Нещодавно у видавництві «Факт» вийшла прозова книга Анни Багряної - роман «Етимологія крові». Насправді це вже друга назва роману. Спочатку він називався «За Габією, або Всупереч забобонам», і саме під такою назвою отримав одразу три нагороди: третє місце в конкурсі романів, кіносценаріїв та п’єс “Коронація слова-2008”, друге місце в конкурсі видавництва “Смолоскип”, а також був відзначений Міжнародною україно-німецькою премією імені Олеся Гончара.

Досі Анна Багряна в українській літературі заявляла про себе як “насамперед поет”, і ось раптом – звичні для багатьох молодих поетів літературні метаморфози, коли після 25-ти зухвало торують собі підступну стежку до “насамперед прозаїка”. Та чи направду це загрожує моїй співрозмовниці?..

- Аню, “Етимологія крові” – твій перший прозовий твір?

- Перший роман. Раніше я писала тільки малу прозу - оповідання і новели.

- Але були ще й великі прозові п’єси?

- Трохи було. Шкода, що жодна з них досі не знайшла свого втілення на сцені, тільки – в друкованому вигляді. Але сподіваюся, що все – ще у майбутньому, адже мені лише 27…

- На “Коронації слова” ти сказала, що твій роман тобі вже не подобається. Це була провокація?

- І так, і ні. Майже усі лауреати запевняли глядачів, що вони – найгеніальніші, мене це дещо смішило і обурювало, власне, тому вирішила трохи “зоригінальничати” - сказати, що мій твір мені вже перестав подобатися, таке собі загравання з майбутніми читачами, а, отже, десь і провокація. Але з іншого боку, мені справді здається, що тепер я б написала свій роман зовсім по-іншому. Вважаю, що це цілком нормальний стан для письменника - прагнути постійного самовдосконалення, а відтак бути незадоволеним своїми попередніми текстами. І я не розумію тих авторів, які зупиняються у якійсь точці свого творчого шляху і заявляють, що далі вже нікуди йти. Це жахливо, як смерть.

- Скільки часу ти писала свій роман?

- Рівно п’ять місяців, тобто почала писати 1 травня 2007 року, а завершила 1 жовтня того ж року. Щоправда, писалося несистематично і хаотично, стихійними шматками і тільки тоді, коли був повний місяць, у стані якоїсь дикої одержимости. Я могла кілька днів поспіль не відриватися від монітора, забувала про їжу, тільки пила зелений чай, багато – по 6-8 чашок на день, аби не втрачати сили. Іноді мені снилися мої герої, розповідали, що я маю з ними робити далі, просили не ламати їм долі, плакали, сміялися, сварилися між собою… І я боялася збожеволіти від такого тиску на психіку - щось на зразок досвіду медіума, коли у тебе вселяється чужий дух, а точніше - багато-багато інших духів, і мусиш усім їм дати якусь раду.

- Отже, ти вважаєш свій роман містичним?

- Містика – від незнання, коли лінуємося щось собі пояснювати. Мені значно цікавіший шлях шукача. Шукача загублених таємниць, патетично кажучи.

- Який відсоток автобіографічності у романі?

- Навіть якщо і є щось біографічне, то воно настільки олітературнене і дофантазоване, що навряд чи хтось щось упізнає. В “хроніках чужих життів” використовую розповіді своєї бабці, зокрема, золоті кульчик-півмісяці, які мусили б урятувати родину від голоду – це також елемент з тих реальних бабусиних розповідей про її власне життя. Цей елемент проходить крізь увесь мій роман, стаючи одним із його основних символів.

- Перехід на велику прозу не зашкодив поетичному світосприйняттю Анни Багряної?

- Радше навпаки, проза і поезія почали гармонійно співіснувати у моїй творчості. Пишу поезію, пишу новий роман, займаюся перекладами з польської та болгарської літератур. Працюю, всупереч забобонам...

- До речі, про назву. Хто вирішив її змінити?

- Така думка виникла у редакторів видаництва “Факт”, коли вони читали мій текст, але до того часу я вже й сама зрозуміла, що назва “За Габією або Всупереч забобонам” – може, і красива, але заскладна для першого сприйняття. Як піддтвердження – майже, кожен, хто чув першу назву роману, просив пояснити її. Габія – праслов’янське божество вогню, яке зображували у вигляді жаби, жаба – це також один із головних символів мого роману. Але назва книжки має влучно вистрілювати у потенційного читача. “Етимологія крові” – як на мене, варіант значно вдаліший і обгрунтованіший, хоча виник у мене так само спонтанно, як і “За Габією…”.

- Якою, на твою думку, має бути сучасна українська література?

- Різною, аби задовольнити якомога ширше коло читачів. Але бажано – інтелектуальною, глибокою, наповненою символами і асоціаціями. Вишуканий стиль має гармонійно співіснувати з вишуканим змістом, аби читач міг не тільки насолоджуватися вдало виписаними реченнями, але й проникати у внутрішній світ кожного героя, відчувати, мислити і розуміти, а відтак і трохи підійматися над самим собою. Щоправда, у кожного письменника – своя мета, як, власне, своя мета - і у кожного читача.

- Яка мета у тебе?

- Спробувати пояснити самій собі й своїм читачам щось дуже важливе для нас усіх, змусити себе і їх над цим замислитися, адже життя не складається лише з чорного та білого кольорів, воно яскраве і має багато відтінків, усе з чимось пов’язане, нічого випадкового, просто потрібно навчитися читати знаки Долі і не розмінювати себе на всілякі дурниці. Іще моя мета – показати, як може бути, якщо чинити не так, як підказує Доля, а навпаки. Але, Боже збав, жодного моралізаторства. Адже у кожного – свій шлях, і голос крові – це, можливо, один із найважливіших критеріїв визначення “правильності” чи “неправильності” обраного шляху.

- Ти отримала 3 нагороди за свій роман ще до його виходу. Чим для тебе є літературні конкурси?

- Будь-які літературні конкурси стимулюють автора вже самим своїм існуванням. Головне – аби дух конкуренції між письменниками, які подаються на ті конкурси, був здоровим. Мені завжди смішно і сумно спостерігати за дорослими “літдядями” і “літтьотями”, які щороку влаштовують холодну війну за Шевченківську премію. Усе ж написано в їхніх очах - особливо, коли вони десь перетинаються між собою в період так званого “висуванства”! Мені їх стає шкода, що спалюють самі себе й своїх колег ні за що, замість того, аби цю енергію витратити на нові твори. Звісно, коли є можливість взяти участь у конкурсі – не потрібно боятися чи лінуватися це зробити. Але при цьому варто сприймати усі конкурси-премії-нагороди лише як цікаву азартну гру, не більше. Тоді значно веселіше і приємніше жити, бо враз зникають усі негативні емоції. І хочеться отримувати кайф від одного усвідомлення: я є в цьому світі. 

Розмову вела Уляна Ельба

Інтернет видання "Інша література"