Людина-феномен українського визвольного руху

Василь Кук очима сина, соратників та однодумців

11 січня минуло 95 років з дня народження останнього командира УПА світлої пам'яті генерала Василя Кука (не дожив до ювілею лише 4 місяці). З цієї нагоди у видавництві "Смолоскип" відбувся вечір пам'яті, що став можливий завдяки зусиллям директора видавництва, дисидента радянського режиму Осипа Зінкевича, який також з юних літ брав участь у визвольних змаганнях та був побратимом Василя Кука.

Даниною світлій пам'яті ювіляра стала презентація книги "УПА в запитаннях і відповідях Головного командира". На заході були присутні громадські, політичні діячі, українські патріоти, а саме – єдиний син генерала Юрій Кук, директор Центру досліджень визвольного руху, представник Українського інституту національної пам'яті у Львівській області Володимир Вятрович, професор Володимир Сергійчук, заступник голови КУН Володимир Борейчук, донька першого президента УГВР Наталя Осьмак, один із видавців книги Сергій Діброва, публіцист Ярослав Сватко, хор "Джерело" та інші.

Символічно, що 10 жовтня 2007 року в українському астрономічному каталозі зареєстрована зірка на ім'я Vasyl Kuk, що міститься в сузір'ї Оріон, поруч із зорею українського гетьмана Петра Сагайдачного.

ДОЛЯ ГЕНЕРАЛА

Майбутній командувач УПА народився 11 січня 1913 року в селі Красному Золочівського повіту на Тернопільщині. У 15 років вже керував повстанським юнацтвом цілого повіту. Риторично запитував: "Хіба можна відсиджуватися, коли відстріляли майже всю нашу інтелігенцію, створили штучний голод, масово вивозили українців і знищували як націю?". Вступивши до ОУН, перевозив зброю, вибухівку, у вересні 1933 року був уперше ув'язнений. Син бідних багатодітних українських селян, Василь Кук здобув юридичну освіту в одному з найбільших польських університетів – Люблінському. Володів сімома іноземними мовами. Людина з гнучким розумом та неабиякими організаторськими здібностями, Василь Кук 17 років свого життя (аж до арешту 1954 року) віддав визвольній боротьбі у підпіллі. Його арештовували всі окупанти, що ступали на землю України: поляки, гестапівці, більшовики. Та у підсумку його життєва і духовна стратегія виявилася міцнішою від усіх поневолювачів. Бурхливу і багатогранну діяльність Василя Кука важко помістити у кілька рядків: облаштував першу підпільну друкарню ОУН, готував підпільників до збройної боротьби, очолював штаб похідних груп, УПА-Південь, командував одним з найбільших боїв в історії УПА під Гурбами, був заступником камандуючого Романа Шухевича, а після його смерти – Головним командиром УПА, очолював Генеральний секретаріат УГВР, автор низки публіцистичних праць (наприклад, дослідження "Колгоспне рабство", написане у підпіллі 1952 року, видане 2005 р.), які завдавали нищівних ударів по ідеологічній машині радянського тоталітаризму. Після арешту, допитів та виходу на "волю" прожив під недремним оком КДБ аж до 1990 року. І при цьому зумів написати кілька історичних праць, якими прагнув повернути своєму народові його правдиву історію.

Найбільшим щастям Василя Кука стала з'ява незалежної держави на ім'я Україна. Учений, інтелектуал продовжував жити в ім'я українського народу: зібрав архіви та видав книги про Степана Бандеру, Романа Шухевича, державотворення ОУН і багато інших, очолював науковий відділ Всеукраїнського Братства ОУН-УПА. Багато спілкувався з молоддю, науковцями, журналістами, тож не було дня, коли б поріг його невеличкої хрущівки у Дарниці не переступив бодай один гість. І для кожної людини у Василя Кука знаходилися повага та українська гостинність.

