вчені відносили і мерю (район Ростова), і мурому, черемису, мещеру (південніше на схід від мері), лівів у Лівонії, чудь в  Естонії (східніше Ладоги), навору (район Нарви), ямь (це вже власне нинішня Фінляндія), весь на Белозері... А далі - ще пермь, остяки, печора...

Василь Ключевський, теж видатний історик Росії, у другій половині XIX століття пішов значно далі й глибше від попередника Карамзіна, розповівши у своєму "Курсе российской истории" про походження великоросів. На особливу увагу заслуговує його розвідка "Этнографические последствия колонизации верхнего Поволжья." Історик переконував: фінські племена поселилися серед лісів і боліт центральної та північної частини Росії в ті часи, коли тут ще не було слов’ян. Навколо Оки та верхньої Волги у ХІ-ХІІ століттях жили три фінські племені: мурома, весь та меря. Нині в центральній Великоросії вже немає навіть залишків цих племен...

Ключевський запрошує читача до спадщини римського історика Публія Тацита, котрий зазначав у своїх творах, що фіни були дуже бідними й дикими племенами, не знали ні будинків, ні зброї, ні з ким не воювали, були миролюбні, лагідні та покірні. Вони не чинили опору забродам, прагнули співпрацювати із пришельцями - колонізаторами. Частина з них все ж покинула рідні місця й подалися на північ. Тацит писав про це ще за багато століть до того, як фінські племена навчилися споруджувати будинки та гострити зброю. Олександр Герцен у 30-ті роки XIX століття, відбуваючи заслання на півночі, у  В’ятці, зауважив вражаючу відсталість вотяків, мордви, черемисів, чувашів, яких письменник також означав одним словом – „фіни”.

Інколи всі угро-фінські племена "охрещували” іменником „чудь”. "Від нього й зневажливі похідні словечка: "чудак", чудно", "чудить" і т. п. У значенні "убогий фін" побутувало в літературі й слово "чухонець". Згадаймо "Вступ до пушкінського "Медного всадника", де: "Чернели избы здесь и там. Приют убогого чухонца"...

З віками  докорінно змінювався менталітет колишніх чухонців. Вони розпрощалися із традиційною лагідністю, продемонструвавши патріотично-військову стійкість у зимову війну 1939-1940 років, котру безглуздо й нахабно розпалили у тих снігах керманичі із Кремля, прагнучи утворити нову союзну республіку... Загубили в снігах Карельського перешийку до півмільйона червоноармійців. Колишні –„чуді” якось зуміли обійтись без диктатури пролетаріату та керівництва "старшого брата" й довели незаперечну вищість у створенні матеріальних цінностей над володарями сусіднього "граду Петрового" - "колиски світової пролетарської революції, розколихати яку так мріяли у свій час більшовики...

Всі радянські енциклопедії у минулому доводили: російський народ склався внаслідок злиття слов'янських племен, закрокувавши величезними просторами подалі від давнішої так званої "колиски" - Київської Русі. В унісон із "колисковою" лженауковістю звучали й нині звучать голоси більшості колишніх і нинішніх дослідників віковічної теми - "Откуда пошла Русская земля, кто в Києве начал первее княжити й откуда Русская земля стала есть..."

«Большая Советская Энциклопедия» довоєнного видання (Т.49), ведучи мову про похо­дження росіян, дипломатично замовчує це делікатне питання, накопичуючи вели­чезну кількість загальних фраз про велич російського народу, його прогреси­вну роль, стійкість у боротьбі за своє існування і т. д. Та все ж акцентує ува­гу читачів на отій "колисці", звідки нібито й пішли у світ росіяни, але чо­мусь вони у ній так довго вигойдувались... Треба погодитись: жоден із наро­дів світу не є стовідсотково "чистим". Наші славні предки - київські русичі не могли не прийняти до своїх артерій та вен краплини крові печенізької, половецької, татарської, польської, навіть грецької та турецької... Маси литовців та варягів асимільовувалися на наших теренах. Усі ми є нащадками невідомих нам пращурів, та все ж переважно ми - із праукраїнців! У нас збереглася праукраїнська, прадавньоруська національна суть.

