Ще з 2002 року точаться дискусії з приводу написання підручника російсько-української історії, узгодженого обома країнами – особливо на цьому наполягає російська сторона. Хочу з цього приводу навести одну історію з життя.

Отож сидять двоє українців у вагоні електрички з вудками і рюкзаками – рибалити їдуть – дивляться у вікно на осінні безсніжні пейзажі, згадують молодість. Один каже: "Мені довелося 15 років провести на Півночі, кілометрів за 300 від Воркути, там таких зим ніколи не бувало. Як випаде сніг у жовтні або й у вересні – до самого травня доводилося місити його ногами".

Другий – радісно: "То ми з вами земляки – я теж 10 років служив під Воркутою. Яка там риболовля! Особливо підлідна... А яка там риба смачна, а юшка! Ви пробували там рибалити?".

– Та якось довелося... Але юшки там не куштував, – відповів перший.

– Та як же це так – рибалити, а юшки не варити? Щоправда, не всі вміють справжню юшку варити. Ви чим тепер займаєтеся? – так і сипав запитаннями другий.

– Тепер я пишу. Вірші, публіцистика тощо. А ви звідки родом, де працюєте?

– Ніде. У мене велика пенсія. Я москвич, але коли закінчив службу на Півночі, визначили мені місцем проживання Київ. Гарну квартиру в центрі дали. Тож давайте я вам зараз розповім одну рибальську історію, а ви її опишете. Спільне оповідання створимо. Отже, слухайте. Якось захотілося нам свіжої риби. А недалеко річка Косья текла. З її дна в одному місці на глибині метрів 3–4 били джерела, а навколо них збиралася риба. Лід там не бував надійним, бо снігу на ньому не менше 2-х метрів, а джерела все-таки теплі. Але ж риби хочеться! Послав я туди бригаду зеків – сніг прибрати і ополонки зробити, щоб сітку закинути. Ну вони сніг згребли, а коли стали ополонки прорубувати, лід провалився. Двоє зеків пішли на дно, ще двох витягли, але вони швидко померли від переохолодження. Ну, ми живих зеків відправили в табір разом з мертв'яками, а самі сітку закинули. Ледве витягли! І чого б ви думали було так важко? Бо там і риби було більше 200 кг, та ще й один із тих зеків, які провалилися, за сітку схопився. Ну, ми рибу на санки – і в їдальню. Тільки я не довіряв кухарям варити юшку – сам варив, потрійну, та ще й на пшоні. Справжнє свято ми собі влаштували тоді, всю ніч веселилися. Ви ж знаєте, що в тих місцях не так легко знайти привід для свята. Хіба не цікава історія? – запитав другий.

– Цікаво, а куди ви того утопленого поділи?

– Для нього окремих саней не було, бо в одних санях була риба, а на інших ми поверталися. Тому залишили зека на річці, щоб потім до кладовища відвезти. Але до наступного ранку від нього тільки ріжки та ніжки залишилися – звірі геть з'їли. Та ми оформили все, як треба. Ну що – пишемо?

– Ні, пане. Спільної історії у нас з вами не вийде, хоч я тоді саме був серед зеків, які готували вам, кадебістам, лід для риболовлі. Але ми з вами бачили ті події з різних боків. Ви нас і за людей не рахували, вважали бидлом, українськими націоналістами, ворогами лєнінських ідей і сталінських планів, а ми знали, що ви шкуродери-шовіністи, тупі і гидкі для кожної нормальної людини, ви й тепер такі. А той, як ви кажете, "зек", воював у лавах Української Повстанської Армії проти вашої садистської влади, мій побратим. Він мав вищу освіту і мріяв бути вихователем.

Пасажир-зек встав і перейшов в інший вагон. А його співбесідник, видно, не виговорився: "Сколько лєт прошло, а они всьо єщьо злость на нас в душах дєржат. Вот у нас, у рускіх, єсть харошая паговорка: кто староє вспомнит, тому глаз вон".

Розмову підтримала сусідка "москвича": "А чого ж тоді ви до цього часу не хочете примиритися з вояками ОУН-УПА?"

"Так ето же совсєм другоє дело! Оні же нам в спіну стрєлялі".

"Та всі уже знають, що це брехня! – відповіла жінка. – Ви що, не знаєте, що давно вже відкрили архіви КДБ, і всі тепер знають, які методи використовували енкаведисти у боротьбі з українцями. А ви до цього часу вірите тільки московській пропаганді. Тому я з вами й говорити більше не бажаю".

