Закінчення. Початок тут.

Цей період діяльности Степана Бандери закінчився ув'язненням у червні 1934 р. Він перебув слідство у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року і на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Степан разом з 11 іншими обвинуваченими був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (який відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавському процесі його засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом під час процесу. В літі 1936 р. відбувся другий великий процес ОУН у Львові. Бандеру судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної ним Крайової Екзекутиви. Вирок у львівському процесі йому злучили з варшавським – на досмертне ув'язнення. Після того він сидів у в'язницях "Свєнти Кшиж" коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала Степана у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися, і він, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю.

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів він подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. У Сокалі зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші – повернулися з в'язниці.

З ними Бандера обговорив ситуацію і напрямні подальшої праці. З Сокальщини він вирушив до Львова, де два тижні жив конспіративно. Спільно з членами Крайової Екзекутиви устійнили плани дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; план широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ.

Степан Бандера зразу мав план залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб він виїхав за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур'єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. він покинув Львів і прибув до Кракова, який став у той час осередком українського політичного, культурно-освітнього й суспільно-громадського життя на західних окраїнах Українських земель. Тут він увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в'язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. Степан поїхав на 2 тижні до місцевости Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в'язнів.

Зі Словаччини поїхав до Відня, де теж була важлива закордонна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв'язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також із Закарпатською Україною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р., до Відня приїхав провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що обидва мали їхати до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полковником А. Мельником. С. Бандера мав з'ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проектів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом. Обоє сподівалися спільно переконати полковника А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії він поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував професор Є. Онацький. Там Степан зустрівся зі своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933–34 рр., студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у місцевій станиці. З А. Мельником Бандера відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Поскільки раніше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мельника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключового становища в ПУН-і, що давало йому вирішний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Організації, зокрема в справи крайові та зв'язків між краєм і закордоном. Тимчій-Лопатинський і С. Бандера обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СРСР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші плани з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародну ситуацію.

Оскільки А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одноголосно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, та організовує визвольну боротьбу спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю "змову українських самостійників", німці заарештували Ст. Бандеру вже за кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована як частина Великого Збору ОУН, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р., і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організовує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати політичну діяльність української еміграції. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала моральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право репрезентувати український народ від імені фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головування Проводу ЗЧ ОУН і сформувати його за участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, підкресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські амбіції і плануючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функції в Проводі ЗЧ ОУН як член цього Проводу під головуванням спершу Ст. Ленкавського, а згодом, від квітня 1951 р., під головуванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціалістичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб унеможливити дальшу спекуляцію "краєвими позиціями" і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН, і Ст. Бандера далі залишився Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН у травні 1953 р. вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. У лютому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб договоритися на форумі "Колегії Уповноважених", до якої "з волі Краю" входили Л. Ребет, З. Матла і Ст. Бандера. Роком пізніше, 1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно проведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу організуванню теренів, крайовим зв'язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташинського засуджено на 8 років важкої в'язниці. Німецький Верховний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є совєтський уряд у Москві.

«Нація і держава», 15 січня 2008 р.