У давні літа частина русичів-українців, праруський відламок, вирушила в мандри світами, асимілюючи, підкорюючи, винищуючи інші народи, котрі не були в змозі витримати цей натиск. Та скільки було цих русичів? Який, хоч приблизно, відсоток ліг в основу створення великоруської народності? Навряд про це стане відомо нам. Існувала думка: русичі масами залишали Київську Русь у татаро-монгольське лихоліття в XIII віці. Та Володимир Антонович заперечував цю тезу: адже вже через кілька років після погрому Русі ханом Батиєм Київ був велелюдним містом, куди приїздили навіть іноземні купці.

Отже, не було тоді масової міграції русичів на північ та схід, а було лише часткове переміщення наших пращурів в інші землі. Цей процес тривав і до нашестя татаро-монголів, і після нього. Пальму першості в колонізації величезних просторів Михайло Грушевський віддає кривичам, що жили по Двіні та в районі нинішнього Смоленська. Кривичі спершу сколонізували Ізборськ, Псков, згодом рушили далі. На півночі зустрі­лися із в’ятичами. "Вона (колонізація. – В. Л.) - підкреслював Грушевський в "Історії України-Руси", - була початком сформування  наймолодшого, але й найчисленнішого з слов'янських народів - великоросійського. Він утворився на фінськім ґрунті сією новогородсько-кривицькою та кривицько-в’ятицькою колонізацією, асимілюючи фінську людність". (Т . І . - С . 185, Нью-Йорк, 1954).

Дмитро Дорошенко, йдучи услід за М. Грушевським, підтримав працю російського професора Любавського, котрий у дослідженні про утворення основної державної території великоросійської народності теж стверджував: великоруська народність виникла на фінському ґрунті. Та й сам український історик був твердо переконаний у тому, що "пасмо фінських племен", яке оточувало східних слов’ян з півночі та сходу, для східно-слов’янського півдня, для будучої України значіння не мали, хоч мали велике значіння в сформуванні і діях великоруського народу" (Нарис історії України. Т. І . - С. 36).

Саме Д. Дорошенко і вказав на причину фальсифікування історії Київської Русі: "Російська історіографія, служачи інтересам російської держави й пануючої великоруської народності, виробила особливу схему так званої "Руської історії", зміщаючи в ній докупи рівні поняття: історію територій,  історію народу й історію держави" (Т.І .- С. 17). Доповнимо: і приписали до великоруської історії віки Київської Русі!

Сучасний російський народ - це не злиття частини східнослов’янських племен, а унікальний національний конгломерат, в якому значно більше так зва­них  „інородних елементів", ніж києворуських. Це й стало проблемою для мисля­чого Маркса, котру він не поспішав вирішувати, вагаючись - чи приєднатись до теорії Духинського...

Василь Ключевський писав: у згаданому вище нарисі треба визнати участь фінського племені в утворенні антропологічного типу великороса. Наша великоруська фізіономія не зовсім точно відтворює загальнослов'янські риси.

Інші слов’яни, визначаючи в ній ці риси, разом з тим відзначають деякі домішки: вилицюватість великороса перевага темного кольору волосся, особливо типовий ніс, що покоїться на широкій основі, з великою ймовірністю це відносять за рахунок фінського впливу..." (Ключевский В. Исторические портреты. - С. 44)

Французький мандрівник - письменник маркіз де Кюстин, у 1839 році побувавши у Петербурзі, також  зауважив азіатськість типу обличчя великоросів: "Очі їх дають щось особливе, у них своєрідний вираз, - погляд їх лукавий , як і в азіатських народів, так коли побачиш цих людей, то видається, що по­трапив до Персії.” (Кюстин, де. Николаевская Россия. – С. 52).

