Анну Багряну читачі нашої газети знають як активного члена КУН та Всеукраїнської Ліги українських жінок, авторку поетичних книжок та публікацій у пресі, секретаря Ради Національної Спілки письменників України з роботи із молодими авторами.

Цього року Анна Багряна отримала дві відзнаки за свій перший роман – Міжнародну україно-німецьку премію імені Олеся Гончара та Всеукраїнську літературну премію "Коронація слова" (ІІІ місце). Також нещодавно молода письменниця презентувала дві нові поетичні книжки – в Україні та Польщі. Тож є нагода запросити Анну до чергової розмови.

– Анно, за останні півроку у Вашому творчому житті відбулося кілька помітних подій. Розпочнемо з лаврів. За який твір відзначено одразу двома преміями?

– Україно-німецьку премію імені Олеся Гончара та третє місце в "Коронації слова" я отримала за свій перший роман. Написала його минулого року за 5 місяців. Писався у великому психологічному напруженні, тільки у дні (ночі), коли місяць був повним. Тоді у мені звідкілясь з'являлася дика одержимість, ніби водила моїми думками і пальцями якась нетутешня сила. Перша назва роману – "За Габією, або Усупереч забобонам". Йдеться про речі, які ми успадковуємо, які живуть у нас – поза нашою волею. Можна сказати так: це історія людської пристрасті, що не має ні початку, ні завершення. Це історія одного Роду, записана і збережена на найсильнішому носієві генетичної пам'яті – крові.

– А звідки Ви брали сюжет і героїв для свого роману?

– У моєму романі є кілька часових паралелей. Багато чого використала з розповідей моєї покійної бабусі. Вона народилася і виросла у тому селі, про яке я пишу – це на Київському Поліссі – Горностайпіль. Якісь моменти навіть списала з її розповідей, але багато чого дофантазувала... Там, де йдеться про сучасну героїню, трохи взяла з власного життя, але це зовсім не означає, що твір автобіографічний.

– Кажете, що у романі кілька часових ліній. Тобто Ви торкаєтеся й історичних подій?

– Історичні події – Голодомор на Поліссі у 1933 році, бої УПА на Гуцульщині, вибух на ЧАЕС – у моєму творі виступають лише тлом, на якому розгортаються події особистих життів, гартують чи ламають людські долі і душі. Я не ставила собі за мету агітувати читачів чи переконувати у чомусь, а тільки – відтворити правдиву людську сутність – незалежно чи залежно від часу та місця перебування людини.

– Чи плануєте видавати цей твір найближчим часом?

– Одне досить поважне українське видавництво вже зацікавилося моїм романом, сподіваюся, до осені книжка вже буде видана. Але я вирішила змінити назву, бо перший варіант якийсь заскладний для сприйняття.

– Якщо не секрет, якою ж буде назва твору?

– Вже не секрет. "Етимологія крові".

– Але, я так розумію, проза не шкодить Вашому поетичному світові, адже з'являються нові поетичні книжки Анни Багряної...

– На початку березня цього року у львівському видавництві "Каменяр" (спільно з радомським видавництвом "SKAUT.PL") вийшла друком моя нова поетична книжка – "Мандрівка линвою". Але книжка насправді не тільки моя, а написана у співавторстві з польським поетом Войчехом Песткою. Я познайомилася з ним на Міжнародному письменницькому Форумі "Слово без кордонів", що проходив у Києві у жовтні минулого року. Тоді ми обмінялися книжками, зацікавилися поезією одне одного і почали займатися взаємними перекладами через Інтернет. Пізніше я надіслала В. Пестці добірку своїх нових віршів, під час перекладів яких у нього виникали асоціації, образи, думки – відповіді на мої вірші, іноді трохи іронічні, іноді – надто ліричні... Вийшов досить оригінальний поетичний діалог – між польською та українською культурами, між чоловіком та жінкою, зрештою, між двома поколіннями. Так народилася двомовна (у взаємних перекладах) книжка "Мандрівка линвою".

– А Ваша друга поетична книжка?..

