Український націоналізм був і залишається могутньою й продуктивною ідейною силою. Про це свідчить безліч фактів, а найголовніший з них – постання у минулому сторіччі Української держави, до чого завжди наполегливо змагав український націоналізм. Важко заперечити й наступне твердження: фактор націоналізму – це найістотніша політична домінанта сучасної геополітики. Процес розпаду імперій та творення національних держав – це результат ідеологій націоналізму, які становлять цілісну ідейно-політичну концепцію, що сьогодні істотно впливає на перебіг подій у світі.

Не є таємницею, що у минулому найвищим репрезентантом ідеології українського націоналізму була Організація Українських Націоналістів (ОУН). Довгі роки очорнення, фальшування та дискредитації не змогли заступити ореол слави ОУН, а довголітня діяльність українських націоналістів у незалежній Україні – це закономірний і логічний крок ОУН до осягнення своєї традиційної мети: здобуття й утвердження Української Самостійної Соборної Держави. Однак, поважаючи історичне минуле націоналістичного руху та враховуючи той величезний ідейний, методологічний та героїчний досвід попередників, необхідно вже сьогодні означити нові орієнтири, щоб у такий спосіб перетворити український націоналізм у визначальний фактор державотворення, спроможний адекватно розв'язувати нагальні проблеми утвердження української державности. Визнаючи факт доконаности державної незалежности України, мусимо сьогодні визнати й іншу реальність: лише самим фактом незалежности не вичерпується остаточна реалізація національного ідеалу українців. Держава Україна поки що не відбулася як держава української нації, а українська національна ідея не стала пасіонарною, інтегруючою в суспільно-політичному житті нашого народу. Навіть поверхневий аналіз ідейно-політичного розмаїття в Україні вказує на жорстке протиборство принаймні трьох ідей: комуністичної (різновид – соціалістична), ліберально-космополітичної й національної. Ці три ідеї, маючи своїх виразників в особі партій або інших структур, так чи інакше намагаються впливати на політичну ситуацію в Україні, а значить, на майбутнє і долю нації. Тим часом історичний приклад постання і функціонування більшості європейських держав свідчить, що тільки ті державні утворення, які виникли як результат реалізації національного ідеалу корінної нації, спроможні реально закріпити державні інституції, гарантувати права національним меншинам, забезпечити добробут усім громадянам держави. Україна не може бути винятком. Не загоївши своїх національних ран, не відчувши себе повноправним господарем на своїй землі, українська нація не зможе гарантувати навіть незалежність держави. І навпаки: Україна – як держава української нації – це запорука її суверенности та історичної перспективности. В Україні, як і в інших державах, проблематику здобуття, закріплення і розбудови державности ефективно розв'язувала ідеологія націоналізму, яка визнає націю найвищою органічною формою суспільної організації. Український націоналізм – це філософія буття нації, яка визначає співвідношення окремих стратумів, роль та місце індивідуумів у суспільстві. Український націоналізм – це також політично-програмовий рух, теорія і практика національно-визвольної боротьби, ідеологія державотворення та державного функціонування. Іншими словами, націоналізм – це узагальнений досвід нації, природне явище у свідомості кожної нації, а не ідейний витвір, привнесений з "чужого поля", силоміць накинутий нації, як у випадку, скажімо, комунізму. Слід наголосити, що реалізація засад ідеології українського націоналізму завжди буде зумовлена реальним станом нації. Це важливо усвідомити, оскільки є небезпека перетворення націоналізму із творчої ідеології в догму, не здатну розв'язувати нагальних проблем державотворення. Першогрудневе потвердження українським народом у 1991 році Акта про незалежність засвідчило, що на діахронному рівні нація зберегла "здорові" основи свого буття. Але на синхронному – ці "здорові" основи сильно уражені бацилами космополітизму, національного нігілізму та атеїзму. І це тільки один із чинників, який пояснює певну зневіру в державності й неготовність нації в екстремальних умовах послідовно утверджувати національний ідеал. Безпосередній уплив на формування екзистенції нації має її провідна верства. Саме провід, еліта нації несе велику відповідальність за наше майбутнє та суголосність політичної практики з національними імперативами. Сьогодні не можемо однозначно твердити, що національні дороговкази обрано правильно, а тактика боротьби є ефективною. Партійне розшарування, внутрішні