У дитинстві мене страшенно вабили казкові слова "навколосвітня подорож". У три з половиною роки рано-вранці, поки всі спали, я потихеньку вийшла з дому і вирушила у мандрівку. Батьки зловили мене аж у степу за селом. Більше я таких одиночних походів світ за очі не повторювала...

Але існують незвичайні люди, які втілюють у життя дитячі мрії. Для всесвітньовідомого дніпропетровського мандрівника Сергія Гордієнка Земля – рідний дім у прямому значенні слова. Важко знайти такий куточок землі, де б він іще не був – у свої неповні 50 років Сергій двічі побував на Північному полюсі (саме він вперше встановив там український прапор), подорожував горами Непалу і Амазонії, нетрями сибірської тайги, бував він і в місцинах, де не ступала нога людини – йому належать відкриття острова і льодовика. А тепер він вирішив вперше в історії людства обійти всю землю... пішки!

Це далеко не перший піший одиночний похід Сергія Гордієнка. У 2001 році він здійснив перехід Ужгород – Севастополь, у 2002 році – першу в світі експедицію "Із варягiв у греки" (Мурманськ – Севастополь, близько 5000 кілометрів). Навколосвітній перехід під назвою "Солотрансглобаль" мандрівник розпочав з міста Севастополь, звідки він у грудні 2003 вирушив до свого рідного міста Дніпропетровська із своїм вірним другом лабрадором Румбом. Побувши у Дніпропетровську із родиною – дружиною і двома дочками – він вирушив до Києва, а з Києва дійшов до Східного Сибіру. В Сибіру вони з Румбом отруїлися шкідливими парами неякісного аерозолю від кліщів, і похід довелося тимчасово перервати.

Дізнавшись, що Сергій Гордієнко на кілька днів приїхав до Києва, щоб залагодити деякі справи із візами та спонсорством, я не могла пропустити нагоди поспілкуватися з відомим мандрівником.

– Пане Сергію, куди Ви зараз прямуєте?

– З Києва я вирушаю до Сибіру. З Владивостока попливу на надувному човні через Японію та Камчатку на Аляску, пройду Канаду й США, збираюсь на каяку перепливти Атлантичний океан, а потім повернуся до Севастополя через Західну Європу.

– Який етап цієї подорожі буде для Вас найважчим чи найнебезпечнішим?

– Найважче буде перепливти Атлантичний океан.

– Візьмете з собою Румба?

– Ні, Румб цього разу залишиться вдома. Ви не уявляєте, яку силу-силенну довідок та аналізів потрібно зібрати, щоб переходити через кордони разом із собакою. Я вже не маю ні часу, ні сили на всю цю бюрократичну тяганину. На жаль, світ тепер не такий, як у давнину, коли можна було мандрувати на всі чотири сторони. Зараз світ порізано кордонами із безліччю процедур, що принижують людину. Я не приховую, що не раз переходив кордони нелегально, бо інакше я б тільки й робив, що застрягав на якихось митницях чи у посольствах. Втім мені щастило, і люди, дізнавшись, куди я йду і навіщо, ставились із розумінням і допомагали мені.

– Яким чином і чому Ви обрали для себе такий спосіб життя?

– Кожна людина має своє покликання у цьому житті. Щасливою може бути тільки та людина, яка знайшла це покликання. Зараз улюблене заняття людини називають зневажливим словом "хобі", що означає щось додаткове і не дуже потрібне, тим самим принижуючи людину до рівня якоїсь кумедної тваринки. Мандри були моїм захопленням із дитинства і стали головною справою мого життя.

– Можливо, це закладено в генах запорозьких козаків Гордієнків, з роду яких Ви походите?.. А розкажіть, будь ласка, скільки і як треба готуватися, щоб відважитись на такі довгі одиночні переходи?

