Вже давно час дати зрозуміти російським орендаторам, що Севастополь і Крим – це не російська глибинка, а недоторкана територія України, на котрій діють тільки українські закони.

Перебуваючи у Севастополі в період російсько-грузинського збройного зіткнення, міністр оборони України Юрій Єхануров провів прес-конференцію.

Журналістів цікавили питання, пов'язані з тимчасовим перебуванням російського військового флоту на теренах України та його участь у бойових діях проти суверенної Грузії. Керівник військового відомства відповідав розпливчасто, заспокійливо-бадьоро, так, ніби в цей час не палали грузинські міста і села під бомбовими ударами російської авіації, не тонули в порту Поті кораблі і судна цієї країни під вогневими ударами бойових кораблів, котрі прийшли туди з українського Криму.

Запитали міністра і про те, як буде реалізовуватись указ Президента про порядок перетину морського державного кордону України російськими бойовими кораблями та допоміжними суднами.

І замість того, щоб з висоти своєї відповідальної державної посади підтримати законні та обгрунтовані вимоги Указу, розкрити його важливість для безпеки нашої держави, він з посмішкою, заколисливо повідомив, що у нього немає питань до керівництва ЧФ РФ.

"Вони подали заявку на вхід в Севастополь, і цього досить, а коли перетнуть кордон – це їхня справа", – некомпетентно, експромтом пояснив урядовець.

Знаково, що саме тоді на набережній Приморського бульвару у Севастополі стояли в пікетах юнаки з громадської організації "Студентське братство" на чолі з Олегом Яценком, протестуючи проти незаконної участи у війні проти Грузії російських бойових кораблів, що базуються в акваторії України.

Молодь чітко усвідомила небезпеку, на межу котрої поставили Україну російські військовики-квартиранти, долучившись до війни проти суверенної Грузії. Добре, що ця держава, маючи дружні з нами стосунки, у відповідь не вдалася до ракетного удару по пунктах базування російських кораблів на теренах України. Такі права та можливості в неї були.

Можна лише пошкодувати з того приводу, що, на відміну від студентів, не розгледів цієї загрози головний військовик. Відтак, прес-конференція Єханурова пройшла, не розкривши жодної із посталих гострих проблем. Таких, наприклад, як повернення із незаконного користування військовиками-росіянами навігаційно-гідрографічних об'єктів у відповідності до рішення суду; інвентаризація землі і нерухомости, що перебувають як у договірному, так і протиправному користуванні російського флоту. Варто було б поцікавитись міністру і тим, яким чином майже всі російські мічмани і офіцери отримали паспорт громадянина України, і не лише на стороні регіоналів беруть участь в українських виборах, а й безкоштовно користуються соціальними послугами (навчання, лікування, комунальні платежі) на рівних з громадянами України і навіть оформили українську військову пенсію та пільги.

Можливо, пан міністр не знав про існування цих питань? Знав! А чому не ставив їх перед керівництвом російського флоту? Може, думає, що, чого доброго, доведеться шукати притулку в Росії, як це вже зробили десятки, якщо не сотні вчорашніх державних керманичів – агентів впливу Росії та Ізраілю.

Можливо, і не варто було б звертати увагу на цей факт, якби за поблажливістю Єханурова як державного керманича не таїлась небезпека для нашої Батьківщини.

Саме така невимогливість урядовця, його неприкрите потурання порушенням і надихають російських військовослужбовців на ігнорування Угоди про тимчасове перебування ЧФ РФ на території України від 28 травня 1997 року. До речі, у частині п'ятій ст. 15 цього документу однозначно констатується, що "Пересування, пов'язані з діяльністю військових формувань поза місцями їхньої дислокації, здійснюються після узгодження з компетентними органами України". Тільки ця вимога, як і багато інших, всі ці роки зухвало ігнорувались.

За нормами Міжнародного морського права, при вході в територіальні води будь-якої країни бойовий корабель чи цивільне судно зобов'язані на щоглі підняти її державний прапор – як доказ визнання території і кордонів. Проте за одинадцять років перебування в акваторіях України жоден корабель ЧФ РФ Державний прапор України ще не піднімав і не збирається цього робити.

На цю тему автор мав бесіду з одним знайомим командиром російського бойового корабля.

– А кто сказал, что мы за границей? – здивувався той.

Ось тобі, бабусю, і Юріїв день. Чорноморці-росіяни, в результаті безхребетности, аморфности, улесливости українських урядовців, впевнені у тому, що Севастополь і Крим це – зовсім не Україна. Всі ці роки наші державники догідливо плазували перед північним сусідом, даремно намагаючись якомога більше потрафити його нескінченним примхам. А тепер пожинаємо плоди злочинної бездіяльности неукраїнської колоніальної адміністрації, котра, відстоюючи свої бізнесові та особисті інтереси, байдужа до національної долі України.

В Угоді про тимчасове перебування російського флоту в Україні (ст. 4) чітко прописана вимога про те, що загальна чисельність особового складу, кількість кораблів, суден, озброєнь, військової техніки ЧФ РФ не будуть перевищувати рівнів, визначених 28 травня 1997 року. Більше того, російська сторона зобов'язалась щорічно до 1 січня інформувати українську сторону про загальну чисельність особового складу та основні озброєння ЧФ РФ на території України.

А хто сьогодні назве ці цифри і чи отримало військово-політичне керівництво нашої держави хоч одну довідку про сили і засоби, що дислокуються на нашій території? А коли отримало, то чому про це нічого не відомо суспільству? Підписану угоду перш за все не виконує керівництво України, яке чомусь "забуває" про власні укази і не проявляє жодних ознак вимогливости щодо їх виконання.

