До питання про тактику і стратегію націоналістичного руху

СУСПІЛЬНО-політична ситуація в Україні на сьогодні є такою, що в українській історії важко знайти аналоги, незважаючи на тотожність чи схожість окремих компонентів. З одного боку – вперше маємо українського президента, котрий прийшов до влади на гребені надзвичайно потужного народного вибуху, яким був Майдан. Проте з іншого боку, сьогодні Україна, як ніколи за часів новітньої історії, постала перед численними загрозами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. І якщо зовнішні загрози переважно зумовлені причинами, не залежними від нас (хоча не завжди), то внутрішні небезпеки і проблеми є здебільшого результатом існуючих суспільних протиріч, вирішення яких державою відтерміновується, ігнорується, а в гіршому разі – діяльність чиновників різного рівня зумовлює ускладнення ситуації.

Специфіка нинішнього політичного моменту зокрема полягає і в тому, що, на відміну від радянських чи кучмівських часів, коли противник (опонент) для українського націоналіста був відомий і зрозумілий – це російсько-комуністичний або кучмівський режим, нині ситуація є складнішою. І якщо контури ідеологічного противника для українського націоналіста залишаються чіткими – це ліві і ліберали, то суто в політичному аспекті симпатії правого електорату коливаються в доволі широкому спектрі – від лівоцентристського ліберального Блоку Юлії Тимошенко до деяких псевдоправих ультрамаргінальних політичних сил.

Подібна електоральна всеїдність і строкатість є наслідком відсутности потужної політичної сили на правому фланзі, яка би могла ввібрати в себе значну частину симпатій виборців. Також це є результатом наших задавнених національних хвороб і надзвичайно складних випробувань, що їх довелося пережити українській нації впродовж останніх кількох століть.

Можна констатувати, що український націоналізм нині переживає кризу і практично майже відсутній на великій арені політичної боротьби. Націоналістичний рух в Україні на сьогодні не становить єдиного цілого. Відсутній центр сили. Практично не розроблена ідеологічна база розвитку націоналізму під сучасний момент, а теоретичні напрацювання попередників далеко не завжди дають адекватні відповіді на ті чи інші складні питання сьогодення.

Більше того, наразі відсутні передумови для формування єдиної націоналістичної сили. Правий політичний фланг українського політикуму не демонструє якихось відчутних центробіжних тенденцій. Кожна з політичних сил, представлених на ньому, освоює певну нішу в суспільному спектрі і посідає своє окреме місце, не особливо демонструючи консолідаційних устремлінь.

Варто зауважити: є певні підстави вважати, що деякі з представлених на правому політичному фланзі сил є спроектованими у зарубіжних лабораторіях. І саме вони, проявляючи значну активність, особливо у часі передвиборних кампаній, притягують до себе потенційний націоналістичний електорат, зваблюючи його крикливими і радикальними гаслами. І саме вони в перспективі готуються, очоливши (якщо їм це вдасться) націоналістичний рух, виконати роль такого собі новітнього Івана Сусаніна, потягнувши за собою в болото популістського екстремізму заблукалий і спантеличений електорат. Для цього знайдуться і гроші, і кадри, і мас-медійні можливості.

Разом з тим, переконаний, що створення єдиної націоналістичної сили є одним із стратегічних завдань націоналістичного руху. Подібно до того, як у 1929 році з кількох організацій постала ОУН, котра стала важливим чинником українського життя, на нинішньому етапі створення єдиної націоналістичної структури може істотно змінити конфігурацію сил на політичній шахівниці. Така структура може стати виразником суспільних очікувань доволі широкого електорального спектру правого і правоцентристського спрямування, а також провідником національної ідеології. Але яка з націоналістичних організацій у своїй програмі чітко і відкрито вказує на необхідність об'єднання? В кращому разі йдеться про "ідейно-світоглядове, організаційне і політичне зближення та консолідацію націоналістичного середовища".

У разі, якщо об'єднання правих сил не буде досягнуто, перспективи націоналістичного руху є примарними.

При цьому діяти доведеться в умовах посилення ліберальних тенденцій – як в економіці, так і в політиці.

УНІКАЛЬНІСТЬ поточного політичного моменту полягає в тому, що, попри несприятливу суспільну кон'юнктуру, яскравий вияв пасіонарної енергії Майдану призвів до перемоги першого українського за духом Президента. Можна вибудовувати претензії, нерідко цілком справедливі, щодо тих чи інших методів керівництва державою, що їх демонструє Віктор Ющенко, можна нарікати на його зайву толерантність, м'якотілість чи, як комусь видається, нерішучість... Однак ніхто, здається, не сперечається з тим, що Віктор Ющенко як особистість, як політик і як лідер держави демонструє питомо національні характеристики. За великим рахунком, теперішній Президент увібрав у себе як кращі, так і гірші якості української нації.

Відповідно, альтернативи підтримці чинного Президента у націоналістів наразі не існує – якщо брати до уваги несформованість і розмитість правого політичного флангу, його неготовність виступити у політичній боротьбі як монолітний і потужний кулак і запропонувати гідну і перспективну кандидатуру.