– Все життя. Я ходжу в походи і займаюся спортивним туризмом, а також, зокрема, водним слаломом, веслуванням, вітрильним спортом, альпінізмом, із 7 років. Вивчив на собі техніку виживання в екстремальних умовах. Радянський Союз за всіх його недоліків дав мені можливість подорожувати величезними просторами. Я пройшов Кольський півострів, Ямал, Таймир, Якутію і Чукотку, був на Алтаї, в Примор'ї і Казахстані. А після розпаду "совка" переді мною по-справжньому відкрився світ, я познайомився з сотнями дивовижних цікавих людей на всій земній кулі.

– Але чому все-таки Ви подорожуєте один?

– Я просто йду за своїм покликанням. Дорога – це величезне інформаційне поле, і щоб сприймати його – потрібен певний стан душі. Взагалі, всі цілі, які я ставлю перед собою у своїх мандрах, є глибоко індивідуальними. Я вивчаю процеси і можливості світової міграції, я взагалі вважаю, що в сучасному світі постала потреба створення нової науки – міграцієлогії. Я вивчаю те, що об'єднує людські цивілізації. Крім того, я випробовую на собі власні методики одиночного виживання. Згодом за результатами своїх досліджень збираюся написати книгу.

– Хто спонсорує Ваші подорожі?

– Останнім часом це стає все більшою, все сутужнішою проблемою для мене. Складається враження, що те, що я роблю, нікому не потрібне в моїй рідній країні. Все, що людей цікавить, це газ, нафта, маркетинг... світ божеволіє на торгівлі. На жаль, я набагато частіше здобував підтримку за кордоном, ніж в Україні. Зокрема, й від наших братів-українців. Шкода, що ми, українці, відірвані від нашої діаспори, а вони справді вболівають за нас і хочуть допомогти. Та ми досить мало спілкуємося з ними, не звертаємося за допомогою. Багатьох українців, які вже прославилися на весь світ, не знають тільки в рідній країні... Я вважаю, що ота наша національна "скромність" – це риса рабів.

– То Українська держава Вам взагалі не допомагає?

– Окремі люди – так, а держава може тільки заважати. Мене вже двічі підводила дніпропетровська влада, яка обіцяла виділити гроші на експедицію і не виділяла ні копійки, через що зривалися усі плани, надії, праця багатьох людей. Колись мене підтримав нинішній Президент Віктор Ющенко. Він зустрів мене на машині при переході з Севастополя до Дніпропетровська. Подарував мені мобільний телефон із супутниковим зв'язком (демонструє телефон. – І. В.), камеру, обіцяв всіляку підтримку. Але відколи він став Президентом, я не можу потрапити до нього на прийом. Та й не хочу я бути прохачем… Коли, скажімо, норвежець вирішує подолати Північний полюс, він стає національним героєм, і гроші знаходяться миттєво. А якщо українській владі це нецікаво, то я якось обійдуся...

– А Ви не хотіли б зробити якийсь бізнес із своїх подорожей? Ви ж робите історичні і археологічні відкриття, крім того, могли б рекламувати щось чи когось в усьому світі?

– Це не може бути метою для мене. Кожен повинен займатися власною справою. Не всі повинні робити гроші. Є й інші, важливіші цінності...

– А скільки взагалі коштує навколосвітня подорож на своїх двох?

– Та частина, що мені лишилася, коштуватиме близько 15 тисяч доларів.

– Не так і багато... Але досить вже про гроші. Розкажіть, будь ласка, яке найважче випробування трапилося Вам під час подорожей, щоб ми могли уявити, які небезпеки можуть чекати самотнього мандрівника?