чвари, роздробленість, взаємопоборювання – це ті ознаки, що значною мірою характеризують стан проводу, зумовлюють відчутне гальмування процесів державотворення і є прямим наслідком підміни орієнтирів. Адже очевидно, що коли б політичні лідери у своїй діяльності керувалися вищими інтересами нації, а не прагнули реалізувати власні ідейні концепції і особисті амбіції, то політична реальність на сьогодні була б іншою. Актуальність сучасного моменту якраз і полягає в тому, щоб у теперішніх умовах застосувати на практиці оптимальний принцип національного державотворення. Маємо на увазі передусім світоглядну й ідеологічну концепції, на основі яких творяться певні політичні схеми. Найефективніший спосіб залучити інтереси різних стратифікаційних прошарків суспільства до будівництва держави – це узгодити їх із національним ідеалом, який є традиційним і легітимізованим стрижнем буття нації. Інакше кажучи, інтерес нації – найвища домінанта, всі інші інтереси – класові, релігійні, регіональні, партійні – є лише похідними від цієї домінанти і не можуть претендувати на наріжну засаду національного поступу. При цьому парадигма національних інтересів є широкою, але ознака національної незалежности завжди залишається константною. Національний інтерес не може лежати виключно в площині соціальної чи економічної політики. Останнім часом матеріальна і духовна стагнація суспільства спричинилася до появи різноманітних концепцій подолання кризи. Найпростіша схема така: головне – економіка і соціальна сфера, все решта – почекає. Цю схему використовують не тільки демагоги-прагматики чи ліберали, а й значна кількість політиків національно-демократичного спрямування. Саме у простоті цієї схеми полягає її абсурдність. Національний організм – явище складне, і внутрішня конституція його буде повнокровно функціонувати тільки за умов урахування цієї складности. Соціальний і економічний добробут – важливе питання, але це тільки один компонент проблеми державности нації. Звуження проблематики державотворення до соціальних чи економічних проблем неминуче призведе до втрати стратегічної мети – відродження національної державности. Соціально-економічний фактор – це лише складова національного інтересу. Боротися за часткове (одну складову) – це втратити все. Пригадаймо, на зорі минулого століття також стояла дилема: національне чи соціальне (нація чи клас)? Вибір тоді відбувся на користь соціального. У результаті, коли поляки здобули Польщу, угорці – Угорщину, фіни – Фінляндію, українці – соціалізм і, як писав Євген Маланюк, "довгу ніч бездержавности". Отже, лише послідовна, вперта реалізація національного ідеалу – єдина можливість вирватися із тенет економічної, політичної, соціальної кризи. У силовому полі проблематики державотворення несподівано опинилася інша дилема: націоналізм чи демократія? З неї випливає цілий комплекс похідних проблем: співіснування понять націоналізм і демократія, зумовленість цих понять, їхнє взаємовідношення тощо. При розгляді цього комплексу питань важливо відразу з'ясувати, що згадані поняття різняться між собою як за природою, так і за характером. А тому для аналізу потребують особливої методології, яка б враховувала цю специфіку. Саме відсутність такої методології зумовлює ототожнення цих понять або їхнє протиставлення. Ідеологія українського націоналізму має на меті забезпечити всебічний і гармонійний самовияв нації й індивідуума. Цього можна досягти тільки за умов витворення національної держави. У національній державі найоптимальнішим засобом гармонізації інтересів різних прошарків населення, без сумніву, є демократія. Але коли демократію роблять ідеологією (явище "демократизму") або механізмом для досягнення мети, то це може мати небезпечні наслідки. Принцип демократії не може абсолютизуватися і протиставлятися національному інтересові. Криза сучасної української націонал-демократії якраз і зумовлена тим, що конкретні, добре перевірені європейським досвідом засади демократії зазнали в Україні певних деформацій тільки через те, що не враховували реальної специфіки стану нації та її нагальних інтересів. Прикладів можна наводити чимало: від антиукраїнської істерії на шпальтах "демократичних" газет – до кадрової політики влади, яка з огляду на демократію не може позбутися антидержавного баласту. Однак це зовсім не означає, що демократичний устрій Української держави суперечить ідейним засадам українського націоналізму. Саме український націоналізм і має стати тим механізмом, який би адаптував принципи демократії до української реальности, а це можливо лише за умови становлення України як держави української