Недавно стала свідком палкої політичної дискусії двох старших віком чоловіків, один з яких з розпачем вигукнув: "О, Боже! Вчить нас історія, вчить і... нічого не навчила!" І справді, подумала я, скільки разів у нашій історії повторюється одна і та ж ситуація: велика ейфорична радість від звільнення, богатирська, самовіддана боротьба народу, незгода і люті чвари між політиками-верховодами, що, врешті-решт, заводить український народ у нову, ще страшнішу кабалу, яка супроводжується нещадним терором, нищенням усього українського. Поступово "вицофавшись" із шокового стану, ми гірко оплакуємо втрачену волю і мучено очікуємо чергового повороту історії, який привів би нас до волі, незалежності, держави.

Цю ситуацію можна простежити за зовсім недавніми в історичному вимірі подіями, які описані Р. Ковалем у книзі "Багряні жнива української революції" (Київ: "Український письменник", 2005). "Другий всеукраїнський військовий з'їзд, що почався в Києві 5 червня 1917 року, –  пише автор, – був надзвичайно представницьким: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки подвижницькій організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Полуботка, а й завдяки забороні з'їзду Олександром Керенським... Заборона додала завзяття делегатам, і вони, обурені несправедливістю, масово вирушили до Києва... Адже військові з'їзди інших національностей відбувалися вільно. А українцям не можна?!"

Настрої більшості з'їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. "Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! – говорив він. – Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі – на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас... Мало не третина населення нашої землі – це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини... Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські. Хочемо самостійності".

Описана ситуація видається до болю знайомою. Бо що, власне, змінилося? Навіть у своїй незалежній державі українці змушені тікати "світ за очі", а "українці російського походження" всякими способами намагаються затягнути Україну в старе колоніяльне ярмо, в оту горезвісну "колибєль", яка за століття неволі "виколихала" незчисленні жертви і незчисленні "команди" синів-яничарів, що за добрячий хабар "забувають", хто вони й чиїх батьків діти, і безсоромно "матір розпинають".

"Невдовзі інший старшина, – продовжимо оповідь, – схвильовано сказав, що сподіватися задоволення домагань українців Тимчасовим урядом немає чого. Тому треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною... Внаслідок величезного тиску делегатів Центральна Рада пішла за вимогами Другого військового з'їзду і несподівано для себе ухвалила 1-й Універсал та проголосила його 10 червня (за ст. ст.) під час одного із засідань з'їзду.

Володимир Винниченко серед глибокої, святочної тиші читав перший універсал:

– Хай буде Україна вільною... Однині самі будемо творити наше життя... Народе український! У твоїх руках доля твоя!

Увесь з'їзд в ейфорії радісних почувань плакав від величезної радості воскресіння нації. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримав переживань і, упавши біля столу на коліна, ридав в істериці. Істерика опанувала багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних людей, виводили із залу... Наприкінці дві з половиною тисячі делегатів і гостей заспівали "Заповіт" Тараса Шевченка. Співали в якомусь молитовному екстазі. Багато хто ставав навколішки.

Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами 1-го Універсалу "Хай буде Україна вільною" йшло підступне заперечення: "Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською".

Незважаючи на езопівську мову Універсалу і демонстративно прихильне, навіть любовне ставлення до "московських братів", російські видання наповнилися нервовими коментарями, квінтесенцією яких став заклик газети "Рєчь" вжити рішучих заходів, щоб "приборкати українців". Стривожені "ізмєной" московити запросили Михайла Грушевського й Володимира Винниченка здійснити спільну "прогульку пароплавом по Дніпру". Під час прогулянки, бажаючи викликати до себе довіру "старших братів", керівники Центральної Ради признавали за своєю установою "тільки моральний авторитет". А Володимир Винниченко, який не зміг відмовитися від спокуси виголосити велику промову, фактично заявив, що є союзником окупантів і все робить, аби стихійне прагнення українського народу бути в своїй хаті господарем нейтралізувати і скріпити владу Тимчасового уряду. Не посоромився визнати Винниченко й те, що веде "запеклу боротьбу" з українськими самостійниками, які, бажаючи власної держави, закликають вояків-українців кидати російсько-німецький фронт і вертатися на Батьківщину, щоб захистити її. Винниченко бачив себе посередником між окупантами і поневоленим українським народом. Він і Михайло Грушевський української незалежності не хотіли, навіть боялися її. Бо вважали погибель Росії погибеллю й "української справи".

