Село Космач Косівського району Івано-Франківської області давно вже звикло до різноманітних фестивалів та збірок патріотичної молоді, але 15 липня цього року жителі здивованими поглядами проводжали колону хлопців і дівчат у камуфляжних одностроях з наплічниками та іншим майном, які крокували вулицями, співаючи повстанських пісень. Минувши центр села і присілок Ведмежий, колона не збавляючи темпу піднялася на г. Штевйора - конечний пункт їх походу.

Тут, на самій верхівці й був розбитий вишкільний табір Молодіжної референтури Конгресу Українських Націоналістів "Повстанська стежа".  Незважаючи ні на що, у цьому таборі зібралося біля ста молодих націоналістів майже з усіх регіонів України, там були представники Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Закарпатської областей, але не тільки, на диво численні делегації прибули з Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Київської, Вінницької, Одеської областей. Навіть Крим не залишився осторонь.

Оскільки організатором виступила молодіжна референтура Косівської РО КУН, то нелегка доля коменданта табору лягла на тендітні плечі молодіжного референта Косівщини подруги Заграви. Але ж хлопці-націоналісти справжні чоловіки і тому всіма силами допомагали коменданту. За дотриманням дисципліни слідкував дуже суворий булавний -  друг Олекса з Криму, чотові друг Пірат (Одеса) та друг Пепа (Івано-Франківщина) вишколювали молодь, інтендант табору друг Вій (Чортків) забезпечував вчасне та смачне харчування, а писар табору друг Хантер (Тернопільщина) постійно у взаємодії з комендантом розробляв порядок денний табору.

Як відмітила подруга комендант, табір складався з трьох частин: вишкільної - під час якої таборовики отримали навички стройової підготовки, узяли участь у гутірках на тему "Національно-визвольна боротьба українського народу у ХХ сторіччі" та "Нагородна система Української повстанської армії", психологічному тренінгу "Визначення понять "друг" і "дружба"", вивчили "Декалог українського націоналіста" Степана Ленкавського, гімн КУНу та багато повстанських, стрілецьких та народних пісень. Не обійшлося й без нічних тренувальних "алярмів", та щоранкової руханки. Добрим словом згадуються друзі Роман та Віктор з Кам'янець-Подільського, які провели з таборовиками декілька тренувань з айкідо, показавши прості та ефективні прийоми самооборони, адже у нашому нелегкому світі вони можуть знадобитися не тільки хлопцям, а й дівчатам. Відпочинкова частина ознаменувалася відвідуванням бука, на гілках якого любив відпочивати Головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич та полонини Куратул, де молодь познайомилася з побутом гуцульських пастухів і скуштувала місцевого сиру - вурди, а також покаталася на справжній гуцульській гойдалці. Неабиякий ажіотаж викликала поява двох друзів-тварин поросяти та теляти, які постійно ходили разом. Не можливо обійти увагою і дві вечірні ватри, де молоді націоналісти блиснули своїм театральними здібностями. Під час першої ватри, яка відбулася 20 липня, були представлені театралізовані дійства "Гуцульське весілля" та "Посвята у гуцули". А також мистецькі програми роїв. Друга ватра виявила акторський хист таборових дівчат, які підготували представлення "гламурного" підрозділу, окрім цього всі учасники вишколу, згуртувавшись біля вогнища, залюбки співали пісень та гралися у різноманітні забави. До речі, місцеві космацькі дітлахи також приходили "на вогник" і брали участь у забавах.