– Друга книжка – "Wysnij mnie..." – мої поезії з різних книжок і років – у перекладі на польську мову. Вона вийшла за сприяння посланки Сейму РП пані Ізабелли Ліщини у м. Ченстохові (Польща). Власне, там і відбулася презентація цієї збірки.

– Розкажіть про творчі візити до Польщі.

– Перша поїздка (всередині березня) відбулася на запрошення Товариства польських письменників. Разом зі мною там побувала моя молода колега Олеся Мудрак. За 12 днів перебування в польських містах та містечках (Люблін, Варшава, Сандомеж, Краків, Ченстохов) залишилося багато приємних вражень, які, я впевнена, з часом виллються у поезії або й у прозові твори. Зустрічі носили переважно творчий характер, тобто ми декламували свої вірші – школярам, студентам, читачам бібліотек, польським колегам по перу...

– Окрім поезії, були розмови...

– ...Про поезію. І взагалі про сучасну літературу. Про нашу тісну співпрацю в ній. Ну і, звісно ж, про політику і про дружбу між поляками та українцями. Друга моя поїздка до Польщі була у квітні – на запрошення Олександра Навроцького, польського поета, головного редактора часопису "Поезія сьогодні" та організатора Світового Дня Поезії у Варшаві. Цього разу зі мною їздили мої колеги з України Станіслав Шевченко та Наталя Бельченко. Нас зустріли на найвищому рівні. Окрім Варшави, я виступала в Чехануві – для студентів і місцевих літераторів. А після завершення Дня Поезії ще мала дводенну творчу поїздку до Познані, де пройшла презентація нашої з В. Песткою книжки "Мандрівка линвою". Там, у Познані, я заприятелювала з багатьма цікавими авторами, зокрема, з поетичним подружжям – Станіславом та Йолатою Шварцами, добірка їхніх поезій вже друкувалася в "Літературній Україні" у моєму перекладі. Отже, кожна зустріч дає свої плоди…

– Що відчували, коли читали свої вірші полякам?

– Особливу вдячність до них. Більшість із моїх слухачів, можливо, взагалі вперше чули українську мову, проте було видно, що слухали з великою уважністю і цікавістю.

– Можливо, їх і зачарувала українська мова?

– Може, й так. Але якщо порівняти українську та польську мови, то виявиться, що вони дуже близькі між собою, значно ближчі, ніж, наприклад, українська з російською. Я вчила польську мову десять років тому, коли навчалася в Київському теологічному коледжі імені Фоми Аквінського, потім самотужки, з підручників і під час поїздок до Польщі, тож розумію досить добре, тим паче, коли вже перекладаю з польської вірші і прозу. Але розмовляла під час подорожі українською... І на всі виступи вбиралася в українські строї (до речі, премію імені Олеся Гончара я витратила на старовинний український одяг з різних регіонів України, тож брала ці вишиті сорочки з собою до Польщі), а Олеся після кожної зустрічі співала українських народних пісень. Скрізь нас зустрічали дуже привітно, із симпатією і прихильністю. Крім того, у поляків є повага до самих себе, до своїх традицій, мови, культури, героїв. На жаль, саме цього бракує багатьом українцям.

– Літературне життя сучасної Польщі відрізняється від українського?

