Сьогодні Славі Стецько виповнилося б 87 років. Вона була непересічної особистістю в українській історії й просто чарівною жінкою. Слава Стецько — перша голова Конгресу Українських Націоналістів, голова ОУН(р), багатолітній президент Антибільшовицького Блоку Народів — своїм життям дала нам приклад жертовного служіння своїй батьківщині.

Сьогодні ми вшановуємо пам'ять цієї Великої доньки України. Біля її могили зібралося багато людей, принесли квіти. Незабаром там відбудеться відкриття пам’ятника.

Пропонуємо вашій увазі одне із інтерв'ю Слави Стецько, надруковане в газеті «Хрещатик» у 2000-му році.

Якби в Книгу рекордів Гіннесса заносили досягнення борців за незалежність, то перше місце „світило” б голові Конгресу українських націоналістів Славі Стецько. У неповних 18 років вона кинула виклик сталінському режиму, в 21 — гітлерівському, протягом останніх 58 — зводила рахунки з радянськими й українськими комуністами.

У роки репресій дітей кидали в... шлунки священиків

— Пані Славо, поява пам’ятника Вашому соратникові може викликати великий резонанс у столиці: чимало киян ще й досі вважають, що Степан Бандера — це вбивця, в якого руки по лікті в крові.

— Це страшна брехня, яку тиражують ще з радянських часів. Степана Бандеру я знала майже півстоліття. Він народився у сім’ї священика і був дуже віруючим. Навіть перебуваючи за кордоном, щонеділі ходив до греко-католицької церкви, причому разом зі своїми дітьми. Мій чоловік Ярослав Стецько часто дорікав йому: мовляв, не можна відвідувати храм в один і той же час, бо про це дізнаються агенти КДБ...

— Але ж у книжці „Обвиняет земля” чорним по білому написано, що у роки війни Степан Бандера співпрацював з гітлерівцями, а Ваш чоловік зустрічав їх у Львові з хлібом-сіллю і навіть надсилав свої вітання самому фюрерові.

— А ви зверніть увагу на авторів цієї книжки — то ж представники Компартії, які спираються не на історичні факти, а на комуністичні міфи. Вони „забули”, що іще до окупації Західної України гітлерівці заарештували Бандеру (котрий тоді перебував у Кракові) і відправили до німецького концтабору. Розповіді про хліб-сіль теж недоречні, оскільки мій чоловік приїхав до Львова пізніше за німців. Його спіткала така ж сама доля, як і Степана. З концтабору Ярослав надіслав Гітлеру свій меморандум, в якому йшлося про неминучий програш Німеччини у другій світовій війні, а не „про вітання фюрерові”.

Організація українських націоналістів знала, що німці для нас нічого доброго не зроблять. Але були і „несвідомі елементи”, що зустрічали окупантів як своїх визволителів. У Західній Україні страшенно ненавиділи більшовиків, котрі арештовували, розстрілювали, катували і виселяли до Сибіру безвинних людей. В’язниці були переповнені трупами, в яких були виколоті очі, відрізані вуха і груди. У часи сталінських репресій знущалися навіть над священиками: розрізали шлунки, засовували в них маленьких дітей, а потім зашивали. А тепер уявіть, що після таких жахів до нас приходять іноземні війська і починають воювати з більшовиками. Саме життя змушувало людей іти назустріч окупантам.

Гестапівці звільняли з-під варти лише по блату

— А коли Ви стали на шлях визвольної боротьби?

— У 1938 році. Тоді я була ще студенткою факультету мостів і доріг у Львівському політехнічному інституті. Мені подобалося вчитись, але на перше місце я поставила не науку, а національну ідею. Ми організовували різні гуртки, пікніки, забави (зустрічі) і таким чином підшукували тих, хто здатний боротися з більшовиками, а згодом і з німцями.

— Як же Ви потрапили до рук гестапівців?

