Помаранчева революція в Україні стала однією з найактуальніших подій у світі. Нею дуже зацікавлені країни як Заходу, так і Сходу (а особливо Росія).

Хоча остання виявляє інтерес до сусідньої країни не лише останніми тижнями, але й протягом всіх виборів, якщо не протягом всієї історії України.

Росія завжди мала свій особливий національний інтерес у цьому регіоні. Для неї Україна – це нові ресурси, нові ринки збуту, вихід до Чорного моря, нова територія, яка збільшує час підльоту до „третього Риму” тощо.

Чи не варто все це тих зусиль, які зробив пан Путін, щоб залишити Україну під своїм впливом, щоб головою держави став його ставленик.

Вже всім відомо, що як мінімум половину передвиборчої кампанії Януковича профінансувала Росія, а це близько 300 – 450 млн. $. А ось „ставленик” підводить свого спонсора. І навіть ці мільйони і підкуплені комісії нічого не принесли, крім фіктивного результату, який оскаржує все українське суспільство.

Та Росія не збирається так просто здаватися. Зараз головний аргумент „великодержавного” уряду – безсоромне втручання західних країн у внутрішню політику України (хто б говорив!). А, крім того, всі рішення державних органів, зроблені після        1 грудня, є неправомірними, адже вони були прийняті під тиском „юрби”, тобто під „загрозою для життя”. Українські, цілком законні демонстрації російські політологи називають „антіконстітуціоннимі переворотамі”. Чи це не є втручанням у внутрішню політику держави?

На міжнародній арені Путін до останнього покладався на Джорджа Буша, маючи надію, що він залишиться нейтральним у цьому питанні, та Володимир Володимирович помилився. Остання опора Росії на Заході – Шредер, який завжди мав тісні стосунки з Президентом РФ, впала, коли Німеччина виступила за переголосування другого туру.

Отже, пан Путін тепер мав зробити непростий вибір: залишитися у більш-менш добрих стосунках із Заходом, при цьому втрачаючи вплив на „житницю”, чи сваритися із Європою і США, але намагатися залишити під власним контролем Україну. Російський Президент поки що підтримує другу альтернативу. „Українське питання” вже декілька тижнів залишається єдиним наріжним каменем у будь-яких переговорах представників Російської Федерації із представниками західних країн. Останні наполягають, що вони не збираються втручатися у внутрішні справи України, а лише прагнуть утвердження демократії у цій країні і прав громадян на вибір. Росія ж наполягає на тому, що Європа і США чинять тиск на український уряд і суспільство. Чергове непорозуміння відбулося 6 -7 грудня у Болгарії, де на засіданні міністрів закордонних справ ОБСЄ учасники навіть не змогли прийти до підсумкової декларації (вперше за всю історію організації).

Звичайно, всі ці непорозуміння закінчаться із остаточними виборами Президента України. І тоді буде зрозуміло, чи правильно Путін розставив пріоритети. Безсумнівно, що ніхто ні в Україні, ні на Заході не обманювався тим, що Президент Росії може виступити на підтримку демократичних сил в Україні, та все одно Володимир Володимирович втрачає свій авторитет у очах демократичних суспільств за такого ставлення до існуючої ситуації. І якщо раніше українські громадяни ставилися до Путіна більш-менш прихильно, то тепер він втратив свій престиж у їхніх очах.

Україна має дуже вагоме значення у системі міжнародних відносин, тому дуже важливо, який шлях вона обере у своїй внутрішній політиці. Для Росії не є вигідною сильна демократична Україна, яка дбатиме про власні національні інтереси, а не танцюватиме під російську дудку. Саме тому Путін готовий зараз сваритися із Заходом, щоб втриматися на українських теренах, тому московський мер Лужков підтримує штучну ідею автономії Східної України. Та що зробиш, кожен різними шляхаaми досягає власних цілей: хто законними і демократичними, а хто сепаратиськими!

Прес-служба Конгресу