Одним із чинників появи відпочинкового періоду став дощ. Він же ж став і причиною останнього етапу вишколу - "походу на виживання". Він почався 24 липня зі сходу з місця таборування на г. Штевйорі до Космача. Дощ, який припинявся впродовж попереднього тижня лише на декілька годин зробив цей схід дійсно екстремальним, адже весь таборовий скарб доводилося спускати на своїх плечах по слизьким штевйорським схилам. Зважаючи на те, що за час проведення табору декому довелося поїхати додому, а речі табору залишилися декому з хлопців підйом-спуск довелося долати двічі. Зараз, сидячи у прохолодному кабінеті у зручному кріслі згадую цей етап і стає моторошно: згори падає дощ, під ногами вулиця, яка перетворилася на суцільний потік дощової води та гірські схили, взуття в усіх "умовно сухе", тобто вода через верх ще не вихлюпується, але не зважаючи на такі несприятливі умови наші хлопці-бандерівці успішно подолали усі перешкоди і ввечері вже залюбки гралися у різноманітні таборові ігри у Народному домі с. Косів. Другий етап "походу на виживання" наперед не запланувався і був неочікуваним навіть для організаторів табору і його старшини. Зранку 25 липня селищний голова Космача нам повідомив, що замовлений автобус на Коломию від'їхати не зможе, тому що мости на дорогах, що ведуть у Коломию та Косів вночі змила річкова повінь спричинена постійними дощами. Отож, хоч не хоч, а довелося йти пішки. Попередньо домовившись по мобільному телефону (стаціонарні на той момент вже не працювали) з водієм про те, що він буде чекати нас у тому місці до якого зможе доїхати ми вступили із Космача. Спочатку все йшло якнайкраще, але через годину почалася злива. Дощ у поєднанні з важкими мокрими наплічниками давався взнаки і тому доводилося робити часті привали. Чого тільки ми не бачили під час того вимаршу, і зламані дерева, і зсуви на схилах гір, а на одному з відрізків нашого шляху частина дороги просто провалилася в урвище і залишилася лише невелика стежка сантиметрів п'ятдесят завширшки по якій ми і пройшли. Але у місцях де було особливо важко ми завжди бачили працьовитих гуцулів, які не зважаючи на негоду намагалися власним силами подолати наслідки стихії. Та ось і Рушор - приток ріки Лючки, зазвичай невеликий потічок, але цього разу це була могутня гірська річка п'ятиметрової ширини, а на тому боці наш автобус. Звістка про це миттєво пробігла по ланцюжку таборовиків, але щира радість швидко згасла. Моста не було! Зі слів місцевих жителів, його змило під час негоди і тепер нам, для того, щоб дістатися нашого, такого бажаного транспортного засобу, треба іти в обхід через гору.

З нас ніхто не знав назви тої гори, але, я впевнений, всі запам'ятали її на все життя. Я не знаю якими словами описати наш перехід через цю гору порісшу буком з підліском із ожини та кропиви і схилами під 45-60 градусів. Дійсно похід на виживання, а якщо згадати, що з нами ще були хлопці та дівчата (особливо дівчата) віком 14-16 років... Саме тоді стало зрозуміло, що робота таборової старшини була не марною - ми були одним монолітом допомагаючи долати один одному найважчі ділянки шляху. І тут вже забувалися усі сварки, негаразди, образи, а залишалися тільки друзі, яким необхідна твоя допомога. Не зважаючи на надважкі умови переходу деякі унікуми встигали розважатись розглядуванням синіх слимаків та ласувати невідомо звідки взятою малиною. Отак ми, скрегочучи від напруги зубами та підбадьорюючи один одного, подолали цей шлях і вийшли до автобуса. Дехто від втоми відразу скинув наплічника і впав на нього, щоб хоч трошки відпочити, але як тільки усі речі були завантажені, таборовики розсаджені по місцях і автобус рушив по салону спочатку тихо, а потім все голосніше і голосніше залунало: "Там на горі, на Маківці б'ються, б'ються Січовії стрільці...".

Табір довелося закривати вже у селі Стопчатів звідки родом знаний поет Дмитро Павличко і наша комендант подруга Заграва. Учасники табору востаннє вишикувалися  по чотах перед Народним домом, комендант подякувала всім за гарне таборування і мужність у подоланні перешкод після чого таборовики виконали гімн українських націоналістів і було оголошено про закриття табору.

В цей момент на небі з'явилося сонечко. Прощання було традиційним, зі сльозами, що бриніли на дівчачих очах, обміном контактами, запрошенням у гості та фотографуванням на згадку. Більшість поїхала до Коломиї, а звідти потягами та автобусами по всій Україні і, я впевнений, кожен віз у своєму серці вогник любові до своєї України та дух братерства, виплеканий за час таборування. Я вірю в те, що ці вогники рано чи пізно запалять велике патріотичне багаття у душах усіх українців і жителів нашої рідної України.