Мабуть, не помилюся, коли скажу, що для більшости з нас Полтавщина асоціюється з великим українським письменником Миколою Гоголем, точніше з його безсмертними персонажами – ковалем Вакулою, красунею Оксаною, чарівною Солохою, Пузатим Пацюком, усюдисущим Чортом і, звісно ж, Сорочинським ярмарком. Власне це дійство є одним із небагатьох живих мостів, що поєднує сучасне з минулим.    

    Минулого тижня вирував Сорочинський ярмарок – яскрава згадка старожитньої України. Отієї, яку старанно руйнували протягом трьох століть, і в двадцятому здається звели нанівець, – а вона, наперекір усьому, пробивається з глибин генетичної пам'яти, змушуючи знову й знову повертатися на Хортицю, чи до храмів Чернігова, чи, вдаривши лихом об землю, запрягати волів (себто, сідати в маршрутку) і їхати до Сорочинців. І чого там тільки не було: вишиванки, опішненська кераміка, петриківський розпис, косівська різьба, мед, калачі, бублики, навіть чорти (щоправда, винятково глиняні)... Складалося враження, що ти втрапив на сторінки улюбленої книжки, бо все тут якесь до болю рідне: й воли, що дивляться на тебе по-дитячому наївними очима, й бабця із свистунами, що старанно рекламує свій продукт, і навіть кавуни з динями, що ніби посміхаються, розігрітими на сонці боками. Усе це – частина величезної ярмаркової культури, створеної українцями й на сьогодні, на жаль, майже втраченої. До речі, й наша література рясніє згадками про ярмарки. Приміром, Григорій Квітка-Основ'яненко подає напрочуд яскраву картинку ярмарку в Липцях – пригадуєте, отого, на якому маляр виставив "салдацький патрет", змальований так справно, що всі сприймали його за живого й віталися. А як соковито Остап Вишня змальовує ярмарковий гармидер (у кращому сенсі цього слова) початку ХХ століття! Таких прикладів можна віднайти ще досить багато. І скрізь ярмарок буде поставати як унікальне видовище, своєрідний театр під відкритим небом, учасником якого були всі охочі. Відтак можемо говорити про потужну традицію, яку нас змусили забути, а також поживу для розмислу: чи не спробувати почати ярмаркувати "інтенсивніше", себто не лише в Сорочинцях. Мені можуть заперечити: мовляв, ярмарок – це ж попса, кітч. Так, це попса й кітч, але такий, що має національне підложжя, а отже – унікальний. Це вам не матрьошки, якими торгують (sic!) біля підніжжя Тарасової гори в Каневі чи на Андріївському узвозі. І це не "дєвочкі" в "одязі", що віддалено нагадує купальники, які "співають і танцюють" на "общєпонятном", про своє, "про женскоє"... ЦЕ – ЯРМАРОК!!! Де на тебе чатують несподіванки й де нуртує дух споконвічної України, де душі світло й радісно. ...Ось лише наші владці не хочуть цього розуміти. Ні, можна приїхати до Сорочинців, аби демонстративно, "на камеру", подоїти корову або купити солом'яного бриля чи вишиванку, все на ту ж "камеру". А можна й профінансувати низку наукових досліджень, присвячених нашій ярмарковій культурі, й видати їх таким накладом, щоби купити й дізнатися про цю традицію міг кожен бажаючий. Можна внести зміни до шкільної програми, аби діти на уроках праці, замість "міщанської науки" про нарізання салату олів'є, кроїння нічних сорочок чи випилювання лобзиком вивчали основи народної вишивки (причому в кожному реґіоні насамперед своєї), лозоплетіння, різьби, врешті, вчилися готувати страви національної кухні. Можна укласти нові програми й, нарешті, знову вивчати Гоголя в курсі української літератури (як це, до речі, було до середини тридцятих років минулого століття). Можна потроху відроджувати ярмарки по всій Україні. Можна – але до того треба докласти зусиль. Ясна річ, три хвилини подоїти перелякану корову (та ще й за місяць до виборів) простіше.. ...А Сорочинський ярмарок співав, жартував, торгував... Одне слово, жив. І кого тільки там не було: приїхали й Хівря з чоловіком Солопієм Черевиком, і коваль Вакула, і Солоха, приплентався й Афанасій Іванович. І чого там тільки не було... Зате справжньою ложкою дьогтю було транспортне питання. Доїхати без проблем можна було лише до Миргорода чи Полтави, а не, приміром, до містечок, які межують із сусідніми областями, – що унеможливлює бажання багатьох людей відвідати це яскраве дійство. Про ціни, які правили таксисти, скориставшись відповідною нагодою, я краще змовчу (хоча цікаво, хтось у принципі контролює цих хлопців?). Урешті, чому каси продавали квитки лише до Полтави й навідріз відмовлялися давати їх до Опішнього, що якраз на півдороги? Я з двома змученими спекою дітьми намарне намагалася добитися цього! "Беріть до Полтави й виходьте, де заманеться", – була непохитною відповідь тітоньки за віконечком. Урешті, "перекладними волами" добиваємося спочатку до Опішні, а потім до Котельви, а там уже до рідної Сумщини, де гостюємо в бабусі, рукою подати... Сідає сонце, ми п'ємо духмяний м'ятний чай із ярмарковим калачем – геть потомлені, але веселі – пригадуємо наші пригоди...

Боже, як усе-таки добре, що ми там побували! І так хочеться, аби доки обертається цей світ, оберталося й гончарне коло опішненських майстрів, і вертілася голка в руках вишивальниць, і щоб кожного року шумів і вирував Сорочинський ярмарок...