"Під час цієї прогульки наші автономісти... з таким виразним страхом говорили про зріст сепаратистських настроїв, що москвини побачили, що вони можуть бути добрим знаряддям в їхніх руках. Прогулька закінчилася символічними обіймами й поцілунками..." Як наслідок домовленостей між гнобителями і отими посередниками з'явився 2-й Універсал Центральної Ради. Починався він по-крутійськи: "Громадяни української землі..." Далі визнавалося, що Центральна Рада стоїть "за тим, щоб не відривати України від Росії", що новостворений Генеральний секретаріат представлятиме Тимчасовий уряд і ним же й затверджуватиметься. Та й цього виявилося замало. Автори універсалу пішли далі. "Ми рішуче відкидаємо, – стверджували вони, – проби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів".

"А тепер спробуємо поміркувати, – зазначав Роман Млиновецький, – яке враження мусив зробити цей Універсал... на українців, які мріяли відновити державу предків, які дихали вогнем ненависті до гнобителів свого народу, які хотіли зброєю здобувати волю". І серед богданівців та полуботківців пішов шепіт: "Зрада!"

Народне прислів'я "якщо Бог хоче покарати, то забирає розум" якнайкраще пасує до описаної події. Що змусило вибраних мужів так низько поставитися перед "старшим братом" і в одну мить зрадити інтереси народу, який вони представляли? Почуття меншовартості, низька національна свідомість, вкорінене "раболєпствіє" чи підсвідомий (а може, й свідомий) страх втратити становище, а разом з тим і матеріальні блага, які дає хлопоманська позиція? На мою думку, тут причини комплексні, і виправдання такій поведінці немає, оскільки в результаті "29 липня останній ешелон 2-го Українського імені наказного гетьмана П. Полуботка полк залишив Київ. На фронті їх одразу кинули в "м'ясорубку". Полуботківці – національно найсвідоміші українські військові кадри – зазнали жахливих втрат..."

Шлях до 4-го Універсалу простягнувся кривавий, жертвенний, мучений. Гноблений віками український народ, який виявився національно свідомішим від своїх чільників, у полум'ї нещадної боротьби виборював своє природне право на життя. Вчитуючись у зболені рядки книги, де висвітлюється героїчна боротьба українського народу, я спіймала себе на думці, що бачу в тих подіях щось знайоме, передумане і пережите душею... Не треба було багато думати, щоб провести паралель між тогочасною боротьбою і Визвольними змаганнями на теренах Західної України: те ж нездоланне прагнення до Волі, той же високий героїзм, самопосвята, відвага, що долає межі людських сил і можливостей.... А якби ці дві сили, ці часточки України з'єднати воєдино і всією потужною, вулканічною, вогненною силою стати на захист своєї нації і дати гідну відсіч нападнику, – то чи зміг би він радіти своїй перемозі? Безумовно, що ні!

Думається мені, що наші поневолювачі добре розуміли українську силу і тому шматували її на кавалки, не даючи можливості об'єднатися в єдиний і непоборний організм. І коли ми, врешті-решт, усвідомимо розумом і духом цю просту, але фатальну для нашого лінивого менталітету істину, – ось тоді ми станемо тою сильною нацією, яка не дозволить нікому господарювати в своїй власній хаті, а змусить усіх поважати себе. Шлях до успіху неможливий без усвідомлення своєї вартости, неповторности, – а ми, українці, затруєні комуністичними лозунгами, хронічно страждаємо почуттям меншовартости. Нам треба навчитися полюбити себе і через своє духовне Я пригорнутися до всього, що зветься українським, перестати соромитися нашого мученого минулого і нелегкого сьогодення, бо вся наша історія – це боротьба за свою багату землю, за свою квітучу мову. Тож не будемо занепадати духом і говорити, що "України не було, нема і не буде, бо нам не дадуть її...". Не акцентуймося на гіршому, а орієнтуймося на краще, бо кому ж, як не нам і нашим дітям, будувати завтрашній день сильної Української держави. А як її можна збудувати без віри у свої сили, без любови один до одного і без єдності, яка й зробить нас нездоланними? Чи й справді історія нас нічому не навчила, і ми покірно згодимося на роль наймитів у своїй господі?

Бог дав людині волю і розум, тож право вибору життєвого шляху все-таки залишається за нами.

Олена КНЯЖИНСЬКА, «Нація і держава», 11 грудня 2007 р.