«Пилипенко робив із селян українців, Хвильовий перетворював українців на інтелектуалів». Ці слова належать авторитетному діаспорному літературознавцеві Мирославові Шкандрію, вони походять із його відомої монографії «Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років». Напрочуд точно, буквально афористично ця фраза «схоплює» ключові устремління двох ключових-таки «моторів» літературного процесу тієї знакової епохи, котра увійшла відтак в історію під страшною назвою «розстріляне відродження», – а водночас і двох головних опонентів, які, дискутуючи про літературу, насправді дискутували про шляхи розвитку українського суспільства. Тепер не дискутують ні про одне, ні про інше – можливо, саме тому ми так довго топчемося на місці як у мистецькій царині, так і в суспільній…

Звичайно, про літературну дискусію 1920-х нині ми дещо-таки знаємо – принаймні вона вивчається у школах та університетах і є об’єктом багатьох наукових студій, як літературознавчих, так і суспільствознавчих. Однак якщо один із її чільних учасників – Микола Хвильовий, – як то кажуть, в усіх на вустах, то про іншого – Сергія Пилипенка – відомо катастрофічно мало навіть значній частині фахівців, не кажучи вже про «звичайних читачів». Звісно, «красиві» ідеї Хвильового, навіть у такому дещо прямолінійному викладі, як «геть від Москви» і «Європа, а не просвіта», донині хвилюють уми і душі, бо й тепер гостро актуальні, – відтак до тих, хто зважувався опонувати цим ідеям, незалежно з яких позицій, ставлення сформувалося здебільше негативне. Одначе насправді все зовсім не так просто – і це засвідчив зокрема й такий безсумнівний науковий авторитет, як Юрій Шевельов, котрий писав, що ключовим питанням тодішніх дискусій було «те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, причому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти. З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко, належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВС, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками». До цього, як то кажуть, нічого не додаси.

Ось лише проблема в тому, що твори Хвильового у нас хоч і не так часто й не так повно, як слід було б, але – видають; тоді як твори Пилипенка за ті 75 років, що минули після його арешту в 1933-му, виходили один-однісінький раз, та й та збірка «Байки та оповідання» побачила світ іще… 1963 року, і знайти її зараз можна хіба в небагатьох бібліотеках. Фактично письменник Сергій Пилипенко українському читацькому загалові наразі невідомий – і це геть несправедливо, якщо врахувати ту непересічну роль, яку він відіграв в історії нашого письменства не лише як фундатор наймасовішої свого часу літературної організації «Плуг» (через що був удостоєний від колеґ симптоматичного прізвиська «Папаша»), але і як поет-байкар, прозаїк, критик, публіцист, полеміст.

Завважмо: таких ось «білих плям» у пізнанні нашого письменства ще дуже й дуже багато. Одначе стосовно Сергія Пилипенка «історична справедливість» – бодай почасти – нарешті відновлена. Щойно у видавництві «Смолоскип», у серії «Розстріляне відродження», побачив світ солідний том його «Вибраних творів», напрочуд дбайливо, уважно і ґрунтовно впорядкований та відкоментований відомим поетом і літературознавцем, доцентом Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди Ростиславом Мельниковим. На майже дев’яти сотнях сторінок (!) умістилися три десятки оповідань Пилипенка – найцікавіша з мистецької точки зору частина його художньої спадщини; вибрані байки; понад півсотні статей, нотаток і рецензій, зокрема й тих, що мають безпосередній стосунок до знаменитої літературної дискусії; ціла низка цікавущих, досі малоприступних документів і матеріалів, які проливають світло на українські мистецькі й політичні реалії 1920-х; спогади про письменника; фотоматеріали; солідний корпус приміток і, коментарів.

Цією книжкою Сергій Пилипенко нарешті входить у наш – сучасний – культурний і політичний контекст, стає його невід’ємною частиною. А для когось, можливо, і арґументом на користь чи то «Європи», чи то «просвіти» в майбутніх інтелектуальних потугах. Бо коли-таки – хочеться вірити – ми зважимося нарешті дискутувати не про «шанси персонажів на чергових виборах», а про шляхи розвитку (розвитку!) українського суспільства, – як це робили в неспівмірно важчі, складніші часи Хвильовий і Пилипенко.

Іван АНДРУСЯК,

«Нація і держава» 1 квітня 2008 року