Розповідає заступник Голови КУН Володимир БорейЧук:

– Влада в Україні далеко не завжди помічала і помічає видатних борців за незалежність нашої держави. Якби не було боротьби ОУН-УПА, навряд чи вдалося б відновити державу 1991-го. Немає серед живих Степана Бандери, Романа Шухевича, Василя Кука, Слави Стецько, Ярослава Стецька, інших подвижників визвольного руху, але саме вони зробили найвагоміші кроки до здобуття Україною незалежності. Ще й досі маємо помітні антиукраїнські сили всередині України, які чинять опір відновленню суверенної держави української нації. Але ми маємо шлях боротьби, торований такими людьми, як Василь Кук. Мусимо бути готовими в будь-який момент стати на захист України.

Великого українця Василя Кука чинна влада фактично не помічала. До того ж він був людиною з міцними переконаннями, тому ніяк не годився на роль "суспільних маріонеток". Мені випало щастя бути знайомим з цією людиною багато років. Спільно з головою Секретаріату КУН Степаном Брацюнем ми останні 6–7 років часто відвідували Василя Кука. Пригадую, на урочистостях з нагоди його 90-річчя у Будинку вчителя він досить гарно почувався. Був людиною дуже працьовитою, толерантною, мудрою, живою енциклопедією українського національно-визвольного руху, мав гострий розум. Робив усе можливе, аби на державному рівні була визнана боротьба ОУН-УПА за волю України. Писав книги, давав інтерв'ю, працював до останніх днів життя. Вільно користувався інтернетом, читав новітні світові дослідження з найрізноманітніших галузей, за допомогою електронної пошти спілкувався з побратимами, які мешкають за кордоном. Він не повчав, але завжди знаходив толерантні механізми, як правильно підказати напрям дій. Василь Кук дуже позитивно ставився до Конгресу Українських Націоналістів. Його життя було життям у колі українських інтересів. Коли він занедужав, дуже багато зусиль щодо підтримки здоров'я Василя Кука докладали Степан і Леся Брацюні, медики за фахом. Проте навідріз відмовлявся лягати до лікарні. Остерігався, що йому можуть вкоротити віку за допомогою медицини. Все можливе для його лікування робили побратими по духу – подружжя Брацюнів: у разі нагальної необхідності приїздили у будь-який час дня і ночі, залучали висококваліфікованих фахівців.

В останні дні життя Василя Кука до нас завітав його побратим, голова Всесвітнього товариства політв'язнів і репресованих Богдан Качор з Нью-Йорка. І ми втрьох – я, Степан Брацюнь і Богдан Качор – поїхали до нашого генерала. Зустрів нас посмішкою, пригостив кавуном і виноградом, розмовляв з нами години зо дві про Україну, про її минуле і майбутнє. Не подав жодного вигляду, що погано почувається. Вольова, мужня людина. Мене вразило, коли прощався він з Качором: я побачив сльози на очах обох мужніх українців. Важко уявити їхні почуття, та, вочевидь, обоє розуміли, що більш не побачать один одного. Буквально через півтори доби Василя Кука не стало.

Виконано заповіт – останній командуючий УПА похований поруч із побратимами у рідному селі Красному. Прощання відбувалося у столиці, в колишньому будинку Центральної Ради (нині Будинок вчителя) за участю почесної варти. Заупокійну службу Божу, панахиду відправив у церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі Верховний Архиєпископ і Кардинал УГКЦ Блаженнійший Любомир Гузар, владики і священики Володимирського собору міста Києва та львівського собору 1Святого Юра.

СИНІВСЬКИЙ СПОМИН

– Пане Юрію, коли Ви вперше себе усвідомили сином людини, яка належить до когорти великих діячів ХХ століття рівня Рузвельта, де Голля, Бандери, Шухевича?

