Кров і страждання мільйонів українців як ціна за політичну сліпоту Грушевського та Винниченка

Гаяння часу смерті подібне. Про це завжди пам'ятали видатні полководці і політики. На превеликий жаль, у нашій державі надто багато чинників, які навмисне змушують нас розтринькувати дорогоцінні місяці та роки, тим самим потішаючи ворогів, які не перестають мріяти про загибель незалежної України. Серед безлічі політичних партій і громадських організацій, які збивають з пантелику українців, чимало таких, для яких на першому плані інтереси Росії. Намагаючись затягти в свої тенета якомога більше національно дезорієнтованих обивателів, політичні пройдисвіти не гребують найбезсоромнішою дезінформацією і демагогією, поширюваною на газетних та журнальних шпальтах, на хвилях радіо- і телеефіру, на сторінках брошур та книг. Яскравим зразком видання такого типу є книга Валерія Солдатенка "Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка".

Не шкодуючи сил, автор намагається нав'язати довірливим читачам образи героїв, які нібито в ім'я України на своєму славному шляху здобували перемогу за перемогою: "Володимир Винниченко – один з найвірніших, найактивніших, найпослідовніших, найвпливовіших, найяскравіших її (Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії) діячів на довгі роки. Енергія, організаторські здібності, працездатність у органічному поєднанні з високими інтелектуальними даними, освіченістю, ідейною цілеспрямованістю самі по собі висували В. Винниченка на помітну, провідну роль у загальнонаціональному житті".

Не шкодує В. Солдатенко дифірамбів і на адресу М. Грушевського: "Саме Михайлу Сергійовичу належали основні визвольні ідеї українства перших десятиліть ХХ століття. Саме він – глибокий мислитель і талановитий вчений-ерудит створив досить струнку (і як на В. Винниченка логічну, вивершену, переконливу) концепцію національно-демократичної революції, висунув і обґрунтував гасла притягальної мобілізуючої сили, опліднив ними стихійний широкомасштабний, глибинний Рух, надавши йому свідомого спрямування, змісту і форм.

Саме Михайло Сергійович, відклавши в бік підготовку академічних праць, у простий, чіткий, ясний, доступний для самого читача спосіб давав відповіді на найнагальніші для кожного українця питання..., щоб у нових умовах, які відкривала революція, могутнім порухом здійснити гігантський ривок уперед, здобути право самим порядкувати власною долею, розвинути всі здібності народу у всіх сферах буття, зайняти місце серед інших спільнот, гідне великої, талановитої, багатої душею і розумом нації.

Його брошурки-"метелики" – "Вільна Україна", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", "Якої ми хочемо автономії і федерації" – в прямому розумінні слова озброювали свідомість кожного українця, давали саме ту поживу, якої він – українець – стихійно прагнув, і тому блискавично швидко поширювались, перетворювались на міцні переконання, ставали надійним дороговказом.

Тому-то на тисячах і тисячах різних з'їздів, конгресів, конференцій, мітингів, зборів, нарад, що повсюдно відбувались у революційну пору, ідеї й висновки М. Грушевського лягали в основу рішення, резолюцій, постанов. Вони цементували націю, як ніщо інше".

У жодній фразі, сказаній В. Солдатенком на адресу як М. Грушевського, так і В. Винниченка, немає правди, бо бездіяльність цих людей у драматичні моменти історії призвела до великої трагедії українського народу, який через малограмотність і затурканість переважної більшости своєї століттями поневоленої спільноти у трагічному засліпленні повірив їм, за що змушений був заплатити мільйонами українських життів, пройшов через пекельні муки влаштованих москвинами голодоморів, концентраційних таборів, загарбницьких воєн. Вину цих лжепророків ніякою мірою не пом'якшують написані ними талановиті книги, тим більше, що авторитет вченого і письменника обидва вони використали як знаряддя всенародного осліплення.

Та мудрець недаремно сказав: рукописи не горять! Це стосується і книги видатного українського самостійника Романа Млиновецького "Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр." (Про що "історія мовчить")", в якій читаємо: "Українці зараз же по одержанню відомости про революцію в Московщині нашвидку творять різні організації та від них делегують представників до тої чужої революційної влади.