І вона пересіла на інше місце.

А я сиджу оце й думаю: як же наші урядовці погодилися писати спільну з росіянами історію для українських школярів, цілу комісію створили? Як вони збираються узгоджувати майже двісті офіційних заборон української мови керівниками Росії, три штучні Голодомори XX сторіччя, постійні репресії проти національно свідомих українців впродовж 350 років?..

Чому росіяни пропонують нам писати спільну, узгоджену історію для школярів і студентів? Бо якщо українці учитимуть своїх дітей правдивій українській історії, то цим дітям важко буде нав'язати думку, що росіяни теж є слов'янами, навіть братами нашими. Почнуть думати – як так вийшло, що саме росіяни стали старшими братами, чому треба вважати російську мову культурною, а українську відсталою, селянською...

Старший брат так колисав меншого, що той і досі спить мертвим сном у сибірських болотах, на кладовищах Севастополя, в батуринській землі, на десятках тисяч українських цвинтарів, похований за традиціями окупантів без гробів у спільних ямах, не оплаканий в роки голодоморів та репресій. Шовіністичні депутати ВР та більшість наших держслужбовців – це "діти" полковника Путіна, "онуки" "батька всіх народів" Сталіна, "правнуки" вождя пролетаріату Лєніна. Вони погано знають українську мову, тому не можуть і не хочуть розібрати завали російської пропаганди, щоб зрозуміти справжню українську історію, тому й погоджуються визнати варіант нашої історії, написаний російськими ученими за законами своєї імперської пропаганди. А щоб українці краще зрозуміли і прийняли їхню версію, Москва пропонує разом святкувати 300-ліття Полтавської битви, в якій ми зазнали нищівної поразки і майже на 300 років потрапили в лабети Москви. Ювілей Полтавської битви є для Росії справжнім святом, бо, захопивши Україну і перейменувавши Московію на Росію, вони почали використовувати не тільки українців, а й інші слов'янські народи в своїх загарбницьких війнах. А для нас поразка гетьмана Мазепи – це початок лихоліття, з якого ми й досі ніяк не видеремося.

Якою ж буде узгоджена історія? Росіяни – учені-історики і можновладці – та "наші" промосковські партії і керівники "п'ятої колони", очевидно, не бачать іншого варіанту, ніж той, що нам нав'язувався впродовж 300 років, і до якого ми так звикли. Після Полтавської битви українці ще з більшим завзяттям почали будувати столицю для Петра I на болотистих берегах Неви, де гинули тисячами від хвороб і тяжкої праці, а також судноплавні канали на північних ріках та численні міста по всьому Сибіру аж до Охотського моря, що відкрило для них великі можливості побачити і пізнати світ. Цар закрив українські школи, щоб українські учителі не мучили дітей, нав'язуючи їм українську освіту. Тисячі своїх слів подарували українці росіянам, а вони покалічили більшість з них, щоб видати за свої – культурніші.

Українські чоловіки, замість того, щоб одружуватися, працювати на своїх ланах та виховувати дітей, отримали можливість 25 років служити в російському війську, умирати за царя і мати за це від нього безкоштовні мундири, шпіцрутени та дідівщину. Ще добрішою до нас була цариця Катерина II – вона подарувала нам кріпацтво.

Звичайно, під час урочистостей ми повинні будемо, за рекомендацією російського придворного поета, звеличувати російського царя за те, що розбив військо нашого гетьмана, а особливо за те, що наказав своєму підручному Меншикову знищувати не тільки козаків, які пішли за Мазепою, а й жінок, дітей, старих, і одночасно лаяти Мазепу за зраду тому кровожерному царю. Мабуть, той їхній поет вважав, що всі народи повинні любити російського царя і по-рабськи служити йому. Нікому з них не спало на думку, що чужому царю неможливо зрадити, а тільки можна вичікувати нагоди, щоб визволити свій народ з-під його тиранії. А зрадити можна тільки свій народ, свою Батьківщину, свою родину, себе, коли запопадливо служиш чужому царю, чужій владі, чужій ідеї.