Михайло Покровський, видатний історик-ленінець, у 20-ті роки ХХ століття в одній із своїх популярних праць "Русская история в самом сжатом виде" акцентував на вирішальній ролі сильної праруської мови у слов'янізації фінських племен на півночі та в басейні Волги, які там були істинними автохтонами. Вчений зазначав: "Слов’янська мова ще не переконує, що в наших жилах неодмінно тече слов'янська кров... Слова "Москва", "Ока", "Клязьма" - не слов’янські, а фінські, - вони не переконують, доводять, що колись тут проживали   фінські племена, вони й до цього часу не вимерли, а лише були підкорені слов’янами, ослов’янились, засвоївши собі східнослов'янську, тобто руську мову, і нагадують про себе зовнішніми рисами теперішнього великороса, москвича чи владимирця..." (История в самом сжатом виде. С. – 18). Книга Покровського побачила світ 1933 року. Якби довелося жити цьому вченому до 1937-го, то волочив би тачку в якомусь таборі гулагному поруч із майбутнім академіком Дмитром Лихачовим... Після тридцятих років ідеологи-сталіністи походження великоросів вже визначали по-іншому...

Не забутий нами правдивий і сміливий історик Михайло Брайчевський. У кни­зі "Походження Русі” (Київ, 1968 р.) він змушений був не "сумніватися” в існуванні отієї "колиски трьох братніх народів". І все ж зробив особливий наголос на злитті на сході та півночі - без активного втручання Київської Русі - народів - пермі, чуді, ямі і т.д. Воєдино.

Академік Петро Толочко, якого нині справедливо піддають критиці у різних параметрах, десять років тому видав велику за обсягом „академічну" книгу - "Київська Русь" (Київ). Загалом - корисна праця. Але зашкодив дуже книзі, приточивши до останніх сторінок таку сентенцію: "...У реальному житті проблеми спадщини не існує. Її давно успішно вирішили самі народи - українсь­кий, російський та білоруський, розвиток яких у помонгольський період рів­ною мірою ґрунтувався на високих досягненнях епох Київської Русі..." (С.343 згаданої книги). Погодимось із автором: були високі досягнення на Русі. Але наші народи розвивалися не "рівною мірою". А проблема спадщини таки існує. Інакше - хто ж ми і чиї ми тоді? Відзначимо в негативному плані академічну за масштабами наполегливість Петра Толочка у черговому репродукуванні образу тієї легендарної міфічної "колиски", у котрій нібито вигойдувались три народи... Своєрідною противагою цим зусиллям є роздуми академіка Петра Кононенка, який у книзі "Свою Україну любіть..." (теж - Київ. теж -1996 р.) значно об'єктивніше сказав про походження українського та російського народів: „Державотворчим ядром української нації стали поляни,  які виявили свою ідентичність ще принаймні на початку нашої ери; Російську державу творив конгломерат інших племен та псових ти­пів. Праукраїнську сутність визначали чинники європейські, російсько-азійські. Це й визначило основи не тільки державності: демократичної чи абсолютистської (тиранічної), а й менталітету" (С. 13).

Дослідник нашої гіркої історії Павло Штепа повторив не дуже приємне для багатьох одкровення поета Олександра Блока з вірша "Скифи": "Да, азиаты мы с раскосыми и жадными очима.." І ще раз підтвердив відомі істини про походження великоросів: "Прапредки теперішніх московитів-угрофінів примандрували на землю теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів передісторії. Літописець XI ст. згадує про московські племена - чудь, черемису, лівь, ямь, весь, чухну, пермь, мордву, мокшу, самоядь, мещеру, карель, зирунь, єрзю... Ці племена не мали ні законів, ні моралі. Жили в землянках, їли рибу та сире м’ясо. У тих краях донині не знайдено жодного слов'янського похоронення, датованого раніше Х ст. У ті часи Київ був  культурнішим та багатшим за Париж і Лондон..." (Штепа П. Московство. С. 7).

Та Париж Парижем, а славна Київська Русь завжди залишається великою нашою Руссю, яка ніколи не виколисувала інших народів, бо зродились ті народи з інших основ.

...Можливо, з часом і Карл Маркс поділив би остаточно погляд мудрого київського професора Духинського про справжнє походження великоросів. Та, мабуть, не встиг...

Віктор Лупейко, Заслужений вчитель України, лауреат літературної премії ім. Г. Косинки, Тетерів на Київщині