– Певна різниця є. У Польщі існує багато літературних часописів (майже у кожному місті), де основним критерієм опублікування виступає певний художній рівень автора. Натомість в Україні подібних часописів – жменька (яка, до того ж, з кожним роком зменшується). І друкують там більше не з огляду на якість тексту, а "по дружбі", за певною домовленістю чи вигодою. Є й інша біда – наша держава (Уряд, Верховна Рада, Секретаріат Президента) майже не підтримує письменників і книговидавців, не займається популяризацією сучасної літератури, кожен автор і видавець мусить розраховувати виключно на власні сили. Маємо кілька державних грантів та конкурсів, але це крапля у великому океані, бо ж у нас насправді багато талановитих письменників, які фактично жебракують, аби лише видати собі книжку власним коштом. У Польщі, як на мене, ситуація значно сприятливіша. Маю на це переконання кілька аргументів. Насамперед той, що мої вірші за кілька місяців були надруковані у кількох польських літературних часописах, хоча ніхто з редакторів мене не знав. І ще один суттєвий аргумент – видання моєї книжки у Ченстохові за сприяння посланки Сейму РП. Їй просто сподобалися мої вірші, бо вона сама – поет, тому вирішила зробити мені таку приємну несподіванку – до мого приїзду. В Україні ще жоден депутат мені не посприяв у виданні, хоча з багатьма я особисто знайома... Але, зрештою, і у нас не все так кепсько. Є багато активних і конкурентоспроможних (у відношенні до Європи і світу) письменників, особливо серед наймолодшого покоління, так званих "двотисячників" – сміливих, свідомих, зухвалих, мудрих і незаангажованих...

– Яких, власне, Ви і представляєте.

– Можна сказати, що так. Хоча ми всі дуже різні.

– Окресліть особливості Вашого творчого покоління.

– У нас є підвищена цікавість до глибин народної пам'яті, до давніх культурних традицій нашої землі, які беруть свої витоки з далеких дохристиянських часів, десь аж у Трипільській ері (7–8 тисяч років тому). Це пошуки чогось автентичного, сакрального, глибоко етнічного, суто ментального, вільного від усяких гасел, повчань, патетики. І адаптація усього цього добра до сучасного напіввіртуального життя. Психологізм, екзистенціалізм, неоавангардизм, надмірна епатажність... Прагнемо зацікавити світ чимось особливим і стати доступними для інших сучасних культур. Це проявляється не лише в літературі, а й у малярстві, музиці... Про все це є в матеріалах часопису "Гранословіє" (присвяченого сучасній молодій літературі), який я упорядковую і редагую.

– Що можна сказати про участь молодих поетів у громадському й політичному житті України?..

– Не знаю, добре це чи погано, але творча молодь у своїй більшості не є політично заангажованою. І це аж ніяк не прояв байдужости чи відсутність національної свідомости. Той, хто вирішує бути письменником, мусить багато працювати над собою, над підвищенням свого рівня майстерности, вдосконаленням мови, розширенням світогляду і творчої уяви. Така праця вимагає багато часу, відповідно – завжди треба чимось жертвувати. І навпаки – коли береш активну участь у громадському житті, мусиш жертвувати творчим життям.

– Ваші літературні успіхи впливають на громадську роботу?

– Власне, впливають так, що дуже мало часу залишається на все, що поза літературою. Але це не значить, що я стала пасивною у громадському житті. У міру можливостей беру участь у тих заходах, де можу підтвердити свою ідеологічну позицію. Також займаюся просвітницькою роботою – виступаю в навчальних закладах, різних державних і недержавних установах. Без цього не можу. Не маю права цього не робити. Щоправда, вже значно рідше ходжу на мітинги і частіше працюю за комп'ютером. Просто хочу раціонально використати свою творчу енергію, не дати їй розплескатися намарно. У моїх життєвих пріоритетах письменницька праця зараз – на першому місці. Відчуваю від неї неабияке задоволення. Хоча маю ще одну – цілком протилежну – думку: письменники у політику обов'язково повинні йти, бо сучасній українській політиці вельми бракує культури, духовности, ідеологічного стрижня і тієї творчої енергетики, яку мають посвячені у Слово...

– Чи відчуваєте в собі сили на це?..

– Одній людині завжди важко щось змінювати. Тим паче, в такому середовищі... Цілком ймовірно, що незабаром з'явиться потужна команда моїх колег-однодумців. Тоді навіть найнеможливіші речі будуть під силу. Головне – віра і переконлива життєва позиція. Я вже казала кілька років тому і повторю ще раз: найважливіше в житті – це не зрадити самого себе. І – не приведи Господи – не зупинятися на досягнутому.

Микола СЕРГІЙЧУК.

Світлина Василя ВАСИЛЕНКА

Газета „Нація і держава”