Специфіка технологічного процесу підготовки випуску нашої газети полягає в тому, що ми мусимо повністю завершити підготовку чергового числа до вечора в понеділок. А от специфіка роботи Верховної Ради, принаймні, впродовж останніх кількох тижнів, полягає зокрема і в тому, що основні питання в її стінах плануються до вирішення чомусь саме на вівторок. Таким чином, ми, природно, наразі не знаємо, чи оберуть народні депутати цього вівторка Юлію Тимошенко Прем'єр-міністром, однак наші читачі, які читають ці рядки, про це вже знають.

Поза всяким сумнівом, шанси на обрання у лідера БЮТ є доволі високими. Ми про це вже писали, та й більшість експертів сходяться на думці, що Юлія Володимирівна, попри блокування і протидію з боку опозиції", таки очолить уряд – якщо не цього вівторка, то трохи пізніше. Зрештою, це, мабуть, найбільш оптимальний варіант із можливих на сьогодні.

Проте яким чином розпорядиться Тимошенко владою? Думки фахівців істотно різняться між собою, коли заходить мова про ефективність діяльности керованого нею уряду. У попередній публікації на цю тему йшла мова про спроможність самої Тимошенко налагодити ефективну роботу нової команди. Висновок був такий: сподіватися, що їй вдасться виконати обіцяне під час передвиборної кампанії, – навряд чи варто. Адже, віддаючи належне кипучій енергії, цілеспрямованості у досягненні мети і харизмі Тимошенко, все ж треба зізнатися самим собі: наш державний механізм перебуває у просто-таки жахливому стані; сказати про нього "занедбаний" – це нічого не сказати. Цей організм потребує не ремонту, тим більше якогось косметичного, бутафорського, чим ми нібито займалися впродовж останніх років, а капітальної, глибокої, системної реконструкції. Причому реконструювати потрібно практично все в нашому господарстві, починаючи від освіти і культури, і закінчуючи пенсійним законодавством. Однак – про які ґрунтовні реформи можна говорити, якщо ми не бачимо мети – що збираємося будувати? Як держава і як нація, ми досі не знайшли себе в цьому світі, досі не знаємо, хто ми є і звідки, і яке наше призначення на цій планеті – бути статистами і жалюгідними епігонами, виконуючи функції такого собі "транзитного буфера" між Заходом і Росією і заздрісно злизуючи об'їдки з чужих столів та доношуючи лахміття з чужого плеча, чи все-таки спробувати самоідентифікуватися як монолітна і державницька нація, з цілісним і комплексним баченням проблем і викликів, які, поза всякими сумнівами, стоять перед нами у двадцять першому столітті, і які нам доведеться або, зрештою, вирішувати, або ж – стати гноєм чи гарматним м'ясом для інших, більш цілісних цивілізаційних культур. Однак здійснити подібну реконструкції ми, на жаль, неспроможні, адже вона можлива лише тоді, коли в суспільстві, по-перше, існує запит на подібну дію, а по-друге, владна і духовна еліта готові її запропонувати.

У нас же, хоч як це прикро звучить, з обох позицій – суцільні провали. Наш народ (саме народ, а не нація) нагадує безногого й безрукого косоокого каліку, який, опинившись на роздоріжжі, не тямить, куди йому повзти далі, бо одна його культя безтямно загрібає по лівий берег Дніпра, інша – по правий, очі ж дивляться у протилежні боки, і тільки язик, як сон того "розуму", котрий породжує чудовиськ, безцеремонно продовжує верзти бозна-що – вустами шуфричів, чорноволів, германів чи їм подібних яскравих і типових "продуктів" цих гнилих і спідлених часів.

