Цього року археологи відкопали фундаменти Троїцького собору. А про долю Свято-Покровської, що була сповідальнею гетьмана, можна писати детектив. Почати треба хіба з подій листопада 1708 року, коли озвірілі меншиковці, взявши гетьманську твердиню зрадою, в пекельний спосіб, без огляду на вік і стать, умертвили в ній 20 тисяч люду – оборонців міста і його мешканців, а потім, пограбувавши православні святині, арсенал та гетьманську скарбницю, запалили Батурин...

Після довгих років руїни першим мурованим храмом, що відродився в Батурині, був Свято-Покровський. У 1789 році його освятили. Храм прикрашало багато чудових ікон, його любили прихожани. За майже півтора століття довкола нього виріс великий унікальний цвинтар. Але в 1936-му очамрілі совіти розібрали церкву, а в 50-ті роки – й дзвіницю, цвинтар загорнули бульдозером і на їхньому місці збудували... водонапірну вежу.

У 2000 році у цю парафію прийшов молодий священик отець Роман Кривко, повний надій на відродження і колишньої сповідальні гетьмана Мазепи, і загалом Батурина. Невеличка громадка прихожан тулилася (і понині тулиться) у приміщенні колишньої церковно-парафіяльної школи, де "в похідних умовах" облаштували церковку (Київського патріархату) і служать відправи.

Проте, виявилося, українській святині в Батурині поставати ой як непросто. Отець Роман із родиною мужньо витримував усілякі житейські й моральні випробування, вірячи, що батуринська земля, на якій він першим за 292 роки відспівав жертви московської навали 1708-го, таки оживе, воскресне – і дасть клич на духовне воскресіння всієї України. Приїжджав Президент, шановані депутати, навіть у 2004-му на благодійні кошти заклали фундамент під майбутню Мазепину церкву... На тому й скінчилося.

Звідчаєний отець уже виготовляв документи, щоб весною 2006-го поїхати працювати до Чехії, заробити грошей і самому взятися за будівництво. Бо так виходило, що за Л. Кучми про Покровську нібито й згадали, а при своєму Президентові все завмерло, натомість Воскресенську (Московського патріархату) активно відреставрували, адже вона – усипальня Кирила Розумовського.

Та Бог, нарешті, змилосердився. У листопаді 2005 року, на днях поминання жертв Батурина, отець Роман познайомився із паном Миколою Кочергою, батурянином, що з 1943-го мешкає у США. Порозмовляли, і пан Микола небагатослівно порадив: "Працюйте". "Напевне, він нічого не зрозумів", – бідкався отець перед прихожанами"...

А пан Кочерга після свого візиту до Батурина розповів парафіянам церкви Святого Андрія Первозванного (Чикаго, Іллінойс) про свято-покровську громаду. На зборах вибрали цю парафію братньою і взялися допомагати. До наглядової ради увійшли найініціативніші.

Голова її, пан Іван Деркач, вклав великі власні кошти; пані Лариса Діяк – голова сестринства; пан Тарас Коновал – голова братства; сам пан Микола залучає до цієї справи якомога більше людей; пані Марія Яресько веде недільну школу, її донька Наталка має справи у Києві, а син Іван – голова парафії, тож допомагають усією родиною. Тут не можна нікого виділити, ці люди горять Україною, вони взялися разом за те, чого не потягли наші політики: готують обіди, збираючи кошти і вкладаючи свої власні для побудови храму – сповідальні Івана Мазепи.

Достатню для початку суму весною 2007 року перерахували в патріархію. Невдовзі було куплено землю в центрі Батурина, неподалік будинку Кочубея, патріарх Філарет освятив місце, і закипіла робота.

...Гарно дивитись, як росте храм. Він відроджує душі прихожан Свято-Покровської, він міняє і весь Батурин. Їдуть до отця Романа добрі люди з усієї Чернігівщини: "Чим можемо допомогти?" І це ще одне Боже диво – після років обструкції.

А біля зведених стін уже сяють золоті куполи – їх ось-ось підіймуть у високість. Замовлено різьбярам вівтар, а художники готуються писати ікони. І Україна, і все світове українство сподіваються-чекають, що на кінець літа 2008 року храм буде освячено. І на листопадові поминання, на 300-ті роковини Батуринської трагедії, дзвін Свято-Покровської озветься до небес плачем-кличем, а гетьман Мазепа разом із усіма своїми соратниками й побратимами стануть поруч із нами – і поблагословлять нову Україну на довгу незнищенну дорогу. Так буде!

Наталка ПОКЛАД,   «Нація і держава», 4 грудня 2007 р.