Відійшов у засвіти Сергій Бабич

Конгрес Українських Націоналістів  — у жалобі. 24 серпня 2016 року, в День Незалежності, в Житомирі, на 77-му році життя відійшов у засвіти український націоналіст, колишній політв’язень, професійний революціонер Сергій Олексійович Бабич. Він провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки – в камерах.

Соратник Слави Стецько, один із засновників Конгресу, Сергій Бабич упродовж тривалого часу очолював Житомирську обласну організацію КУН, брав участь у розбудові партії та її становленні.

Народився в селі Рогачів Баранівського р-ну Житомирської обл. У рідному селі закінчив 7 класів. З 1959 працював на Житомирському меблевому комбінаті, навчаючись у вечірній школі.

Уперше заарештований КГБ 13.04.1960 за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, з гаслом “Геть комуністичну систему гніту і терору!”. Засуджений Житомирським обласним судом 26.05.1960 за ст. 7 ч. 1 Закону СРСР від 25.12.1958„Про кримінальну відповідальність за державні злочини” на 3 р. ув’язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі. З 1961 р. табори і тюрми стали голодними. Родичі були вражені, побачивши Сергія після звільнення.

Вдруге  заарештований 27.09.1963. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Одержав 10 років таборів особливого (камерного) режиму, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі № 10 у Мордовії. 14.08.1964 втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односельчанин, тому його не вбили і навіть не побили. У жовтні 1964 засуджений ще на 10 років таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них 3 роки тюремного ув’язнення.

24.12.1964 на вокзалі у Владимирі під час посадки у воронки Бабич кинувся поміж двох лав ошелешених конвоїрів. Поранений у ліве стегно. Його не лікували. Рана гнила. У розслідуванні участі не брав. На суді 19.02.1965 заявив, що комуністи термін “революціонер-професіонал” підмінили терміном “особливо небезпечний рецидивіст”. Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання 3 р. тюремного ув’язнення. З літа 1972 знову був у Мордовії. У 1974, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели в 19-й табір суворого режиму (сел. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв’язня. Звільнений 27.01.1975.

Жив у рідному селі Рогачів. 11.06.1976 його знову заарештували по дорозі на Волинь, відвезли в Житомирське УВС, побили, вимагаючи зізнань у викраденні зброї у шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетності до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 років тюремного ув’язнення та 10 років таборів особливого режиму за ст. 223 КК УРСР («викрадення зброї»).

Карався у Вінницькій в’язниці, у Бердичеві, Ізяславі, в Луганську, Городищі, знову у Вінниці. С. Бабича, як в’язня сумління, захищала “Міжнародна амністія”. Про це писала газета «Известия» у статті «Кого защищаете, господа?» (№ 200 (19570), 26.08. 1980 р.)

23.05.1989 померла мати Сергія. Він просив відвезти його на похорон. Дорогу собі й конвою –120 км – згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 року, Бабича звільнили – за 8 місяців до закінчення терміну.

Сергій Бабич вступив в Українську Гельсінкську Спілку, з її перетворенням на партію був членом Української Республіканської партії. З  1992 р. ОУН(б) він бере активну участь у створенні Конґресу Українських Націоналістів.

Разом із мешканцем с. Базар Народицького району Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними 17.11.1921 вояків Повстанської Армії – учасників Другого зимового походу, якими командував ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в с. Базар.

Указом Президента України В.Ющенка № 939/209 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи» від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» С.Бабич нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Жив у м. Житомир. 2016 р. видав книжку спогадів і роздумів «Дорогою безглуздя». Це неоціненні свідчення про совєцький режим – по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв’язнів. Похований поруч із батьком у рідному селі Рогачів, де заздалегідь поклав каменя-валуна.

Схилімо голови на знак пам’яті про мужнього борця за волю людини і за свободу України. Молимо Всевишнього, щоб оселив його душу там, де праведні спочивають.

Вічна пам’ять…


Степан  БРАЦЮНЬ,

Голова Конгресу Українських Націоналістів