нації. Націоналізмом не потрібно заміняти демократію, він повинен допомогти українській демократії позбутися тих деформацій, які спричинилися недолугою політикою протиставлення демократії національним інтересам. Зрозуміло, що утвердження української національної ідеї неминуче поставить проблему співіснування корінної нації і національних меншин, які складають чималий відсоток від загальної кількости населення в Україні. Адже зараз вже замало апелювати до твердження про свідому і добре продуману імперську політику Москви, яка провокує міжнаціональні конфлікти. Проблема національних меншин потребує диференційованого підходу. Критерієм у минулому тут було ставлення національних меншин до національно-визвольної боротьби українців. Сьогодні критерієм має стати факт національної незалежности. Ставлення національних меншин до цього факту і буде визначати політику українців щодо національних меншин. Ті національні меншини, які допомагають українцям у розбудові держави або ж, принаймні, не заважають, мають користуватися усіма правами громадян України. Корінна нація зобов'язана всіляко сприяти задоволенню культурних проблем цих національних меншин. Але до тих національних меншин, які відкрито виступають проти української незалежности, наше ставлення має бути адекватним, як до кожного ворога нашої державности, без огляду на національність. У стосунках із національними меншинами важливо позбутися, з одного боку, комплексу "богообраності", а з іншого – сліпої ототожнювальної ненависти на взірець: "Кожен чужинець – ворог". Варто нагадати, що нація – це спільність людей, об'єднаних передусім ідеєю національної свободи. Не забуваймо про "неукраїнське" походження таких велетів національного духу, як Юрій Клен (Освальд Бургард), А. Кримський, В. Липинський та ін. Таке "забуття" – це зайвий козир у руках недругів України та свідчення нашої власної ідейної убогости. Слід також зауважити, що у демократичному суспільстві національні меншини володіють не тільки правами, а й цілком конкретними обов'язками щодо держави, яка дала їм притулок і піклується про їхнє майбутнє. У цьому контексті є потреба зайвий раз розтлумачити націоналістичний клич "Україна для українців", проголошений ще на зорі минулого століття Миколою Міхновським, який постійно був і залишається предметом різноманітних спекуляцій. Розуміння природи цього гасла та його глибшої сутності висловив Юрій Пундик, один із ідеологів ОУН: "Клич "Україна для українців" в нашому розумінні означає тільки право для тієї української національної спільноти, без різниці кровного чи релігійного походження її членів, вільно господарити на її землі. Водночас, однак, він не заперечує права проживання на українській території й іншим національним меншостям, якщо вони засвідчать свою лояльність до української національної більшости й Української держави". (Пундик Ю. До ідеологічних питань українського націоналізму. / У полум'ї дружнього слова. – Париж, 1983). Здається, що до цих слів мало що можна додати. Чимало "етнічних" звинувачень націоналізму лежить у площині формулювання дефініцій, а простіше – у свідомій підміні окремих понять. Так, деякі українські й неукраїнські мас-медіа постійно ототожнюють поняття "націоналізм" і "шовінізм", щоб у такий спосіб дискредитувати перший, надавши йому ознак другого. Але український націоналізм – явище органічне, не привнесене ззовні, це ідеологія здобуття й закріплення державности українською нацією на своїй етнічній території. Шовінізм – явище інтернаціональне, за своєю природою агресивне і прагне до закабалення інших націй, народів чи держав. Плутати ці поняття – неприпустимо. Не можна обминути ще однієї важливої проблеми, пов'язаної із українським націоналізмом. Організаційна строкатість націоналістичного руху в Україні, його неоднорідність і неструктурованість породили безліч інтерпретацій націоналізму: від фашизації цього поняття – до підміни націоналізму лібералізмом чи демократизмом. Таке ідейне "бродіння" дискредитує націоналізм, а значить, стоїть на шляху поширення та пропаганди його ідей. За таких обставин саме ОУН, з огляду на її авторитет, і мала б стати тим орієнтиром, який давав би змогу скристалізувати ідейні засади, "відділити зерно від полови", оцінити нове, вказати на промахи і хиби. На початку минулого століття українському націоналізмові судилося стати могутньою ідейною силою на шляху до свободи. Сьогодні наша воля, інтелект і праця мають зробити український націоналізм визначальним фактором державотворення, аби, врешті, сповнилася мрія наших попередників – відродилася могутня, велика й велична Українська держава!