Інтервенція

Україно моя! Мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти

Андрій Малишко, «Україні»

Російська інтервенція в Україні вступила в нову фазу – тепер уже неприхованої, відкритої інтервенції із блокуванням і захопленням українських військових частин, штурмом штабу і підрозділів ВМС України, створенням у Криму колаборантського уряду. Все це – під супровід по-геббельсівськи супербрехливої пропаганди звільнених від совісті та моралі російських політиків і журналістів.

Насправді Кремль готував війну проти України і розпочав її аж ніяк не минулого тижня. Ще всередині 90-х років минулого століття у Вороніжській області та Підмосков’ї почали працювати центри підготовки диверсантів для підривної діяльності на території України, зокрема, в Криму. Про це знала українська влада, і, думаю, вживала якісь контрзаходи. Що б не казали, але тоді і СБУ, і Служба зовнішньої розвідки, і ЗСУ все-таки працювали в ім’я національної безпеки України. Скажу більше. Тодішні силові структури сьогодні нейтралізували б Константинових – Аксьонових, а з ними й всю кримську «самооборону» путінського розливу з таким же успіхом, як свого часу Мєшкова чи провокацію на Тузлі.

Але 2010 року до влади в Україні прийшли «дикі» люди. Вони не вважали Україну Батьківщиною, а лише територією для пограбування. В душі вони були холуями, які мріють про золоті обладунки не тільки для своїх мармиз, а й для унітазів – навіть якщо для марнославства доведеться продати в рабство всю країну. Вони поповнювали свої ряди продажніми «легіонерами», переважно з лав БЮТу, на кшталт Портнова. Головним критерієм для формування владних структур було україноненависництво. Ну, для силових, ще й російське громадянство. Москва не церемонилася з Януковичем і «делегувала» діючих офіцерів російських спецслужб для руйнування українських. Вони отримували найвищі керівні посади в українських силових структурах, а Банкова не сміла їм і нагадувати про зміну громадянства. А й справді, не на Україну ж працювати вони сюди приїхали, міркував головнокомандувач. В.Янукович так не довіряв українцям, що навіть начальника особистої охорони «виписав» із Росії. Без українського громадянства руйнували національну безпеку України очільники СБУ І.Калінін («батько» тітушок) і О.Якименко (прямо причетний до розстрілів Небесної Сотні). Розкрадали і знищували Збройні Сили України російські «піддані»?– чи то за походженням чи за паспортом – Д.Саламатін і П.Лєбєдєв. Юридичну підтримку Г.Ілляшову, начальникові Служби зовнішньої розвідки, який фактично повністю поставив її під контроль ГРУ, надавала його дружина Олена Лукаш – як міністр юстиції. Так в України не стало державних таємниць від Кремля. Останній відряджав «пачками» до Києва ефесбешників, які не лише зруйнували наші силові структури, а й спотворили душі людей. На жаль, усі вони спокійно залишили Україну. Тож тепер нове керівництво силових структур начебто шукає шпигунів і завербованих у своїх лавах. Бог в поміч.

На усіх силових акціях – побоїщах, пожежах, масових розстрілах людей, провокаціях, що сталися під час Революції Гідності, лежить такий виразний слід російських спецслужб, що жодні документальні підтвердження, аби переконатися в цьому, не потрібні. Вони знадобляться хіба що в суді. Кілерів, чи то пак, снайперів, натренованих саме для масових розстрілів людей, також завезли з Росії, частково, в рядах «Оплоту» Кернеса. Загони, що ми називаємо тітушками, які формували люди Калініна, значною мірою також складалися з російських «легіонерів» (тому в їх середовищі часто звучала специфічна «русская речь»). Як штурмовики, вони брали участь у погромах і вбивствах людей. Значна їх частина базується в «місцях дислокації» – в Криму, на Харківщині тощо, очікуючи на команду з «центру». До тих загонів, які били вітрини, нападали на людей, грабували, посилали підлітків і юнаків з неблагополучних сімей, або шукачів пригод. Часто такий собі «гітлерюгенд» працював за «харчі», гроші давали лише на розваги.

Тижневик «Нація і держава» неодноразово писав і про засилля офіцерів російських спецслужб у силових структурах України, і про російський сценарій розколу України на дві держави. Нагадаю, одна з них мала постати із дванадцяти відірваних від України регіонів (областей і Криму) і бути під протекторатом Москви. Тому крах путінського сценарію щодо Євромайдану, втеча Януковича з країни, підтримка світом українського народу була тією краплею, що переповнила чашу озлобленості Путіна, і він виплеснув її на півострів. У них справді дуже багато спільного з Гітлером. І Олімпіада, і захист етнічних німців у Судетах, і анексія Чехословаччини, і навіть висунення (за миротворчість!) на здобуття Нобелівської премії Гітлера – 1938 року, Путіна – 2014-го. Першому не дали, бо розпочалася Друга світова війна…

У Криму російські штурмовики (спочатку без шевронів) захопили приміщення парламенту та уряду. Там, не церемонячись із законами, кворумом та регламентом, прем’єром АРК обрали Аксьонова, ще й вирішили провести референдум на предмет «державності» Криму. «Є версії,?– пише Валентина Самар у «ДТ», – бойовики, що захопили парламент і будівлю уряду Криму, – це бійці ССО – створених торік Сил спеціальних операцій ЗР Росії. Їхнє завдання – операції за кордонами Росії, де існує загроза національним інтересам Росії і життю її громадян. Минулої осені вони тренувалися на Кавказі».