– Мені виповнилося 14 років, вчився у сьомому класі, коли вперше побачив батька. Доти я зростав у дитбудинку, бо КДБ відібрало мене у батьків. Народився я 1947 року у селі Підгаєвцях. Батько на той час був заступником Романа Шухевича, жив у підпіллі разом з матір'ю. Щоб уберегти дитину від можливої небезпеки, мене у дворічному віці віддали на виховання бабусі з дідусем. Для кращої конспірації вигадали, нібито я позашлюбний син батькового брата Івана. Проте всюдисуще око КДБ довідалося, що я син Василя Кука. За спробу приховати сина "ворога народу" мої дід, бабуся, дядьки Іван та Филимон отримали по 10 років заслання до Сибіру та повністю відбули строк ув'язнення. Тим часом мене помістили до дитбудинку міста Сталіно (Донецьк), а згодом Жданова (Маріуполь). Мої дитячі спогади – це вокзали, де багато народу, всі кудись біжать. Це було босяцьке життя: ми, хлопчаки, їздили на виступах трамваїв, клали гвіздочки на залізничні колії, "гостювали" в чужих садках, влітку купалися в Азовському морі, що мені подобалося найбільше. Нас усіх, і мене зокрема, виховували російською мовою.

– Ніхто не розповідав, де батьки і хто вони?

– Казали, буцімто батько – видатний діяч, загинув десь у Греції. Тоді мода існувала на героїчні легенди. Пригадую, була спроба мене всиновити. Але "компетентні органи" не дозволили. Тим часом, як я пізніше дізнався, батька разом з матір'ю кадебісти заарештували у криївці 23 травня 1954 року та помістили до тюрми на вулиці Володимирській у Києві. Його протримали в застінках до 1960 року, і він вже не сподівався, що виживе. З роками я зрозумів, що я міг взагалі не народитися, адже батьки постійно перебували на межі життя і смерти.

– Як відбулася перша зустріч з батьком та як Ви сприйняли зміни у своєму житті?

– З дитбудинку у Жданові мене забрала мати, а далі під наглядом кадебіста літаком дісталися до Києва, де я вперше потрапив до квартири у Дарниці, в якій живу і зараз. Батько запам'ятався мені низеньким на зріст, у синьому одязі, дуже багато палив (згодом кинув), часто нездужав, бо з тюремних часів мав виразку шлунку. Розмовляв тільки українською мовою, а я – російською. Він потроху почав мене перевчати, навчати кращим, шляхетним звичкам, поведінці, тому що я поводився як "босяк". Спонукав мене вивчати твори Тараса Шевченка. Сам Василь Кук був високоосвіченою і висококультурною людиною.

Після 8 класу я вступив до Київського механічного технікуму на відділення напівпровідникових приладів. Захопився студентськими мандрівками. Батько, помітивши це, організовував та очолював студентські турпоходи. Отже, під керівництвом Василя Кука ми разом з друзями обходили пішки всі визначні місця Криму й Кавказу. Він жив з нами у наметах у спартанських умовах. Був прибічником міцної дисципліни.

– Отже, відтоді, як Ви почали жити разом з батьком, він Вам приділяв велику увагу.

– Дуже велику. Прискіпливо стежив, щоб я зростав здоровим. Постійно піклувався про мене.

Технікум я закінчив з червоним дипломом. Мабуть, передалися батьківські гени. Виявив бажання вступити на механіко-математичний факультет Київського університету. Батько підтримав мій вибір ще й тому, що математика – наука, яка не перетинається з політикою. Згодом перейшов на факультет кібернетики. Коли я закінчив університет, до керівництва в КДБ прийшов такий собі Федорчук. Він вирішив переглянути справу батька, щоб винести Василю Куку смертний вирок. Батька в той час звільнили з роботи, а я заочно вступив до аспірантури та закінчив її. Написав дисертацію, а коли представив її на захист, то одного дня мені вдалося захистити дисертацію, а на другий день за вказівкою спецслужби захист був анульований. Спробував я захиститися в Інституті математики, але й там послалися на "вказівку" та порадили зробити це аж у Литві. Однак і там мені повідомили, що КДБ – проти, щоб я став кандидатом наук. Більше спроб я не робив аж до 1990 року, коли повіяло новими вітрами. Доопрацював дисертацію, знову подав її на захист. Були ті ж самі опоненти, і я нарешті отримав звання кандидата наук.

Батько тим часом після звільнення ледве влаштувався простим співробітником Укрпобутреклами, щоб хоч якось утримувати родину.