— Одна знайома черниця якось мала їхати до села Дев’ятник, де перебували члени нашої організації. Я довірила їй валізку з антифашистськими листівками. А вранці наступного дня ми випадково зустрілися на залізничному вокзалі, з якого я мала поїхати до своїх батьків на Тернопільщину. Я їй підморгую: мовляв, не підходь до мене, щоб не викликати підозру в гітлерівців. Але вона нічого не зрозуміла. Коли нас заарештували, я сказала, що це моя валізка, а черниця тут ні до чого. Її відпустили, а мене кинули за грати і вперше в житті побили. Та найбільше я боялася тортур. І коли потрапила до рук гестапо, то молилася Богу, щоб мене розстріляли, а не катували. Думала, що не витримаю мук і зраджу своїх соратників. Таку ганьбу я б не пережила...

— І як ви врятувалися?

— Мій батько звернувся до греко-католицьких священиків, щоб вони вплинули на гестапівців через Слово Боже. Наша організація теж не сиділа склавши руки і збирала кошти, щоб підкупити гестапо. А ще в мене була товаришка — дружина німецького офіцера. Якось вона запросила на свій день народження одного впливового гестапівця, котрий сказав: „У мене немає подарунка, то чи ж можу я вам чимось іншим допомогти?” Тоді його попросили звільнити мене з-під варти. Він щось записав у своєму блокнотику. А через деякий час мене привели до якогось кабінету. Перекладач-поляк спочатку сказав німецькому начальникові, що в моїй валізці не знайшли нічого, крім рефератів про Тараса Шевченка і Лесю Українку. А потім хитро мені підморгнув: мовляв, пані Славо, ви ж добре знаєте, що там було. Таким чином він дав мені зрозуміти, що робить для мене ласку. Того ж дня я вийшла на волю.

— А як ви опинилися у Німеччині?

— Коли більшовики почали наступати на Львів, наша організація вирішила відправити мене за кордон. Я тоді дуже плакала, бо не хотіла розставатися з Україною і навіть не знала, що воно таке — отой „кордон”. А ще мені було прикро за власні слова, які розходилися із вчинками: я виступала за те, щоб не покидати свій народ, а сама поїхала за тридев’ять земель. Спочатку проживала у Відні, потім — у Мюнхені. Тоді навіть не можна було листуватися з рідними, бо за ними в Україні стежили агенти КДБ.

За якийсь час один із лідерів ОУН Василь Охрімович (якого пізніше схопили агенти КДБ і розстріляли у Києві — Авт.) приїхав зі мною до Берліна. В місцевій кав’ярні ми зустрілися з Ярославом, котрого тоді вже звільнили з концтабору. Роки ув’язнення сильно виснажили його організм. Він часто страждав від шлункових захворювань і був змушений сидіти на дієті: харчувався лише кашами, картоплею, пюре. У його раціоні навіть не було смаженого м’яса, а тільки мелене і на водичці парене.

Вбивцю Бандери завербувало КДБ, а потім ЦРУ

— Ви пам’ятаєте той день, коли вбили Бандеру?

— Це сталося 15 жовтня 1959 року. Вранці того дня ми разом їхали у машині. Пам’ятаю, як він сказав: „Боже, Боже, як гарно, аж хочеться жити”. А ввечері до нашого офісу, що містився на Цербінерштрасе, 67, прийшов німецький поліцейський і повідомив, що Бандера впав на сходах і вбився. Ми не могли цьому повірити. Адже Степан тоді ще був молодим і енергійним, а не старим дідом. Коли зробили розтин його тіла, виявилося, що у шлунку був ціанистий калій. Про подробиці його смерті нам стало відомо лише через два роки, коли в Карлсруе відбувся суд над агентом КДБ Богданом Сташинським. Він тоді зізнався, що був завербований радянськими спецслужбами ще у студентські роки, коли їхав у поїзді без квитка. Тоді його заарештували і висунули ультиматум: або працюватимеш на нас, або опинишся за ґратами. Спочатку він убив нашого колишнього соратника Левка Ребета (котрий був не в ладах з Бандерою) і таким чином намагався кинути підозру на самого Степана.

