Кoлишнiй офіцер (дипломат Збройних Сил Канади) НАТО, міжнародний підприємець, громадський діяч Ігор КОЗАК – про грузинські події  

– Події останніх тижнів на Кавказі схвилювали увесь світ. Засоби масової інформації подають безліч новин і аналізів, які часто заперечують одне одному. 

Що ж там, Ігорe, відбувається насправді? – Події на Кавказі справді непрості, й дезінформації дуже багато. Однак мені здається, що нині серед світової спільноти вже домінує реальне розуміння ситуації. Сьогодні майже ніхто не сумнівається в тому, що останній кавказький конфлікт – це спланована та послідовна аґресія Росії проти суверенної держави. Ця війна – кульмінаційний момент у цілій низці провокаційних дій режиму Путіна, спрямованих на повалення прозахідної влади Саакашвілі i закріплення російського контролю над Кавказом. Політична, матеріальна та військова підтримка сепаратистських сил, незаконне видання російських паспортів громадянам Грузії (жителям Абхазії та Південної Осетії), заходи, спрямованi на підрив грузинської економіки, та й сама провокація бойових дій, що призвела до початку війни, – це не що інше, як ретельна підготовка до теперішніх подій на Кавказі. Про це свідчить і той факт, що за надзвичайно короткий термін на територію Грузії було перекинуто сотні танків і потужні військові формування. Та й час проведення кампанії вибрано невипадково. Річ у тім, що у цей момент західні держави перебувають у, так би мовити, небоєздатному стані: Сполучені Штати Америки застрягли в невдалій іракській війні, переживають економічний спад, заангажовані в складних передвиборчих президентських перегонах; Європейський Союз потрясають постійні суперечки – навіть не можуть прийняти конституцію.Та й добробут держав Європи великою мірою залежить від російських енерґоносіїв. От і вирішили в Москві, що саме зараз час навести лад у сусідів.  