Чому російські можновладці не запропонували разом відсвяткувати 200 років нашої поразки після Турбаївського (на Полтавщині) повстання 1794 року та сторіччя поразки Полтавсько-Харківського повстання 1902 року, які найповніше висвітлили ставлення Росії до "братнього" українського народу після тієї злощасної Полтавської битви? Символічно, що у 1794 та 1902 рр. проти російського царя піднялися полтавці, які 1709 року допомогли росіянам розгромити свого гетьмана Мазепу, бо повірили, що російський православний цар буде дбати про них краще за свого гетьмана. Тому знову полтавці побачили лютих солдатів російської армії, шибениці вздовж доріг, спалені хати, трупи жінок, дітей, старих у селах. Тож давайте, "брати росіяни", разом відзначимо всі три полтавські події: ви відсвяткуєте три перемоги – над Мазепою і над селянами Полтавщини та Харківщини – а ми згадаємо три наші поразки, відспіваємо у церквах закатованих російськими царями українців та, може, хоч тепер зробимо з тих поразок правильний висновок – коли ворогам удається розділити наш народ, вони святкують перемоги.

Нині в Україні наступники російських царів та вождів за допомогою "п'ятої колони" знову використовують усі ЗМІ, щоб розділити нас на україномовних і російськомовних, на західняків і східняків, щоб знову перемогти нас і повернути в імперію зла і насильства. Росія домоглася, щоб у Полтаві все начальство  більше дбало про "славу російського оружія", ніж про пам'ять полеглих у тому нерівному бою українських героїв та про гідність українського народу.

Отож – нам є що згадати і що спільно святкувати. Ось тільки не знаю, як організатори святкування 300-ліття злощасної битви та річниці двох повстань проти Російської імперії вирішать проблему ілюстрації щасливого життя українського народу в їхній імперії.

Крім того, треба узгодити заходи щодо наочної агітації для повернення українців у Російську імперію. Щоб показати, що сталося з тими патріотами, які хотіли жити у вільній Україні, доведеться поставити навколо Полтави тисячі шибениць. Сучасний полтавський городовий (чомусь його називають мером) А. Матковський та його підручні, щоб догодити переможцям, мабуть, не пожаліють для тих шибениць кількадесят тисяч сучасних патріотів, щоб не витрачати державні кошти на муляжі. А де організатори спільних свят візьмуть скільки української крові, щоб залити нею вулиці Батурина? Чи соком калини заллють їх?

Мабуть, ми ще не маємо можливості заборонити святкування чужинцями своїх перемог над нами на нашій землі. Але зобов'язані донести до кожного українця правду про наше "спільне" минуле. Щоб всі українці знали, що москалі зовсім не слов'яни, як вони нас переконують, а нащадки зовсім інших етносів. Вони назвалися слов'янами, щоб мати підстави використовувати слов'янські народи: українців, білорусів, поляків, сербів, болгарів тощо у своїх імперських інтересах. Тому вони впродовж 350 років здійснювали в Україні репресії, забороняли нашу мову, культуру, освіту, друкарство, грабували і виснажували нашу землю, проводили голодомори. Тому вони майже всі свої війни вели на нашій землі. Тому вони і тепер нещадно експлуатують український народ шляхом ввезення неосяжної контрабанди, вивезення прибутків українських підприємств, переведення дивідендів в Росію тощо. Треба довести до всіх українців правду про політику Росії щодо України, щоб усі українські патріоти зрозуміли, що їхати до Полтави разом з переможцями-завойовниками святкувати їхню перемогу – значить ще більше заохочувати їх до агресивних дій проти нас. Хай тільки зайди та зрадники-хохли підуть на те прокляте поле Полтавської битви разом з катами-завойовниками святкувати їхні великі перемоги, а ми в ті дні повинні гідно пом'янути не тільки козаків-патріотів, які на чолі з Мазепою відважилися виступити проти величезної армії російських завойовників, а й тих учасників Турбаївського та Полтавсько-Харківського повстань, здебільшого селян, які і через 85, і через 193 роки після Мазепи ще раз виступили проти московського засилля, хоч і знали про жорстокість російського царя. А ті українці, які все-таки хочуть святкувати річницю тієї битви, після якої нас росіяни закріпачили, хай згадають Шевченкові слова про те, як душу української дівчини не пускали в рай:

"Мабуть, за те, що всякому

Служила, годила...

Що цареві московському

Коня напоїла!..

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Валентин КОЖЕВНІКОВ,

кандидат географічних наук,

академік Академії оригінальних ідей