Маємо навчитися бути українцями

Кожного тижня меценат Андрій Лопушанський радує своїх земляків на Львівщині новими добрими справами. В полі його зору економіка, культура, релігія, збереження історичної пам’яті, виховання молоді, допомога потребуючим, впорядкування територій населених пунктів і багато іншого.

– Яку мету ставите собі як результат діяльності? – запитала я Андрія Ярославовича. – Адже на утопіста чи романтика, враховуючи успішний бізнес, не виглядаєте…

– Я справді намагаюсь хоч трохи полегшити життя моїх земляків. Однак розумію, що, навіть витрачаючи великі кошти, не зможу допомогти всім. Своїми вчинками хочу показати, що й одна людина здатна багато зробити, якщо вона щиро цього хоче, якщо думає не тільки про себе. Потрібно лише відчувати себе громадянином, патріотом, українцем.

– Отже, мова йде про виховання нової людини?

– Саме так. На моє глибоке переконання збудувати справді незалежну, вільну, сильну державу, таку, яку б шанували і до якої прислухалися б у світі, зможуть люди з цілком відмінним світоглядом, ніж має сьогодні значна частина наших співвітчизників.

Що ви маєте на увазі?

– Найперше – самоповагу. Працьовиті від природи, ми навчилися мовчки зносити знущання роботодавців, бо… іншої роботи нема. Співчутливі, щирі, генетично проходимо мимо палаток з голодуючими і, хоч серце обливається кров’ю, мовчимо, бо… буде ще гірше. Не йдемо на вибори, не голосуємо за тих,кому довіряємо, бо… й так усе вкрадуть. Одне слово, куди не кинь оком – байдужість, безнадія, бажання «пересидіти», перебути, вижити. А що далі? Та ж від нас уже забрали все – мову, історію, пам’ять, добробут, забирають землю, ліси, надра. Що залишиться і кому? Я часто зустрічаюся з різними людьми, задаю їм ці запитання. І дуже прикро, коли чую у відповідь: та вони, тобто політики, влада, усі одинакові. Хай уже чубляться між собою, тільки б не було ще гірше.

– Щось дуже знайомий мотив: «только б не было войны», – казали при радянській владі. І готові були терпіти будь-які негаразди.

– Добре кажете. Бо ота рабська покірність, байдужість – не що інше, як спадок минулих літ, синдром homosovietikus, який ще не вивітрився.

– Ой, пане Андрію, та ж ми з вами ще пам’ятаємо, як радянська влада виховувала «нову людину» і нову спільноту, поіменовану «радянський народ».

– Так. І їм той експеримент удався. А ми пожинаємо його плоди. Модель «нової людини» була чітко сформована. Кращі зразки для наслідування подавалися в літературі, в кіно, в підручниках з гуманітарних дисциплін. Павлик Морозов, Павка Корчагін… Вони приходили до наших дітей ще в колиску. Паралельно відбувалася підміна ряду світоглядних понять. Зокрема, свободи. Нова людина була вільна від Бога, тобто від совісті, як головного мірила її вчинків і намірів. Вільна також від землі і приватної власності, а це означає – від уміння самостійно працювати (не як гвинтик великого механізму, а як творець) і бачити перспективи цієї праці, проявляти ініціативу і брати на себе відповідальність за її реалізацію. До речі, від потреби думати також були вільні, бо напрямок розвитку держави в цілому і кожного зокрема визначала компартія, яка, по суті, й була головним власником, який примножував свої багатства завдяки дешевій робочій силі «нової спільноти». Вільною «нова спільнота» була й від національної приналежності, а значить – і від національної свідомості. Мовою спілкування була російська, натомість національні мови були визнані як такі, що мають з часом відмерти, як непотрібні, неперспективні. Разом з мовою поволі відмирали мрії й надії на свою незалежну, суверенну державу, вмирала віра про можливість її відродження взагалі. Звільнена спільнота була й від власної історії. Для всіх так званих радянських народів історія починалася з 1917 року.

– Натомість російський народ не був позбавлений ні своєї мови, ні своєї ідентичності.

– Звичайно. Сьогодні ми всі є продуктом життєдіяльності минулого суспільства. Дивіться, найбільш активні homosovietikus ідуть у найголовніші сфери життєдіяльності суспільства сучасного – економіку, політику. Вони створюють об’єднання, партії, клани. І маємо викривлену копію вже мертвого суспільства.

– Де ж тоді поділися наші козацькі гени, наша ментальність?

– Вони є, інакше ми б не здобули держави. Але здобути завжди легше, ніж збудувати. Бо серед тих будівничих є цілі покоління людей, народжених в СРСР, головним чином після Другої світової війни. Їм сьогодні від 40 до 70 років. І вони становлять політико-демографічний хребет сучасної України. І  є  ще молодь, народжена після 1980 року, яка виросла вже в атмосфері національного відродження, антикомунізму, але яка ще частково зберігає наліт «виховання батьками».

– Де ж вихід?

– Його кожен мусить знайти сам і в собі. Маємо навчитися бути українцями, усвідомити, хто ми і для чого живемо на цій землі. Я ще раз підкреслюю – не називатися, а бути, бо йдеться вже про людей, відірваних від українства у третьому чи навіть другому поколінні.

– Чи не тому ви так багато уваги приділяєте вихованню дітей?

– Так, бо їм не тільки жити в цій державі, але й розбудовувати її.

– На що звертаєте увагу найбільше?

– Тут нема й не може бути дрібниць. Адже здоров’я, гармонійний розвиток, інтелект – усе має відношення й до політики. Все працює на авторитет держави.

– Однак є сфери, загальновизнані аполітичними. Наприклад, спорт.

– Це дуже поверхове судження. Маємо свіжій дуже красномовні приклади. Під час Євро-2012 збірній України не зарахували гол у матчі з британцями. Тепер на ХХХ літніх Олімпійських іграх у Лондоні ще кілька «випадкових» збігів. В результаті боксерського поєдинку між українцем Євгеном Хитровим і британцем Етноні Огого при нічийному результаті перемогу зараховують британцеві. І це після того, як українець двічі відправив британця в нокдаун. При цьому міжнародна асоціація любительського боксу відхилила всі апеляції українців щодо несправедливого рішення. Далі. Після апеляції збірної Японії українська чоловіча збірна з гімнастики опиняється з третього на четвертому місці, тобто їх свідомо позбавили медалей. Так само олімпійське журі позбавило бронзової медалі Людмилу Йосипенко, українську спортсменку з багатоборства. Переконаний, з сильною державою так ніколи не вчинили б. Отже, слабкість держави, її політичних лідерів, відсутність саме національної політики позначається на міжнародному авторитеті.

– Пане Андрію, виховання – процес важливий і довгий. Що, на вашу думку, може зробити його ефективнішим?

– Національна ідеологія держави. Особливо важливо це усвідомити в контексті майбутніх виборів. Щоб до влади прийшли політики, здатні зробити її основою своєї діяльності.

Розмову вела Леся РУПНЯК,

«Нація і держава», №32, 9 серпня 2012 року