При цьому нам доведеться іти на ідеологічні та політичні компроміси з тими силами в оточенні глави держави, які не поділяють наших поглядів. Але будьмо тактиками і стратегами: у нас наразі не існує розумної альтернативи. Відмовитися від підтримки Президента – означає не лише позбавити його політичної опори з правого боку, а й фактично підкинути дров до багаття, запаленого противниками української державности.

РАЗОМ з тим, прихід до влади Віктора Ющенка фактично став каталізатором руйнівних процесів у середовищі тих сил, які в нас прийнято називати національно-демократичними. Рух, після вбивства В'ячеслава Чорновола, хоча й до того вже був розколотий на три частини, практично зійшов з політичної арени, залишившись впливовим хіба що в нереалізованих амбіціях його теперішніх очільників. Виявилося, що національно-демократичне середовище практично не здатне запропонувати жодної конурентоспроможної державницької ідеї, не кажучи вже про кадрову убогість цього табору і його внутрішні протиріччя. Так звана "правиця", створення якої, точніше, балачки про яку тривають уже майже десять років, є мертвонародженим дитям, і не має ніякої перспективи. Перш за все, назва "правиця" передбачає склад учасників з правою, націоналістичною ідеологією, а не з розмитим поняттям "націонал-демократи". Однак ні УНП, ні НРУ, ні "Собор" не мають ніякого стосунку до правої ідеології, лише принагідно використовуючи її елементи як трибунну риторику. Для реального створення "правиці" немає ні належної ідеологічної бази, ні політичної волі її потенційних учасників. Для того, щоб ця ідея матеріалізувалася, необхідно, щоб теперішні політичні банкрути з національно-демократичного середовища, які вряди-годи продовжують витягувати на світ Божий це політичне опудало, поступилися молодим силам, спроможним піднятися над рутиною і схоластикою, в яких загруз цей табір, і запропонувати нові, свіжі, конкурентоздатні ідеї. Однак скажіть, чи є у націонал-демократів такі молоді сили?

Щоправда, при цьому правоцентристи мають залишатися для нас союзниками. Не можна відкидати навіть гіпотетичної ймовірности, за кращих умов, тактичного зближення з ними. Хоча вірогідність такої перспективи наразі є вкрай низькою.

Руйнівним процесам у правоцентристському середовищі сприяло і створення в політичному центрі нової партії – НСНУ, а також істотне посилення політичної сили, яка, по суті, не має певного і усталеного місця в ідеологічному спектрі, а становить собою підпорядковане харизматичній волі лідера строкате "меню" із призначених для вух виборців популістських гасел соціального характеру і відвертого лобіювання інтересів кількох потужних бізнес-груп. Йдеться, зрозуміло, про БЮТ. Істотна частина потенційних виборців із правого центру, спокусившись харизмою Тимошенко, поповнила лави її політичних прихильників, не усвідомлюючи, яку колосальну загрозу для української державности несуть ті сили, які виштовхнули на поверхню цю амбітну і небезпечну не лише своїм популізмом особу.

На жаль, сказане вище певною мірою стосується і націоналістичного середовища, значна частина якого виявилася нездатною відрізнити зерно від полови.

ОСНОВНА ідея націоналістичного руху, якою націоналізм живився – здобуття самостійної Української держави – реалізована. За нових умов гостро постала потреба осмислення перспектив подальшого розвитку націоналізму. Однак в силу суб'єктивних і об'єктивних причин цього не відбулося. Власне, це стосується не лише шляхів розвитку націоналізму, а й загалом осмислення пострадянської дійсности, в якій ми живемо. Національний організм за роки радянської влади розбалансований і отруєний бацилою меншовартости. Сили його підірвано репресіями, спрямованими на знищення національного духу. Прикро, але нашим ворогам це майже вдалося зробити, бо сьогодні українська нація, образно кажучи, більше нагадує каліку з переламаним хребтом і перебитими ногами. Становище ускладнюється тим, що за роки незалежности системним лікуванням хворого практично ніхто не займався. У кращому разі його "лікували" і продовжують "лікувати" солодкою брехнею або ж закликами потерпіти ще трохи. Між тим, "лікарі" насправді переймаються переважно тим, як вигідніше поділити спадщину хворого.

Отже, слідом за досягненням мети – здобуттям незалежної держави – ми не змогли ні осмислити теперішнього свого становища, ні запропонувати більш-менш чітких візій на майбутнє.

Вирвавшись із цупких обіймів Москви, ми так і не пристали до Європи і продовжуємо балансувати на межі двох цивілізаційних світів.

Існує думка про те, що Україна найбільше серед країн східно-християнського цивілізованого світу перейняла західну політичну та інтелектуальну культуру. Однак орієнтація на західні стандарти життя і цінності, що водночас є альтернативою згубній російській експансії, разом з тим, несе загрозу скочування до лібералізму, наслідки якого, зокрема у формі глобалізаційних метаморфоз, для країни з несформованою політичною та економічною культурою, якою є Україна, можуть виявитися надзвичайно драматичними і призведуть до значних соціальних конфліктів. Що, в свою чергу, беручи до уваги розбалансованість державного механізму, а також наявність російського чинника і агресивної "п'ятої колони", може стати живлющим ґрунтом для перманентних соціальних, а відтак і політичних катаклізмів.