Згодом „кадебіст” зробив з воску відбиток ключа до квартири лідера ОУН, проте спроба відімкнути двері виявилася невдалою: один із зубців підробленого ключа зламався і застряг у замку. Коли Степан прийшов додому, то теж почав вовтузитися зі своїм замком. Тоді Сташинський вирішив зіграти роль випадкового перехожого і запропонував свою допомогу. Бандера хотів щось відповісти, можливо, навіть подякувати. Але в цю мить агент КДБ вистрілив йому в рот зі спеціального пістолета, що був заряджений ціанистим калієм. Смерть настала миттєво. Потім Сташинський почав стежити за Стецьком і навіть зробив ключ до нашої квартири...

— А що змусило його відмовитися від підступних намірів?

— Під час останнього приїзду до Москви Сташинський знайшов у своїй квартирі підслуховуючий пристрій, поставлений радянськими спецслужбами. Отже, його теж могли вбити, щоб замести сліди КДБ у Мюнхені. Треба було тікати. Але куди? Поки він роздумував, дружина Інге, яка на той час перебувала у Східному Берліні, прислала йому телеграму про смерть дитини. Сташинський сказав своєму начальству з КДБ, що братиме участь у похороні, а сам утік до ФРН (це сталося за день до появи „Берлінської стіни”), де відразу здався німецькому правосуддю. Він розповів про те, як виконував завдання шефа КДБ Шелєпіна й отримував нагороду від Ворошилова. Судді вирішили, що він лише виконавець, а тому й винесли „м’який” вирок: вісім років позбавлення волі. Якийсь час колишнього радянського агента тримали у в’язниці в Карлсруе. Мій чоловік і американський сенатор Дат навіть зустрілися з ним і поставили декілька питань про плани КДБ. Я чула, що пізніше його перевезли до США, зробили пластичну операцію і завербували в ЦРУ.

Справжні націоналісти полюбляють „Пашні буряки”

— Після суду над Сташинським у вас ще було передчуття, що хтось стежить за вашим чоловіком?

— Було. Ми одинадцять разів змінили місце проживання і ні разу не реєстрували своє помешкання. Постійно жили під іншими прізвищами. У чоловіка були охоронці з ОУН. Ми нікому не говорили, куди їдемо, з ким зустрічаємося. Одне слово, вели конспіративне життя і проходили спеціальні вишколи. Наша організація тоді видала книжку „Пашні буряки”, де були описані правила, як потрібно поводитись у тій чи іншій екстремальній ситуації. У нас був принцип: про свої справи говорити не з тими, кого знаєш, а з тими, кому довіряєш.

— Німці вас також переслідували?

— Після війни німці почали демонструвати свою гуманність і навіть звільнили всіх політв’язнів. А коли вбили Бандеру, канцлер ФРН Аденауер запропонував нам німецьке підданство. Але Ярослав тоді сказав: „Як я можу стати громадянином Німеччини, коли я презентую Україну?” У свою чергу, американці запропонували нам виїхати до США. Але ми теж відмовились. Нам треба було жити в країні, яка знаходилась недалеко від залізної завіси Радянського Союзу. Ми організовували підпільну боротьбу в Західній Україні, посилаючи туди своїх кур’єрів, літературу, гроші і харчі.

— А під якими прізвищами Ви діяли?

— Не думаю, що про це можна говорити навіть після того, як спливло стільки років. Моє дівоче прізвище — Музика, ім’я — Анна. А підпільних кличок було декілька: „Тирса”, „Тополя”, „Хвиля”. У нас були свої люди в німецькій поліції, які видавали нам усі необхідні документи.

— Признайтеся, з якими іноземними спецслужбами ви співпрацювали. Адже в період „холодної війни” їхні плани збігалися з вашими — розвалити СРСР. Щось мало віриться, щоб вас ніхто не вербував.