Перед святкуванням дня ВМФ Росії в Севастополі Президент України поставив їм умову заздалегідь узгоджувати з українською стороною заходи і пересування бойової техніки. А між тим, відповідно до угоди 1997 року, Російська Сторона і без того зобов'язалась у статті шостій здійснювати свою діяльність не де заманеться, а в місцях постійної дислокації, поважаючи суверенітет України, законодавство, і не втручатись у її внутрішні справи.

А що на ділі? Для проведення свята військових моряків Росії кожного року за активного сприяння місцевих органів самоврядування і повної бездіяльности центральних інститутів українського державного управління, за їхньої поблажливости та політичного фліртування із північною сусідкою "ставиться на вуха" все місто Севастополь, перекривається судноплавство на внутрішньому рейді, зупиняється рух на автошляхах і магістралях. І все це робиться не лише без дозволу української сторони, але навіть без узгодження з нею.

І в цьому році, незважаючи на те, що керівництво України заборонило під час проведення свят використовувати вогневі засобі, була влаштована така пальба, в тому числі і реактивними снарядами, торпедами, крилатими ракетами, яких тут не бачили раніше. А уряд вдавав, ніби нічого не трапилося. То чому російські моряки мають виконувати прийняту міждержавну угоду, коли про неї першою забула українська сторона?

І якби Єхануров був зацікавлений у її дотриманні, то мав би не одне, а десятки, сотні запитань до командування ЧФ РФ стосовно порушення міждержавного договору.

Як зрозуміти позицію міністра оборони, котрий вважає, що досить подати заявку на вихід з бази чи вхід до неї, як всі проблеми перетину кораблями нашого кордону знімаються. А в державах, керівництво котрих піклується про безпеку своєї нації, питання стоїть інакше. У поданій заявці зазначається мета перетину, кількість людей, техніки, вантажу, дата і час повернення, а інакше подання лише на перетин державного кордону (до речі, котрий у нас не узаконений) зводиться до банальної формальности.

Отже, росіяни ведуть себе в Криму та Севастополі так, як дозволяє неукраїнське керівництво, котре поставлено біля важелів управління російськими кримінально-олігархічними угрупованнями. А дозволяє воно надто багато. Тому ми, українці-патріоти своєї Батьківщини, повинні тиснути на можновладців, вимагаючи від них дотримання букви і духу Угоди про тимчасове перебування ЧФ РФ на теренах України, і звіту передбаченої угодою Змішаної українсько-російської комісії про чисельність особового складу, кількість кораблів, суден, озброєнь, військової техніки, земельних площ у кожному з'єднанні та військовій частині.

Є ще одна важлива проблема. Хто сьогодні із стопроцентною достовірністю може стверджувати, що жодне військове формування ЧФ РФ в Криму не володіє забороненими на теренах нашої країни ядерними боєприпасами? У ст. 5 Угоди Російська Сторона зобов'язалась не мати їх у складі Чорноморського флоту, який базується на території України? У той же час низка бойових кораблів оснащена пусковими установками і ракетами великої дальности польоту, здатними нести ядерні боєголовки. Тим більше, що екс-командувач ЧФ РФ адмірал Ігор Касатонов в одному своєму інтерв'ю зробив акцент на тому, що ракетні кораблі, враховуючи неможливість їхнього проходу через протоку Босфор з початком воєнних дій, отримали завдання наносити удари по віддалених об'єктах, навіть у Середземному морі, з місць постійного базування, тобто із Севастополя і Феодосії.

То вони що, будуть запускати ракети з тротиловими зарядами? Мабуть, таки з ядерними. І тут малоймовірно, що боєголовки будуть везти з Новоросійська чи ще звідкись. І невипадково командування ЧФ РФ вперто не допускає жодної інспекції для підтвердження відсутности у орендаторів зброї масового знищення.

У цьому зв'язку постає ще одна складова піднятої проблеми. А саме: реакція на таку ситуацію з боку командування НАТО. Тут не треба бути великим архістратегом, щоб передбачити превентивні дії його командування, котрі в таких випадках передбачають перехід у режим бойового чергування ракет, націлених на пункти базування ЧФ РФ у Криму, тобто на Україну. Тільки наші державні очільники цю загрозу постійно приховують від суспільства.

Ось чому вже давно час дати російським орендаторам зрозуміти, що Севастополь і Крим – це не російська глибинка, а недоторкана територія України, на котрій діють тільки її закони і нічиї більше. І що вона буде безкомпромісно дбати про свою безпеку. А коли хтось не має бажання виконувати підписану угоду, а наші зусилля по наведенню державного порядку і зміцненню суверенітету розцінює як "недружественный жест по отношению к России", то ніхто нікого на нашій землі насильно не утримує. Вільному воля, як казали колись наші прадіди – запорозькі козаки.

На фоні останніх подій, що війною спалахнули на землі суверенної Грузії, ми не маємо ані права, ані підстав для улесливої поблажливости з боку державних керівників, бо за це, як показав кавказький досвід, можемо поплатитися своїми кров'ю та життям. І хоч як би смиренно ми себе вели, завжди будемо у чомусь винними, навіть у тому, що російський вовк зголоднів і хоче їсти. Тому не повинно бути жодних проявів поблажливости, окозамилювання та улесливости з боку урядовців, коли йдеться про безпеку України і її народу.

Юрій ТИМОЩУК, капітан 1-го рангу запасу,

військовий оглядач. Газета "Нація і держава"