– Я не можу назвати це "випробуваннями", це просто життя... У дорозі, звичайно, бувало всяке, але загалом ні звірі, ні люди не заподіювали мені якогось особливого зла. Вовків і ведмедів відлякував мій пес, до того ж за багато років я розробив деякі методи самозахисту. Проти ведмедів, наприклад, ношу з собою клізму із червоним перцем. Якщо пшикнути перцем ведмедю у писок, біль на деякий час його дезорієнтує , і після цього він уже не нападатиме... А люди дуже часто допомагають мені в дорозі, особливо, коли дізнаються, куди я йду і навіщо – найрізноманітніші люди: злочинці-кримінальники бували значно добрішими до мене за деяких "порядних громадян". А найважче мені, мабуть, довелося в Антарктиді, коли я провалився під кригу. Я виліз наверх, а мороз такий, що одяг довелося зривати зі шкірою, рація відмовила, до найближчої станції 40 кілометрів... Думав, що не виживу. Я читав Біблію і лікував себе сам. Святе Письмо дало мені сили все це пережити, не впасти у відчай. Відбувся лише запаленням легень. Було ще таке, що мені довелося скористатися теплими речами, які залишив один мандрівник спеціально для своїх наступників, і від тих речей я заразився дуже небезпечною хворобою. Потім виявилося, що цей мандрівник досліджував єгипетські піраміди, а єгипетські жерці спеціально виводили такий смертельно небезпечний грибок, який мав захистити мумії фараонів від проникнення людей. Але нічого, одужав... Для мене найкраще лікування – це самолікування.

– А які найцікавіші відкриття Ви зробили у ваших мандрах?

– В дорозі відкриття відбуваються на кожному кроці, про це можна годинами говорити... Найважливіші для мене відкриття стосуються нашої історії. Наприклад, будучи в Білорусії, я почув розмову двох рибалок, один з яких сказав іншому "русь ту", тобто греби сюди. Це наштовхнуло мене на висунення версії походження назви "Русь" від слова "весло". Також я часто помічаю спільні риси в абсолютно різних, віддалених один від одного народів. Скажімо, спідниця в українському національному костюмі – майже точний аналог ірландської чоловічої спідниці, що свідчить на користь нашого кельтського походження. Найкраще вивчати українську історію в Карпатах – вони просто наповнені нею. Там живуть справжні воїни УПА – не ті, які мітингують у відповідних строях на демонстраціях, яких з кожним роком стає не менше, а більше – а справжні герої, яким довелося пройти через пекло. Вони не підуть мітингувати, просити щось у влади. Тільки якщо нащадки самі прийдуть до них, вклоняться їм за все, тоді, вони, можливо, будуть з ними говорити. А розповідають вони просто неймовірні речі, нам треба встигнути розпитати, вислухати, записати їхні розповіді, поки вони ще живі... Взагалі мені щастить на історичні знахідки, мабуть, тому що я історик за фахом і вмію їх помічати. Якось, скажімо, йдучи через болота російських лісів, випадково намацав палицею 20-тимісний охоронний човен 12 століття, тепер він в російському історичному музеї.

– Хочу спитати Вас як найдосвідченішого експерта – де найкраще місце на Землі?

– Для мене – це Карпати і Крим. Це унікальні, неймовірні місця – скільки ходив, ніде не бачив нічого подібного.

– А де найкраще люди живуть?

– В скандинавських країнах.

– Але ж, наскільки мені відомо, там дуже високий рівень самогубств?

– Ну, ми ж говорили, що є важливіші речі за гроші (усміхається).

– Тоді де живуть найкращі люди?

– Найкращі люди, без сумніву, у Сибіру. Ви ж знаєте, що там переважно живуть українці? В XVII–XVIII столітті багато українців поїхали туди, спокусившись на пропозиції російських царів, потім в XX столітті почали насильно висилати туди наших людей... Там є безліч сіл із українськими назвами – Українка, Галиця, Таврійське... Люди в Сибіру водночас дуже сильні і дуже добрі.

– Вас по праву можна назвати "ходячою енциклопедією". Сподіваюсь, Ви викладете всі Ваші безцінні знання й враження у книжках. Щасливої Вам дороги!

Розмову вела Інна ВОЛОСЕВИЧ,

«Нація і держава», 1-7 січня 2008 р.