Проте у разі войовничого несприйняття і відкидання ліберальної ідеології нас підстерігають інші небезпеки – зокрема, поширення з боку Москви абсолютно чужої і шкідливої для українства ідеї панславізму у його новітній обгортці як антитези західним впливам, котра є небезпечною тим, що втягує її носіїв у вирву євразійських концепцій, котрі фактично наразі лежать в основі зовнішньої політики Кремля. Тобто, фактично антиглобалізм в українських умовах "працює" на Москву. Побічна, але вкрай важлива похідна від цієї концепції – небезпека хвороби відвертого і крикливого антисемітизму, яка неминуче маргіналізує носіїв цієї хвороби і звужує їхні можливості для політичного та ідеологічного маневру. Я вже не кажу про те, що позиціонування українців як антисемітів – бальзам на душу для кремлівських ляльководів.

ЯКИЙ же вихід для України, котра, опинившись між Європою і Азією, на цивілізаційному розломі, борсається у пошуках виходу? Можливо, так званий третій шлях, про який дехто принагідно згадує? І як націоналістам вирішувати цю дилему?

На жаль, ніяких відчутних системних зусиль, спрямованих на пошуки українського третього шляху розвитку – ні на рівні державних інституцій, ні в науковому середовищі, ні в політикумі – не простежується. Не існує ні відповідного дискусійного поля, ні суспільного запиту, ні владної волі. В тому числі і в націоналістичному середовищі.

При цьому дехто проголошує, що для націоналізму нового зразка епіцентром ідеології мають стати соціальні та економічні інтереси українців. Звичайно, ці питання не можуть ігноруватися нами, однак акцентування саме на цих напрямках може у висліді зіграти з нами злий жарт, коли ми опинимося на лівому політичному фланзі, поруч з соціалістами та соціал-демократами. Адже наголос на соціальній проблематиці фактично прокладає прямий шлях до соціалістичної ідеї про всезагальну рівність, облудність якої вже є доконаним фактом історії. Крім того, на соціальному поприщі "пасуться" політичні спекулянти і популісти вищої ліги, з якими ми не зможемо на рівних конкурувати в тому, хто краще збреше і більше наобіцяє.

Прикро, але на нинішньому етапі суспільного розвитку праві сили не мають чіткої і перспективної стратегії економічного розвитку. Зрештою, націоналісти від початку існування організації так, здається, і не прийшли до висновку, якою має бути оптимальна пропорція між державною і приватною формами господарювання. Економічні ідеї, які ми повинні пропонувати, мають черпатися з останніх досягнень світової економічної думки. При цьому базуватися наші пропозиції повинні на вітчизняному багатющому досвіді і національній специфіці господарювання.

МІЖ ТИМ, український третій шлях можливий лише за умови повернення (звичайно, враховуючи теперішню реальність) до сакральних національних принципів, сповідування яких сприятиме консолідації і мобілізації нації. Образно кажучи, шмат ковбаси нації не консолідує; це може зробити лише потужна національна ідея, яка ґрунтується на культурі, традиціях, ментальності. Іншого чи чужого шляху для нас не існує. Молитися чужим богам означає зменшувати свою силу, і, зрештою, виявитися непідготовленими до зустрічі з гострими і драматичними випробуваннями, які, безумовно, чекають на нас.

І саме сфера національно-духовних цінностей, а не соціальна чи економічна політика, має бути для націоналістів епіцентром ідеології. Крім того, якщо казати прагматично, то це є найбільш ефективний і дієвий шлях до результату. Адже сфера духу є визначальною для суспільного розвитку держави і нації.

Звичайно, вище сказане не знімає з порядку денного політичні питання поточного моменту, зокрема щодо участи у виборних кампаніях, особливо на місцевому рівні.

Однак базове стратегічне завдання націоналістів – сприяти наверненню до сакральних національних принципів.

Націоналістам потрібно вчитися самим і вчити інших любити Україну.

Це не патетика, а висока мета, і вона – не для політичних пігмеїв, якими зараз кишить український політикум. Мусимо працювати на перспективу, і цьому підпорядковувати наші пропагандивні, організаційні, мас-медійні, фінансові зусилля. Результати цієї роботи є нецікавими для тих, хто приходить у політику виключно заради влади і грошей. Ми не можемо, у нас немає достатніх коштів і нам не потрібно змагатися з ними у мистецтві дурити людей популістськими обіцянками і баламутити їхні голови соціальними подачками. Ми не маємо шансів на перемогу у цьому змаганні за чужими для українців, нав'язаними нам правилами.

Нашою зброєю має стати любов до України і віра в Україну. Це непереможна духовна сила, корені якої – народна пам'ять, наші споконвічні традиції, національні ідеали.

Озброївшись цим духовним мечем нації, ми повернемо собі втрачене почуття господаря на рідній землі. Це дозволить нам достойно зустріти виклики двадцять першого століття.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ,

"Нація і держава" 8 квітня 2008р.