Щодо відсутности суспільного запиту до оздоровлення, то причини цієї недуги слід шукати не лише в "проклятому минулому" – як радянському, так і кучмівському (хоча, звісно, ці чинники мають величезне значення), а й, що пригнічує найбільше, – це те, що метастази небезпечної для національного організму болячки розростаються чи не найбільш бурхливо вже за часів найновіших, постмайданних. Громадяни нашої країни щодалі, то більше люмпенізуються – причому у духовному, культурному вимірі це стосується переважної більшости, незалежно від статків чи соціального статусу. Потреби, якими впереваж обмежуються наші щоденні інтереси, не є новими, сформульовані ще за часів давньоримських для плебеїв, і звучать як "хліба і видовиськ!" – це все, образно кажучи, що нам потрібно в цьому житті. На зауваження про те, що подібна формула характерна для будь-якої іншої культури, хочу заперечити, що навіть у ситих демократичних державах, де закони написані для того, щоб їх виконувати, процеси цивілізаційної деградації у недалекому майбутньому можуть становити велику загрозу для розвитку (сьогодні це бачимо поки що на прикладі чи не найслабкішої західноєвропейської ланки – Франції); країни ж відсталі, або ж такі, як Україна, загальмовані, подібна споживацька ідеологія здатна поглинути, розчинивши у вирі глобалізаційних зсувів – якщо ми не зможемо, змобілізувавшись, сформулювати свою національну ідею, яка б об'єднала націю. Так, як, приміром, це зробили в Росії уже за часів Путіна; гасло "вєлікая Россія" там виконує роль цементуючого фермента, консолідуючи в єдине державницьке ціле і останнього бомжа, і олігарха. (Щоправда, проблеми цієї країни настільки великі, що навряд чи це їй допоможе уникнути розпаду).

Чи ж здатне населення – навіть не народ, не кажучи вже про націю, – населення, яке своєю роздвоєністю нагадує каліку-шизофреніка, засмоктаного банальною дилемою виживання, і якого безнастанно, з усіх інформаційних дірок, зомбують примітивними ідеологемами на кшталт демонстрації "кодексу честі" у виконанні нардепа Лук'янова чи танцюючих шароварів від "співаючого безголоска", – так-от: чи здатне це населення спромогтися на великий державницький чин, і спершу хоча б сформулювати суспільний запит на необхідність видужання від важкої і затяжної суспільної хвороби?

Звичайно, що ні. Більше того, суспільство цього і не потребує, обмежуючись хіба що кволими ремствуваннями "на владу", тим часом виживаючи в індивідуальний спосіб.

Якщо ж казати про еліту, чи то пак т. зв. еліту, і особливо владну, то тут справи не кращі, а може й гірші. Бо паноптикум теперішніх "владоможців", а надто осіб, представлених у Верховній Раді, змушує думати, що до верхніх щаблів у нас переважно дістаються найгірші, найбрехливіші і найтупіші. Хоча це не зовсім так; ця заїкувата "еліта" з бігаючими очицями і тугими гаманцями – то квінтесенція нашого суспільного організму. Ми такі ж, як і вони, – не кращі, й не гірші. Просто, опинившись нагорі, вони перебувають на видноті; відомо ж бо: чим вище мавпа дереться на дерево, тим ліпше видно її зад… Іноді, спостерігаючи за потугами того чи іншого з дозволу сказати політика, думаєш: нещасна країна, котра має таких "поводирів". Куди ж заведуть тебе сліпі й глухі вожаті з інстинктами бультер'єра, котрі люблять Україну лише язиком на трибуні чи перед телекамерою, або ж "до глибини своєї кишені"?..

Не варто навіть ставити питання про спроможність більшости представників теперішньої "еліти" піднятися до висот державницького мислення. Неможливо упіймати в темній кімнаті чорного кота – особливо якщо його там нема. В історії України імена цих політичних пігмеїв будуть, у кращому разі, написані дрібним шрифтом, та й то, вочевидь, на маргінесах, чи у "примітках"...

На що надіятися? Хіба на те, що національний організм у майбутньому самостійно регенерує здорові клітини, як це вже було в нашій історії. Основою для лікування має стати консервативна ідеологія, базована на питомо національних засадах – такий шлях зцілення пройдений уже не однією країною, яка опинялася перед подібними до наших викликами. Чи спроможні цьому процесові посприяти Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, а чи їм доведеться дати дорогу тим, хто прийде за ними, – на це питання відповість час.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, «Нація і держава», 18 грудня 2007 р.