У найскладнішому становищі опинилися українські військовики. Російські бойовики блокують наші військові частини в Євпаторії і Судаку, 36-у бригаду берегової охорони в Перевальську, бригаду тактичної авіації в Бельбеку і не лише ці. Річ у тому, що українські військові мають наказ не стріляти в окупантів. Мовляв, якщо з нашого боку першим пролунає постріл, то в Росії буде мотивація розпочати широмасштабну війну. Схоже, вона таки її розпочне – через біснуватість свого президента, – змоделювавши які завгодно провокаційні сюжети, аж до різанини в селах або вбивств власних солдат. Москва ніколи не дорожила життями своїх громадян. Саме тим, мабуть, вона близька В.Януковичу.

Минулого тижня, такий сердитий і нервовий, він раптом винирнув у Ростові-на-Дону. На прес-конференції люто лаяв Захід і бандерівців, дивувався Путіну, який «так довго мовчить», щоправда, сказав, що військо в Україну кликати не буде, а сам повернеться, як створять йому безпечні умови перебування в Україні. Насамкінець в нервах поламав олівець і попросив пробачення в українського народу, зрозуміло, що не в усього.

Першого березня з’ясувалося, що В.Путін не лише почув В.Януковича, але й взяв у Ради Федерації дозвіл на введення російських військ в Україну «в разі нагальної потреби». Правду кажучи, Рада ця нагадувала стадо людожерів, яких п’янить передчуття людської смаженини. Таким чином узаконивши інтервенцію, В.Путін від імені РФ запропонував Раді Безпеки ООН ще раз обговорити питання України. Нагадую, що з нашої ініціативи радбез засідав двічі. Представник Росії пан Чуркін, оприлюднивши купу чергової дези, яку не сприйняв всерйоз представник жодної країни, викинув головний «козир», який, мабуть, і був підставою для російської ініціативи щодо скликання Радбезу. Нарощування російської агресії в Криму і впродовж кордонів з Україною він пояснив… зверненням Януковича, якого Росія визнає легітимним президентом, до Путіна із проханням військової допомоги для відновлення в Україні конституційного порядку. Кличучи окупаційні війська в Україну, колаборант Янукович пояснив, що в нас громадяни зазнають переслідувань за мовною ознакою та партійною приналежністю. Ну, і правозахисник Путін вирішив піти йому назустріч. Щоправда, вже за два дні, на прес-конференції в Ново-Огарьово сказав журналістам, що жодної політичної перспективи у Януковича нема, президентом його не оберуть (навіть якби й обирали). Натомість, схоже, на думку Путіна, є певні перспективи в іншого представника українського політикуму. На запитання про приїзд до Москви Юлії Тимошенко В.В.П. відповів, що нічого проти цього немає. Не уточнив, чи планує зустріч із Ю.В.Т. Адже він, начебто, докладав зусилля, аби та вийшла на волю.

Навіть старожили міжнародної політики з трудом пригадують подібну одностайність представників держав світу, як під час обговорення українського питання. Жодна країна не підтримала агресивну політику Путіна щодо України. Чітко і виразно були заперечені всі московські інсинуації щодо загроз життю громадян, спекуляції на кшталт «антисемітизму», якого, як сказав представник Великої Британії, нема в Україні, як і інших «ізмів». Гідно, як інтелектуал і державний муж, тримався за засіданні представник України пан Сергєєв. А ми, хто спостерігав за засіданням Радбезу у прямому ефірі, збагнули, по-перше, що ми не самі перед російською інтервенцією, бо в нас є друзі, а по-друге , що світ, врешті збагнув, яку загрозу несе людству теперішній правитель Росії.

А ще за день В.Путін сказав, що військові навчання ЗС Росії завершилися і він їх відводить у місця постійної дислокації. Після чого воєнна експансія на Україну різко зросла, а кількість присутніх у Криму російських бойовиків збільшилася на декілька тисяч. Путін, вчергове збрехавши світовій спільноті, згодом справді може опинитися в ізоляції. Адже декто із знаних світових політиків уже помітив, що В.В.П. – не в «адекваті». Та?сьогодні заручниками його звироднілого месіанства стали тисячі українсь­ких військовиків, мільйони цивільних українців. Для нас дороге кожне українське життя. Ми усвідомлюємо, як нелегко українським хлопцям, зціпивши зуби, терпіти, не стріляти. Беззбройно ставати на прю з ворогом і перемагати. За багато років ми вперше так одностайно і так щиро вболіваємо за тих, хто служить у Збройних Силах України на території АРК.

Яких же достойних синів народили і виховали українські матері! Ніхто з них не просив пощади у ворога, ніхто не продався на юдині срібняки, ніхто з них не зрадив українському народові, не зламав присягу. «Якщо нація має синів, готових за неї вмерти, то така нація безсмертна…» Пам’ятаймо ці пророчо правдиві слова. Вони про українську націю та її славних синів, якими сьогодні пишається Батьківщина. Пам’ятаймо Івана Котля­ревського:

Любов к Отчизні де героїть,

Там вража сила не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат.

Марія БАЗЕЛЮК, «Нація і держава», № 10