Українські ж самостійники ("братчики") на тайному засіданню ухвалюють, щоб негайно створити центральний орган для очолення скоординовання боротьби за відновлення української державності, а також започаткування творення революційним шляхом української збройної сили. (...)

Згідно з цією ухвалою створено було вже дня 15 березня 1917 року самостійниками Українську Центральну Раду. Самозрозуміло, що самостійники створили цю першу Українську Центральну Раду не з одних "братчиків", а притягнули до неї всіх, хто лише годився на конечність боротьби за здобуття цілковитої самостійності. (...)

Автономісти, почувши про створену Українську Центральну Раду й довідавшись про політичні пляни її організаторів, заметушилися і кинулися творити власний центр.

19 березня до Києва приїхав Михайло Грушевський, а вже 29 березня сталося об'єднання двох Центральних Рад, з чого почалася одна з найбільших національних катастроф ХХ століття – крах визвольних змагань українського народу. Головними винуватцями нашої тодішньої поразки були голова Центральної Ради Михайло Грушевський та голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко. І якщо в нашій країні ще публікуються дифірамби на їхню честь, то це тільки тому, що внаслідок тривалої колоніальної залежности України плем'я манкуртів, безбатченків в ній не тільки страхітливо розмножилося, а й стало надзвичайно впливовим майже в усіх сферах суспільного життя. З вини манкуртів загрозливо уповільнюються темпи деколонізації нашої країни, що проявляється і в збереженні в свідомості громадян давно застарілих стереотипів, чому сприяє і поява таких демагогічних видань, як книга В. Солдатенка, про яку йде мова.

Україна для Винниченка і Грушевського була тільки "рідним краєм", а Батьківщиною вони вважали Росію, за її майбутнє вболівали всім серцем. Як вірні учні Михайла Драгоманова, вони завзято проповідували ними ж вигадану "єдність інтересів і доль" народів-"братів" – українців і москалів. Перед Першою світовою війною, перебуваючи на терені центральних європейських держав, де у вигнанні діяв Союз Визволення України, Грушевський не погоджувався з поглядами цієї організації, бо вважав їх занадто антиросійськими. У листопаді 1914 року Грушевський повернувся до Києва, перед тим порадившись зі своїми друзями і однодумцями – видатними московськими політиками-шовіністами, які вважали, що в інтересах матушкі-Рассєї треба, щоб такий авторитетний серед українських обивателів діяч знаходився там, де передбачалися доленосні події. У їхніх інтересах було й те, що в Києві Грушевського відразу заарештували і вислали в Росію: хоч він там жив не як засланець, а як заможний підданий імперії, що володів у Києві прибутковою восьмиповерхівкою. Це не завадило київським автономістам поширювати вигадку про "мучеництво", яке нібито переніс у Симбірську, Казані та Москві Грушевський. Припинити насолоджуватися високоінтелектуальними бесідами про світле майбутнє великої Росії київського професора змусила лише громова звістка з Петрограда: повалено царя! Не менш тривожний сигнал надійшов і з Києва: тамтешні самостійники збираються, не зволікаючи часу, проголосити самостійну Українську Державу!

У Києві, агітуючи самостійників за об'єднання двох рад, Грушевський запевняв їх, що і він не є ворогом самостійности, тільки, мовляв, треба до часу не порушувати цього питання. Але то з його боку був лише підступ з метою перетягнути на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійности. Скориставшись своєю кількісною перевагою в об'єднаній Раді, автономісти відразу почали витісняти з неї і з інших органів влади всіх самостійників, не гребуючи при цьому ні наклепами, ні застосуванням грубої фізичної сили.

Винниченка Лютнева революція теж застала в Росії, без якої він не уявляв свого життя. Уже й книги видавав російською мовою, і все частіше друкувався в російських видавництвах, за що його навіть побили українські студенти-патріоти. Та з Центральною Радою спершу стався казус: спробував було Володимир Кирилович кооптуватися у головний владний орган України, а його й не кооптували, бо тоді ще в Центральній Раді багато значили самостійники. Та як тільки автономісти взяли гору, Винниченко негайно опинився на верхівці влади, що аж ніяк не пішло на користь Україні.

Закінчення в наступному числі.

Василь ЗАЄЦЬ,

"Нація і держава" 8 квітня 2008 р.