– Чому Росія так наполегливо намагається повалити президента Саакашвілі? – Повністю захопивши владу в державі, навівши дисципліну з власним народом, наповнивши державну казну за рахунок нафтодоларів, менш-більш модернізувавши свою армію, Володимир Путін і його команда розпочали втілювати в життя план відродження "вєлікой Расії" та повернення "слави" колишнього Совєтського Союзу. Для виконання цієї місії російському уряду потрібно: по-перше, відновити контроль над так званим близьким зарубіжжям, а по-друге, переконати світ, що Росія – наддержава. Не є таємницею, що Грузія під проводом Михайла Саакашвілі стоїть на заваді здійснення задумів Путіна. Будучи при цьому відверто прозахідною силою на Кавказі, яка прискореними темпами прямує до членства в НАТО, тісно співпрацює зі США й відкрито виступає проти експансії новітньої Росії, волелюбна Грузія та її послідовний і наполегливий президент зокрема – більмо на оці свого агресивного сусіда. І тому правителі Росії вирішили розпочати свій "хрестовий похід" саме із цієї маленької кавказької держави. Звичайно, що Саакашвілі тут дещо переборщив. Він, проковтнувши провокацію, перший, без міжнародної підтримки, розпочав бойові дії проти осетинських сепаратистів. Але навіть це не давало Росії ні юридичного, ні морального права встрявати в справи суверенної держави, розпочинати повномасштабну військову кампанію й окуповувати чужу територію, а далі – в односторонньому порядку, без підтримки світової спільноти та міжнародних інстанцій визнавати незалежність Осетії й Абхазії. Цікаво те, що часто проводяться паралелі між подіями в Грузії та колишній Югославії, робляться закиди про подвійні стандарти й лицемірство Заходу. А я радив би згадати про те, що подіям у Югославії передували детальні розслідування та консультації міжнародних інстанцій, беззаперечне підтвердження наявності масового геноциду та консенсус між більшістю демократичних держав. – А що Ви скажете про заяву Путіна, мовляв, кавказьку кризу спровокувала команда Буша для того, аби республіканці залишилися при владі? – Це – блеф. Путін намагається вбити одним пострілом двох зайців. Усю вину Росії він хоче перекинути на Америку (напад, як відомо, – найкраща оборона) і підмочити репутацію республіканця Джона МaкКейна для того, щоб знизити його рейтинґ у президентських перегонах (адже відомо, що погляди МакКейна – piзкo антиросійські). – Ігорe, а як Ви оцінюєте реакцію Заходу? – Як на мене, на початку вона була неадекватною: багато риторики – мало конкретних кроків. Це вже – притаманна риса розвинутої демократії. Однак мені здається, що останнім часом західний світ вже почав розуміти підступні наміри Росії, потенційну загрозу та складність ситуації. Приклад цього: і критика дій Росії лідерами багатьох країн, і погрози припинити співпрацю з Російською Федерацією в межах Великої вісімки та Світової організації торгівлі, і заклики прискорити інтеґрацію Грузії в НАТО та ЄС. Знаковим можна вважати виступ секретаря закордонних справ Великої Британії Девіда Мілібанда, який під час свого офіційного візиту до Києва рiзко розкритикувaв дії Росії на Кавказі й підкреслив, що Британія стoїть за Грузією тa Українoю. Упродовж наступних декількох тижнів на Заході за цією тематикою заплановано провести цілу низку екстренних робочих зустрічей і консультацій для того, щоб дати відповідь на аґресивні кроки Росії. Будемо надіятися, що вільний світ не забуде уроків історії та знайде в собі силу, поки не пізно, поставити Росію на місце. Важливим є й той факт, що навіть держави так званого Шанхайського клубу (Китай та низка країн Aзії) відмовилися підтримати Москву й тим самим значно послабили позицію Кремля на міжнародній арені. – Який вплив кавказькі події можуть мати на Україну? – Відповідь непроста, оскільки тут є дві складові: неґатив і позитив. Погано, звичайно, те, що кавказький конфлікт може перенестися в Україну. Підґрунтя для цього сприятливе: це – і неофіційні територіальні претензії Росії щодо Криму, і потужна "п'ята колона", і присутність російського Чорноморського флоту на території України, і низька боєздатність української армії, і внутрішні політичні негаразди. У той же час проблеми в Грузії, хоч як це парадоксально, можуть мати позитивний вплив на наше майбутнє, ставши каталізатором об'єднання нації та прискорення європейської та євроатлантичної інтеґрації України. Зрозуміло, що в Україні в конфлікті з північно-східним сусідом не зацікавлений ніхто – ні Донбас, ні Галичина, ні олігархи, ні простолюд, хіба що провокатори, яких, на щастя, небагато. Водночас приклад Грузії показує, що надіятися на добросусідство Росії не випадає. A тому все більш очевиднішим для українців стає той факт, що орієнтуватися потрібно на Захід, а надіятися, в першу чергу, – на власні сили. – A як Ви характеризуєте кроки української влади стосовно вищезгаданої небезпеки? – Проблема в тому, що більшість наших політичних лідерів ще не доросли до рівня державних мужів, тому що, по-перше, не можуть поділити влади й капіталу, а по-друге, продовжують орієнтуватися на будь-кого, тільки не на власні сили. Більшість гучних заяв, що сьогодні лунають з українського олімпу, розраховані на збирання політичних дивідендів як із вітчизняного електорату, так і зі зарубіжних гравців, для наступних президентських виборів. Звичайно, патріотичні та войовничі слова Віктора Ющенка тішать вухо, але, на жаль, у нього не залишилося достатньо реальної влади для їх виконання. Наприклад, заборонити російським кораблям повернутися в Севастополь – легко, а от втілити в життя цей указ – зовсім інша річ. І як тут не згадати "далекоглядність" Леоніда Кравчука, який свого часу, вбачаючи безпеку України в нейтралітеті, знищив третій за потужністю у світі ядерний арсенал. Та й наступні керманичі нашої Батьківщини внесли свою частку в "розбудову" української "професійної" армії. Надіюся, що урок Грузії тa реальна загроза Україні змусять наших "вождів" поглянути правді у вічі й нарешті почати робити конкретні, а не популістські кроки для захисту i зміцнення нашої держави. Це – припинення руйнівної міжпартійної боротьби, зміцнення економічної та соціальної баз країни, розбудова i модернізація національних збройних cил та прискорення процесу інтеграції України в НАТО. – Але недавно Україні було відмовлено в ПДЧ... Як же нам прискорити інтеґрацію? Як ви, дипломат НАТО в минулому, оцінюєте реальні шанси вступу України в цю організацію? – Захід дуже зацікавлений у вступі України в НАТО. З моєї точки зору, це – тільки питання часу. А відмова в ПДЧ – не що інше, як нюанси політичної кон'юнктури: та ж Франція чи Німеччина воліють передчасно не дражнити "російського ведмедя". Але проблема – у набагато важливішому аспекті питання: чи готова Україна вступити в НАТО? На жаль, моя відповідь – ні, не готова. Захід лише тоді простягне Україні руку, коли на це буде воля самої України, її народу. Для цього потрібно робити всенародний референдум. A за всіма опитуваннями й aналізами, навіть найбільш оптимістичними, більшість громадян України – проти НАТО. Чому? Причин багато: i сильний вплив старої комуністичної ідеології, i потужна пропаганда Росії, яка активно поширюєтьcя чeрeз проросійські ЗМІ тa агентів впливу. Але головний корінь проблеми – у непоінформованості українців, у поганій роз'яснювальній роботі влади. Тому зараз нашим лідерам потрібно турбуватися не тим, прийме нас Захід чи ні, а зовсім іншим: пустить чи не пустить Україну в НАТО її власний, сто разів обдурений і зневірений народ?...

  Інтерв'ю провела  Інна КРУЧЕК,  тижневик "Міст", Торонто, Канадa