Програма об’єднаної опозиції як набір голих декларацій

Чи громадяни проти «справедливої держави»? А чи виступали б вони проти «чесної влади»? Звичайно, ні. І взагалі, хто проти «гідного життя»? Та ніхто. Але в назві «Програми об’єднаної опозиції» ці три іменники з трьома прикметниками, взятими в лапки, «пахнуть» популізмом, таким звичним для українських політичних реалій. Якби ж то тільки в назві. Програма просякнута голими деклараціями і гучними гаслами. При цьому її стилістика нагадує подібні документи тих часів, коли не існувало ні провладних, ні опозиційних партій, а була «єдина керівна і спрямовуюча сила суспільства».

Візьмімо для прикладу розділ «Духовно багате, культурно розвинене суспільство». На самому його початку – своєрідний епіграф, відокремлений лапками від решти тексту: «Духовно-культурну сферу буде перетворено на простір, де відбувається всебічний розвиток людини й піднесення її гідності. Усі громадяни отримають рівний доступ до культурних цінностей. Українська культура стане синонімом передового й модного не меншою мірою, ніж традиційного й фольклорного».

Крім декларацій, в програмі – чимало кальок з російської («всі бажаючі вчити українську мову») і неоковирностей (це, мабуть, тому, що в житті лідери об’єднаної опозиції українською не спілкуються – не одна людина чула, як під час мітингу проти ухвалення ківаловсько-колесніченківського закону під Верховною Радою 5 червня цього року Яценюк з Турчиновим обмінювалися репліками по-російськи). Зокрема, її автори переконують, що «Україна не буде культурною колонією». Можна здогадатися про «глибинний» зміст цієї фрази, але звучить двозначно і розпливчато. За законами формальної логіки виникають запитання, чиєю колонією є Україна і чи в такому разі вона залишатиметься безкультурною колонією.

Українській мові присвячено два «геніальних» абзаци, які ми спробуємо проаналізувати. Але спочатку – цитата: «Ми реалізуємо політику, яка утвердить українську мову, єдину державну, як мову дипломатії і високого мистецтва, найсучаснішої естради і найновіших технологій, і, водночас, дасть змогу розвиватися іншим мовам народів України; всі бажаючі вчити українську мову отримають для цього повноцінні можливості.

Забезпечимо високий рівень присутності української мови в національному інформаційному просторі, зокрема, на телебачення (так у програмі – Т.М.) та радіо. Засобами соціальної реклами популяризуватимемо українську мову, яка має стати потужним засобом міжособистісного спілкування в усіх сферах суспільного життя». По-перше, виходить, що за утвердженням державної мови закріплено сфери дипломатії, високого мистецтва, найсучаснішої естради, найновіших технологій. У всіх інших сферах – освіті, науці, інформатиці, органах державної влади і місцевого самоврядування, частково культурі (крім високого мистецтва і найсучаснішої естради), документації, різних офіційних документах, рекламі, маркуванні товарів, тощо – утверджувати українську мову як єдину державну необов’язково.

По-друге, автори програми ввели поняття «мови народів України», яке відсутнє в українському законодавстві і суперечить Конституції України. Очевидно, вони взяли приклад з Президента України В. Януковича, який Указом від 30 вересня 2010 року «Про Міжнародний мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка» запровадив подібне поняття «мови Українського народу». Два роки тому Янукович переслідував одну мету – покласти початок знищенню Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. А яка ж мета в об’єднаної опозиції?

По-третє, українській гарантується статус мови «міжособистісного спілкування», тобто на кухні, а про статус мови міжнаціонального спілкування – анічичирк. Це так, щоб не наступити на російський мозоль. А заїкнутися про позитивну дискримінацію на підтримку української мови, про що вже нагадують нам західні науковці, зокрема професор Фрейбурзького університету Юліане Бестерс-Дільгер («Дзеркало тижня», 27.07.12), – зась.

Немає згадки про мову і в іншому розділі – «Сім наших першочергових завдань». І жодного «мовного сліду» – в переліку законопроектів, які мають бути ухвалені для реалізації розділу програми «Духовно багате, культурно розвинене суспільство». І це в той час, коли йдуть бої проти одіозного законопроекту «Про засади державної мовної політики».

Вичерпний перелік необхідних законопроектів, за версією об’єднаної опозиції, такий: «Про національне культурне виробництво»; «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки неприбуткових організацій»; «Про розвиток гуманітарної сфери України»; «Про заборону приватизації споруд культового призначення, які знаходяться у державній і комунальній власності»; «Концепцію державно-конфесійних відносин в Україні».

Насправді мовна сфера потребує низки важливих законопроектів, і кому, як не об’єднаній опозиції, треба було запропонувати їх на розгляд суспільства. Назвемо деякі з них, хоча і є сумнів, що така опозиція візьме це до уваги. Отже:

– законопроект про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (новий переклад Хартії); законопроект про підтримку українськомовних ЗМІ та українськомовного книговидання шляхом податкових пільг і преференцій для українськомовної інформаційної продукції зі спеціального фонду для формування єдиного мовно-інформаційного простору; законопроект про запровадження квот на обов’язкове видання 75 відсотків українськомовних друкованих ЗМІ; законопроект про внесення змін до Закону України «Про рекламу»; законопроект про внесення змін до Закону України «Про громадянство України», передбачивши для здобувачів українського громадянства іспити з української мови та історії; законопроект про внесення змін до Закону України «Про державну службу», доповнивши його статтею про неухильне додержання вимог законодавства про мови посадовими і службовими особами органів виконавчої влади під час виконання ними службових обов’язків.

Це далеко не повний перелік, який би треба було доповнити і деякими важливими урядовими постановами. Це якщо відштовхуватися від фраз-фанфар Яценюка про створення опозицією в майбутньому парламенті більшості, а значить, нового уряду.

А поки що «маємо те, що маємо».

Тарас Марусик

«Нація і держава», №32, 9 серпня 2012 року