— Ми ніколи не намагалися підтримувати контактів з іноземними спецслужбами, а тим більше бути їхніми агентами. Якщо такі спроби й були, то ми їх відразу гасили. Українських націоналістів ніхто не вербував і не підкупляв. За кордоном ми боролися за незалежність України, а не за інтереси чужих держав. У нас були свої фінанси, які формувалися з членських внесків ОУН і добровільних пожертвувань багатьох народів світу. Цих коштів було достатньо, щоб друкувати і перекладати різними мовами антикомуністичну літературу. Скажімо, „Останнє слово” відомого дисидента Валентина Мороза переслали шістнадцятьма мовами світу, в тому числі японською, китайською і турецькою.

Яка жінка не мріє побачити 100 країн і вивчити 10 мов...

— А де Ви були, коли проголосили незалежність України?

— На міжнародному з’їзді в державі Коста-Ріка. Там було дванадцять віце-президентів із Південної, Центральної Америки. Бенкет мав бути на честь уряду Коста-Ріки, а обернувся на славу України. Це було свято зі сльозами на очах. Я відразу повернулася до Мюнхена, а потім в Україну.

— Це був Ваш перший приїзд на Батьківщину після стількох років розлучення?

— Вперше я приїхала до Львова ще до початку путчу — 30 червня 1991 року, коли святкували п’ятдесятиріччя відновлення нашої самостійності (того дня в 1941 році Ярослав Стецько оголосив про створення України. — Авт.). У мене тоді був паспорт на чуже прізвище, бо я ще боялася переслідувань з боку КДБ.

— Який найбільший стрес Вам довелося пережити?

— Це було в 1986 році: через рак шлунка помер мій чоловік. На стан його здоров’я також сильно вплинула звістка про страшну аварію на Чорнобильській атомній станції. Ярослав тоді навіть звертався до лідерів багатьох держав, щоб вони не кидали Україну в біді.

— Ви не жалкуєте, що провели своє життя не на кухні?

— Я розумію, що для жінки найголовніше — виховувати дітей, бути доброю матір’ю і дружиною. Але я не жалкую, що моє життя склалось інакше. Мій чоловік очолював Антибільшовицький блок, до якого входили представники поневолених народів: українці, болгари, румуни, словаки, поляки, серби, хорвати. Ми розбудовували свої представництва по всьому світу. Виконуючи завдання ОУН, я об’їздила близько 100 країн. Побувала в Африці, Азії, Австралії, Північній, Південній та Центральній Америці, Європі. Особисто знала багатьох відомих політиків: американських президентів — Рейгана, Буша, Ніксона, англійського прем’єра Макмілана, канадського прем’єра Диффенбейкера, австралійського прем’єра Гордона, китайського президента Чай Кайнші... Крім того, я оволоділа кількома мовами. Знаю українську, польську, англійську, німецьку, французьку, іспанську, італійську. Добре розумію словацьку, білоруську, хорватську.

— А що Ви тепер поробляєте?

— Розбудовую свою партію — Конгрес українських націоналістів, причому не тільки в Україні, а й за кордоном. Наші офіси є в Мюнхені, Торонто, Нью-Йорку, Брюсселі, Парижі, Лондоні та інших країнах. Якщо з’являється вільна хвилинка, то йду до Володимирського собору або до греко-католицької церкви на Аскольдовій могилі.

— У гороскопи теж вірите?

— Ні. Хоча знаю, що народилася під знаком Тельця у рік Мавпи — 14 травня 1920 року.

— А де Ви зараз проживаєте?

— У центрі Києва, навпроти оперного театру. Живу разом із племінницею, її чоловіком і двома діточками. З близьких родичів залишилася тільки молодша сестра Ольга, яка мешкає на Тернопільщині. А рідних мого чоловіка ще в роки війни вивезли в Сибір...

— А чому Ви вирішили поселитися в Києві, а не там, де минула Ваша юність?

— Киянкою я стала ще в 1991 році, коли отримала звання почесного громадянина України. Столиця мені подобається більше, ніж будь-яке інше місто України. Тут киплять політичні пристрасті, відбуваються найважливіші державні події. А від спокійного життя я б, напевно, померла...

розмовляв Валентин Ковальський