– Ви зростали в родині "інакомислячих" українців. Якою була родинна атмосфера?

– Мати і батько любили ходити в театр, в оперу, на балет, у філармонію, драматичний, особливо на мистецькі події, що стосувалися української культурної спадщини, наприклад Тараса Шевченка. Час від часу і я бував з батьками там, де панував український дух.

Мати працювала друкаркою у будинку технічної пропаганди і лише 10 років прожила разом з нами: померла 1972 року від раку молочної залози, похована в Києві. Вона була соратником Василя Кука в житті і боротьбі.

– Відомо, що Василь Кук заповів поховати себе у рідному селі Красному. Водночас ще за життя відстоював ідею побудови Пантеону Героїв у Києві, де знайшли б останній притулок видатні сини України, що нині покояться на чужих землях. У разі появи Пантеону він мріяв бути упокоєним саме в Києві?

– Так. Мені про це казав. До того ж влада міста Львова виявляла готовність найкращим чином поховати командуючого Василя Кука на Личаківському кладовищі, але я знаю, що за життя батько був проти цього. Тож порушити його заповіт ніхто не наважився.

– Якими були останні роки й дні життя Василя Кука.

– До останнього дня перебував при світлому розумі. Мав чудову пам'ять. Мене дуже турбувало, що він перестав вживати їжу. Допікало безсоння, ще більш відбираючи сили. Категорично відмовлявся лягати до лікарні. Проте ще 2005 року батька обстежили у військовому шпиталі і виявили у нього лейкемію. Лікар повідомив мені, що батькові залишилося жити кілька тижнів, порадив поставити його до відома. Але я так і не зважився сказати рідній людині про страшний медичний вирок.

– Мабуть, на краще.

– Так. Почав лікувати батька вітамінами та підтримувати організм загальнозміцнюючими природними засобами. Це і гранати, і буряковий сік, і квітковий пилок, і гінкго. Два роки я підтримував батька, як міг. Але в останні дні у нього стрімко знизився тиск. Вочевидь, йому було нелегко, але нікому ніколи він не скаржився, ніхто не чув стогону з його вуст. До смерти ставився філософськи, стверджуючи, мовляв, якщо людина колись народилася, то колись має і померти. Мене намагався морально підготувати до цього. Але до останньої миті, в неділю о 3 годині ночі, я з ним розмовляв, і він турбувався, аби я включив до його книги про українського музиканта Веделя вступну статтю музикознавця Тетяни Гусарчук. Я тоді сказав, що ці питання вирішимо вдень, подумавши: коли батько говорить про справи, то стан стабілізується. І пішов відпочивати. Підсвідомо мені здавалось, що батько ще буде жити та й жити. Прокинувшись вранці, побачив протилежне. На рідному обличчі – ніякого страдництва, лише умиротворення. Спробував робити штучне дихання. Лікарі, прибувши на виклик, констатували: смерть настала 20 хвилин тому. Я досі важко сприймаю відсутність батька, а тоді пережив справжній шок. Ми прожили разом 47 років. Фактично у нас одне біополе на двох.

Часто читаю рятівну молитву "Отче наш", якої він мене навчив.

– Командуючий УПА Василь Кук залишив по собі великий інтелектуальний спадок.

– Батько заповів усі книги й документи передати директорові Центру досліджень визвольного руху Володимиру В'ятровичу. Так і сталося.

Користуючись нагодою, хочу від усієї душі подякувати Конгресу Українських Націоналістів і зокрема його голові Олексію Івченку, заступнику голови Володимиру Борейчуку, голові Секретаріату Степану Брацюню, голові Спілки офіцерів України В'ячеславу Білоусу. Окрему подяку хочу скласти працівникам Секретаріату Президента Іванові Бойку, Олександру Гончаруку та Львівській обласній державній адміністрації за організацію поховання мого батька на високому державному рівні. Сердечно дякую також побратимові Василя Кука по зброї, Голові Всесвітнього товариства політв'язнів і репресованих Богдану Качору.

Розмову вела Марта РИМАР, «Нація і держава», 15 січня 2008 р.