Перспектива виходу України з-під московського чобота страшенно налякала "стратегічних партнерів" (як полюбляв називати їх Л. Кучма) у Москві. Євроатлантична інтеграція нашої держави унеможливить російські плани окупації і анексії українських територій. Але мрії про розчленування, розкол і знищення України як держави і нації дуже поширені в середовищі російської політичної верхівки. Ці настрої кремлівська еліта наполегливо прищеплює і навіює широкому загалу своєї країни. Щодо нас у Росії сформувався міцний українофобський консенсус, і не варто розраховувати, що сусідній народ не підтримуватиме україножерських зусиль Кремля. Буде. І дуже активно. Аж допоки не зазнає поразки і великих утрат. Є така передача російської редакції "Радіо Свобода" – "Кореспондентська година". Слухаю її щотижня. Там журналісти опитують пересічних росіян від Смоленська до Хабаровська. У тому числі запитують про нас. Протягом року я не почув там жодного доброго слова про Україну і українців. А деякі респонденти верзли таке, що на тому тлі навіть Лужков видавався якщо не українофілом, то принаймні виваженим політиком.

Згадую, як кілька років тому пані Слава Стецько (вічна їй пам'ять) сказала мені: "Я завжди намагалася, говорячи про Росію, не змішувати владу і народ, але тепер бачу, що й народ...". Вона не закінчила речення, але все було зрозуміло. То є правда. Досить лише поглянути на тих озброєних росіян-козаків, які приїжджають у Крим і дивляться на нас як на ворогів, котрих конче треба знищити. Бо їм навіяли, що тут треба захищати місцевих російськомовних громадян, яких нібито обмежують у їхніх правах українці.

З метою недопущення євроатлантичної інтеграції України було скликано спеціальне засідання Державної думи Російської Федерації. Лунало чимало пропозицій, як не випустити Україну з імперських пазурів. Зокрема, йшлося про штучну дестабілізацію соціально-політичної, міжетнічної і міжконфесійної ситуації в Україні, про провокування конфліктів і зіткнень.

Засідання відбулося лише кілька місяців тому, а наслідки в Україні вже є. Нашу державу почали підпалювати з кількох боків. Спочатку різко активізувався так званий русинський рух на Закарпатті (у Москві його називають "рух карпаторосів", які нібито "стогнуть під ярмом українських націоналістів"). Думаю, чимало наших читачів бачили виступ на 5-му телеканалі такого собі пана Євгена Жупана, який розповідав про "русинський народ", про його прагнення "автономії", про фінансову підтримку з боку деяких провідних діячів Секретаріату Президента. Я довго чекав обурених спростувань з їхнього боку, але так і не дочекався. Проте, хто сказав, що Сєвєродонецьк – то сепаратизм, а політичне русинство – не сепаратизм? Тільки сліпий не бачить, хто стоїть за сепаратистським "русинським" рухом в Україні та за її межами.

Негайно було дано наказ "п'ятій колоні" в Криму. Всі ці "російські блоки", "російські громади", скажені вітренківці розпочали агресивний наступ на українські державні інституції та громадські організації. У Севастополі імперські комуно-фашистські банди напали на моряків Українського флоту, побили їх, розбили і потопили меморіальну дошку на честь 90-річчя підняття у 1918 році синьо-жовтих прапорів на щоглах кораблів Чорноморського флоту. Все це відбувалося за абсолютної байдужости міліціянтів. З-поміж антиукраїнських сил було чимало депутатів міської і районної рад Севастополя від Партії регіонів. Один з керівників антиукраїнської акції, депутат районної ради Тюнін був нагороджений у Москві орденом Олександра Нєвського з формулюванням "за зміцнення російської держави". Вручаючи нагороду вандалові, голова Ради Федерації Росії Миронов заявив: "Тримайтеся. Росія з вами!". Таку ж саму нагороду в Москві отримав і Віктор Янукович. У Севастополі постійно перебувають озброєні стрілецькою зброєю загони російських козаків. Дивно, чому їх пропускають через український кордон? А отаман союзу козацьких військ Росії Водолацький заявив, що віддав наказ перекинути до Криму загони російських козаків-"миротворців". Саме так, до речі, починалося відторгнення Абхазії від Грузії.

Те, що сьогодні відбувається, – розплата за 17 років бездарної, слабкої, імпотентної політики офіційного Києва. Увесь цей період Київ призначав на посади в Криму і Севастополі людей з ворожим ставленням до України, або, в кращому разі, байдужих до неї. Ордени, почесні звання отримували тут не жертовні патріоти України, а проросійськи налаштовані україноненависники. Столиця держави власноруч плекала антиукраїнську "п'яту колону" на кримській землі і продовжує це робити дотепер. На кого ж нині можна спиратися в місцевих СБУ, УВС, прокуратурі тощо? Коли ж, нарешті, Київ почне належним чином керувати цими структурами на півострові.

За повідомленнями кримського журналіста Володимира Притули: "Представник штабу ВМС України заявив "Радіо Свобода", що частина керівників севастопольської міліції та управління СБУ налаштовані антиукраїнськи. Крім того, місцеві правоохоронці стали заручниками боротьби, що точиться між міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком і Секретаріатом Президента на чолі з Віктором Балогою, а загалом між Прем'єр-міністром і Главою держави".

"У хаті вже стріха горить, а начальство з'ясовує, хто з них головніший. А ті, хто підпалив стріху, намагаються в нас украсти не тільки Севастополь, а й узагалі державність", – вважає офіцер... Логічно, що у випадку, коли держава виявиться нездатною захистити своїх моряків, їм доведеться захищатися власними силами і засобами. Навіть за недостатнього фінансування Українського флоту такі можливості у них є".

Протягом 17 років незалежности офіційний Київ спілкувався в Криму тільки з українофобською верхівкою АРК та Севастополя, геть занедбавши 600-тисячну місцеву українську громаду. Щоправда, у червні 2008 року відбулася перша за 17 років зустріч відповідального працівника Секретаріату Президента з українцями Севастополя.

Отже, що ж ми маємо? Насамперед нефункціональну владу – вона не виконує покладених на неї обов'язків. Маємо неефективні силові структури – вони також не справляються зі своїми функціями.

Українська нація має чесно сказати сама собі: на таку владу, такі силові структури розраховувати не можна.

Адже, хоч що б там казали з усіх трибун, – істина є гіркою і страшною. Наша влада є гнилою, егоїстичною, антипатріотичною. А ще – продажною і зрадливою. Саме на останнє найбільше сподівається Москва. Подейкують, що в Кремлі планують масовий підкуп народних депутатів України з тим, щоб вони проголосували за продовження терміну перебування російського флоту в Криму ще на 50-100 років. Себто назавжди.

Питається, хіба така влада вестиме системну і послідовну боротьбу проти "п'ятої колони"? Вона скорше з нею порозуміється коштом України.

Все це означає, що патріотичним силам в Криму не оминути створення паралельних структур: СБУ, міліції прокуратури, загонів самооборони. Адже на сьогодні тут українці вже потребують захисту від російських шовіністів, які озброюються й загрожують представникам української нації. Допоки Ющенко і Тимошенко з'ясовують між собою стосунки, державу буде паралізовано.

То хто ж захистить Україну? На сьогодні небезпека втрати державности й території, як ніколи, є великою. Однак створення паралельних структур самозахисту української нації не виключає, а передбачає тиск на офіційні силові структури з вимогою неухильного виконання покладених на них Конституцією і національними інтересами обов'язків. Тому, коли українські патріоти вийдуть масово під стіни СБУ, МВС, Генпрокуратури, Ради національної безпеки й оборони з плакатами "Виконуйте свій обов'язок!", – це буде не лише тиск на представників "п'ятої колони", які проникли в ці структури, а й потужна моральна підтримка тих патріотів, які працюють у цих установах.

Треба діяти. Нам кинуто жорстокий виклик. Має прокинутися інстинкт самозбереження української нації. Зрештою, право на життя в цьому немилосердному світі має лише той, хто здатен це життя захистити.

А поки що державна влада удає, що нічого не відбувається ані в Криму, ані на Закарпатті чи на Донбасі. І це тоді, коли навіть пересічна людина відчуває струси політичного грунту під ногами.

Наша хата вже горить, а нам показують цирк у Верховній Раді. Не знаю, чи вдасться збудити наших можновладців, чи прокинуться вони від летаргії? Головне, щоб прокинувся народ та його лідери. Треба діяти, забувши про особисті амбіції, славу, кар'єру тощо. Історія незалежної України переходить у найдраматичнішу стадію.

Мирослав ПЛАЙ

Газета "Нація і держава"